Час збирати каміння чи й далі дробити його

Або в чому полягає місія Антона Дробовича

Протягом багатьох століть історична пам’ять української нації травмувалася численними втратами, серед яких найбільшою трагедією залишається Голодомор-геноцид 1932 – 1933 років. Ті, хто пережив його аж до проголошення незалежності України боялися говорити про це вголос, про що також постійно застерігали своїх дітей і внуків, яким перед цим довірилися страшною правдою. Лише в діаспорі, де дізналися з повідомлень тогочасних німецьких дипломатів, з повоєнних років нагадували собі й світові про 7 – 10 мільйонів жертв.

Однак перші вшанування їх після проголошення Акта про незалежність України в 1991 році не супроводжувалися поширенням повної правди про ці катастрофічні для нашої нації втрати. Зрештою, українська історична наука виявилася неготовою одразу ж дати відповідь на всі питання, бо ще вчора вона могла осмислювати лише дозовану комуністичною партією інформацію, в тому числі й щодо кількості жертв.

А з початком реваншу комуністів, що припав на 1994 рік, багато з них почали хизуватися тим, що вони, мовляв, не перефарбовуються: відтак щодо втрат від Голодомору-геноциду продовжував поширюватися звичний уже московський наратив про 3,5 мільйона жертв.

Крига скресла лише після Помаранчевої революції, коли Президент Віктор Ющенко підтримав ініціативу громадськості про створення Українського інституту національної пам’яті, який повинен був дослідити і всі аспекти Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років.

З чого розпочав свою діяльність перший голова цієї поважної інституції академік Ігор Юхновський – він збирав науковців різних поглядів, вислуховував їх, звіряв кожну думку зі стратегічними напрямними державницької ідеології, а тоді накреслював конкретні завдання з тієї чи іншої проблеми. Цей фізик за фахом мав справді філософське розуміння розв’язання різних завдань і в набагато складніших умовах, ніж ті, в яких випало працювати нинішньому голові УІНП – тоді потужний вплив мали ліві сили, представники яких обіймали ключові посади не лише в економіці, а й в ідеології.

Проте, незважаючи на це, під загальним керівництвом тодішнього голови УІНП кожна область видала Меморіальні книги пам’яті жертв Голодомору-геноциду! А сьогодні, до речі, наступники академіка Юхновського п’ять років не спроможуться видати збірник матеріалів міжнародного Форуму, який відбувся ще 2018 року, хоч гроші урядом були виділені.

А з чого розпочав свою місію філософ Антон Дробович на посаді голови Українського інституту національної пам’яті? Він зібрав фахівців з проблем Голодомору-геноциду, вислухав різні аргументи щодо кількості втрат, запропонував свій підхід до розв’язання цієї важливої наукової й політичної проблеми? Зайнявся впритул просвітницькою підготовкою громадськості й політиків тих країн, де ще не визнали цю нашу трагедію геноцидом?

Скажімо, долучився до того, щоб пожвавити роботу спільної українсько-німецької комісії істориків, яка мала підготувати відповідні висновки Бундестагу? Якби ж то! Підготовча комісія парламенту ФРН не рекомендувала розглядати це питання через його непідготовленість, що спонукало Міністерство закордонних справ України відмовитися від патронату над роботою включених до цієї групи наших істориків на чолі з Ярославом Грицаком з ось таким різким формулюванням: «через остаточну втрату довіри та у зв’язку з тим, що діяльність комісії не відповідає інтересам України».

Ситуацію вдалося позитивно вирішити завдяки допомозі української діаспори в Німеччині. Зокрема, голова «Українського дому» в Дюссельдорфі Ірина Ястреб домовилася з Партією зелених цієї країни про проведення у великому промисловому центрі Ессені Міжнародної наукової конференції, яка у червні 2022 року звернулася до Бундестагу з проханням розглянути це питання. Як наслідок, німецькі парламентарі прислухалися й через три місяці підтримали Україну.

Тимчасом Антон Дробович, замість того, щоб сприяти плідній дискусії між дослідниками Голодомору-геноциду, оголосив свого роду хрестовий похід проти тих науковців, яким ще 2020 року вдалося встановити на сьогодні кількість втрат у 10 мільйонів 500 тисяч українців завдяки історико-криміналістичній експертизі в ході досудового розслідування Службою Безпеки України. Зокрема, в листопаді 2021 року він погрожував не залишити каменя на камені від репутації тих, хто не хоче підтримувати його в утвердженні в свідомості наших громадян і всього світу нав’язаної колись москвою цифри в 3,5 мільйона осіб.

Автору цих рядків наприкінці грудня 2021 року довелося добру годину з олівцем у руках пояснювати голові УІНП ази підрахунку жертв Голодомору-геноциду. Він, побачивши тоді архівні документи, погодився з тим, що вони підтверджують мінімальну цифру втрат у 7 мільйонів осіб в УСРР. Пообіцяв, що буде регулярно скликати групу дослідників, які зможуть поетапно розглянути всі питання, аби перевірити висновок історико-криміналістичної експертизи щодо 10,5 мільйона жертв.

Здавалося, ось тепер і настане час збирати каміння, як каже біблейська мудрість. Однак після першого ж організаційного засідання в лютому 2022 Антон Дробович більше не скликав її, бо боїться, як видно з усього, утвердження української правди. І в той же час продовжує гнути свою лінію: мовляв, світу треба говорити про 3,5 мільйона жертв, тоді він визнає Голодомор 1932 – 1933 років геноцидом.

Але ж ми говорили німцям про 10 з половиною мільйонів українських втрат під час Голодомору 1932 – 1933 років, і вони визнали його геноцидом!

Водночас депутати Бундестагу, очевидно, вирішили передати українцям отієї «картопельки з Січі», про яку писав великий геній нашого народу Тарас Шевченко. Перед голосуванням серед них була поширена інформаційна довідка, в якій зазначалося, що втрати Голодомору тільки взимку1932-1933 років становили 3,5 – 3,9 мільйона осіб… А ви, українці, вже самі, мовляв, можете додати до цієї цифри жертви весни, літа й осені 1932-го й, особливо, весни й літа 1933-го, коли смерть косила голодних з особливим завзяттям, тоді й наберуться ті 10 мільйонів, про які доповідали ще 1933-го наші дипломати…

Цим мудрі парламентарі Бундестагу не тільки підтвердили, що довіряють своїм дипломатам, а й висловили делікатно свою позицію стосовно прагнення окремих українських чиновників на кшталт Антона Дробовича будь-що добитися зниження цифри втрат до 3,5 – 3,9 мільйона осіб. Бо вже на згаданій конференції в Ессені багато німців були шоковані тим, що в Україні хочуть применшити кількість жертв цієї трагедії більш, ніж удвічі. При цьому висловлювався подив: а чому ніхто в Ізраїлі чи Вірменії не пропонує зменшити втрати під час їхніх національних трагедій…

Здавалося б, уже це мало б остудити гарячковість Антона Дробовича й повернути його діяльність у цьому плані в конструктивне русло. Тим паче, що останнім часом додалися нові дані щодо втрат дітей у 1932 – 1933 роках, розраховані на основі первинних документів українських архівів:

Ці матеріали були продемонстровані автором нещодавно перед депутатами, урядовцями та науковцями Республіки Північна Македонія, парламент якої готується розглянути питання про визнання Голодомору 1932 – 1933 років геноцидом української нації.

Але яка ж була реакція Антона Дробовича на проведені заходи в ході підготовки до цієї акції Посольством України в Республіці Північна Македонія? Він вибухнув гнівом на своїй сторінці в соціальних мережах, заявивши, що це був «вдалий захід для дискредитації теми Голодомору-геноциду». А «вдалим», на його думку, він став тому, що Міністерство закордонних справ України не вдалося до «перевірки репутації спікерів перед виступом».

Але чомусь голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович не називає мого прізвища, адже це ж я був тим «спікером», який на основі архівних документів навів присутнім на зустрічах північним македонцям ознаки геноциду і продемонстрував реальні втрати в 10,5 мільйона осіб.

І саме ці документи я показував пану Дробовичу позаторік, і він тоді не протестував. А от тепер поза очі стає «героєм» – громить неназваних «експертів». Це слово, до речі, бере в лапки, намагаючись, як він думає, принизити того, з ким боїться вийти на прилюдну дискусію, яку я пропонував йому.

Але дивує не тільки це, а й те, що пан Дробович намагається втягнути Міністерство закордонних справ України в кампанію справді реальної дискредитації в світі теми Голодомору 1932 – 1933 років. В уже згаданому своєму дописі він дозволяє собі погукувати на його керівників: очевидно, добивається, аби це відомство дало вказівку дипломатичним представництвам України за кордоном поширювати цифру втрат нашої нації в те трагічне лихоліття тільки до 4 мільйонів, тобто зменшуючи їх більш, ніж удвоє.

Не хочеться вірити, щоб у МЗС України прислухалися до такої «поради» пана Дробовича. Бо ж тоді треба буде пояснити нашій діаспорі, яка десятки років вшановувала пам’ять 7 – 10 мільйонів жертв Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років, що вона помилялася, а одержана від німецьких дипломатів інформація після Другої світової війни – невірна. Але ж ті їхні оригінальні доповіді з вище наведеними цифрами тепер перекладені українською…

І ця означена кількість жертв Голодомору-геноциду підтверджується новими дослідженнями архівних документів. Скажімо, в Сенчі на Полтавщині, за Вікіпедією, вказується про 281 загиблого. Але аналіз руху населення тільки за тими первинними документами, які збереглися в Державному архіві Полтавської області, показує зовсім іншу цифру – 1.114!

Тобто, завдяки збереженим документам можемо констатувати, що втрати в цьому полтавському селі набагато більші, майже в чотири рази, бо мало б бути на час Всесоюзного перепису населення 1939 року 3.503 жителів, а виявилося – тільки 2.555. Інші втрати просто не зареєстрували…

Така картина в усіх областях. Скажімо, в Хоцьках Київської області нарахували до трьох тисяч жертв Голодомору-геноциду, з яких місцеві краєзнавці встановили імена майже 1.200. А свідоцтв про смерть за 1933 рік у Державному архіві Київської області переховується лише 643…

А яка жахлива картина відкривається, коли проаналізувати довоєнну наповненість перших класів, починаючи з вересня 1933 року. Тоді за вказівкою змушені були для виконання планів залучати молодших дітей, яким ще не виповнилося 8 років. Хоча й це не допомагало. У Хацьках, що на Черкащині, 1 вересня 1933 року за парти могло сісти тільки 111 першокласників 1925 і 1926 років народження (чимало з них тієї осені також пішли в засвіти), хоч згідно даних сільради в Хацьках 1925 року народилося 150 дітей, а в 1926 –159.

І ця тенденція продовжувала посилюватися наприкінці 1930-х: якщо 1938-го на Полтавщині до 1 класу могло прийти 46.005 восьмирічних дітей (з народжених у 1930-му), то 1939-го – 34.224 (1931), 1940-го – 21.451 (1932), а на 1941-й їх залишалося тільки 17.003 (1933).

У тій же Сенчі з 95 народжених у 1932 році до першого класу в 1940 році прийшло лише 47 дітей. По всій Полтавщині в тодішніх її адміністративних межах, включаючи лівобережну Черкащину і Яготинський та Згурівський райони Київської області, у багатьох школах через відсутність учнів просто не змогли набрати перших класів: скажімо, в Чорнобаївському районі таких виявилося 13 з 32.

Подібну картину ми могли б побачити по всій Україні, якби ось так детально вивчили всі документи, які збереглися. А якби ще розкопали ті понад тисячу безіменних могил біля залізничних станцій, річкових пристаней, прохідних великих будов, де лежать ніким незареєстровані ходаки за хлібом?

Проте за тридцять з лишком років незалежності ми нічого цього не зробили! Водночас державна інституція, яка покликана цим займатися, свою бездіяльність намагається приховати маніпуляційними заявами про 3,5 – 3,9 мільйона втрат, бо тільки тоді, мовляв, світ визнає Голодомор 1932 – 1933 років геноцидом.

Але ж таким мудрецям Тарас Шевченко вже давно роз’яснив:

Може, й справді!
Нехай і так буде!
Так сміються ж з України
Стороннії люди!

… Росіяни прийшли сьогодні на нашу землю, аби вбити нас до останнього українця, бо цього їм не вдалося 90 років тому. А керівник Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович хоче, щоб ми й надалі не вшановували всі жертви Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років, а лише 3,5 – 3,9 мільйона українців, як йому підказують (за його ж словами) з якихось високих кабінетів.

Не за це воюють сьогодні нащадки жертв тієї нашої національної катастрофи проти нащадків її організаторів. Тому час збирати каміння, а не дробити його й далі.

Володимир Сергійчук,

завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор.