20 квітня 1996 року у Львові відбулася урочиста Академія з нагоди 60-річного ювілею відомого дисидента-націоналіста, борця з совєтським режимом історика Валентина Мороза. Сам ювілят також мав слово, а виголошена промова пізніше була опублікована з ініціативи СНПУ окремою брошурою під назвою «Націоналізм ХХІ століття».
Не будемо гратися в конспірологію й вишукувати в тексті доповіді Валентина Мороза попередження про сучасну російсько-українську війну. Їх там немає, та й бути не могло. Автор говорив про речі більш глобальні, виклав власну візію розвитку людства у ХХІ сторіччі, за кілька років до його початку. Ствердив безапеляційно й мав рацію: «Світ ХХІ сторіччя приречений на націоналізм».
Попри досить незначний об’єм доповіді, яка умістилася на кільканадцять аркушів брошури, Валентин Мороз зміг викласти власні думки аргументовано й послідовно, зосередивши увагу на модерних викликах для українського націоналізму. На той час – вже 5 років як націоналізму державної нації. Постсовєтської нації, постгеноцидної, але потенційно здатної до ролі провідного гравця великої шахівниці. І ось тут автор висловив значний скепсис до життя за правилами минулої доби: «Ми за довгі роки бездержавності звикли, що головний сенс націоналізму, національного життя – це оборонний аспект: боронити своє; доводити які ми добрі, а які наші сусіди погані. Я не заперечую цього оборонного аспекту, але він завжди вторинний. … Справжні глибинні ресурси можна знайти тільки наступальним способом».
Очевидно, що у 2023 році Україна перебуває в умовах саме оборонного аспекту. Триває війна за саме право української нації на існування. Проте, реалії сучасного світу яскраво засвідчують необхідність згаданого наступального способу. І мова в даному випадку не про військовий компонент. Українські націоналісти в сучасних умовах мають скористатися з досвіду попередніх поколінь борців за незалежність, які намагалися створити широку коаліцію поневолених Москвою народів. Восени цього року будемо відзначати 80-річчя проведення Першої Конференції поневолених народів Східної Європи і Азії, яка дала початок діяльності Антибольшовицькому Блоку Народів. Перфектна монографія молодого дослідника Григорія Роя «Нарис історії Антибольшовицького Блоку Народів», що побачила світ 2021 року у видавництві «Українська видавнича спілка» містить безліч фактів про успішну діяльність АБН, його лідера Ярослава Стецька та національні комітети.
Елементи наступальної компоненти бачимо у оголошенні ОУН (б) у квітні поточного року відновлення діяльності АБН, вже як Антиімперстького блоку народів. Очевидним є те, що війна не закінчиться із виходом українських військ на кордони України «зразка 1991 року». Російська імперія, не важливо – путінська, патрушевська чи навальнівська чи ще якась, ніколи не полишить ідеї відновлення власного колоніального простору. Включно із територіями, які зараз інтегровані у ЄС та НАТО. Війна в Україні яскраво та наочно продемонструвала ставлення Росії до міжнародних договорів та інституцій. ООН та Рада Безпеки зусиллями Росії та яловістю представників інших держав перетворилися на місце для закордонних відряджень працівників дипломатичних місій. Туристичні агенції для політиків топ-рівня. Ліга Націй отримала брата-близнюка, доля якого вже визначена. Ідея колективної безпеки зазнає фіаско лишень варто з’явитися в історії людства маніяку, ладному йти до останнього для досягнення мети. То чи ідея безперспективна, чи щось треба міняти в її реалізації?
Очевидно, що Україна буде у безпеці лише тоді, коли російський колоніалізм залишиться предметом дослідників-істориків, але не сучасників – політиків та аналітиків. Допоки на руїнах московської імперії не постануть незалежні національні держави, дух месіанства й третьоримського призначення не даватиме спокою жителям кремлівських палат. Очевидно, ідеї АБН потребують підтримки та реалізації. Чи стане сили й політичної волі у сучасного керівництва держави визнати їх та зробити національною стратегією – покаже найближчий час. Якщо не здолати імперію, вона повернеться з новими силами й знищить нас. Пригадаймо гіркий досвід Ічкерії та сучасних російсько-чеченських воєн.
Валентин Мороз був переконаний, що у ХХІ столітті нації будуть змагатися за те, аби колись «бути Римом – центром світу». Оскільки, «існує черга націй за своїм місцем, верховним місцем у світі. … Похід до цього центрального місця – то сенс національної історії». Далі – «нація мусить знайти в собі сили видобути ті ресурси, які зроблять її центром світу, зроблять її чимось центровим у даному відрізку світової історії».
Українська нація за останній рік, якщо і не стала центром світу, то однозначно перебуває у центрі уваги світової спільноти. Не усі нам друзі, вистачає простих негідників та звичайних ворогів. Помилково вважати, що війна Московщини проти України спричинила ось цю «центровість». Головним ресурсом тут стала воля і відпорність нації, згуртованої навколо оборони рідної землі. Військовослужбовці, добровольці, волонтери, просто небайдужі – серцевина того, що Україна й далі перебуває на вершині світових новин.
Рашистам вдалося те, чого не могли повною мірою досягти українські політики та громадські й культурні діячі протягом 30 років незалежності. Про Україну знають у найвіддаленіших куточках світу, навіть звичайні «обиватєлі». Знають як про місце, де триває жорстока війна, де зійшовся Давид із Голіафом, де вирішується доля глобальної шахової дошки. Чи й далі в шахи гратимуть фігури, а шляхетна гра не перетвориться у гру в «чапаєва».
Україна отримала шанс стати «Римом – центром світу». Через великі жертви, страшні руйнування, звитягу й жертовність, що лише підсилюють вагу моменту. Хотілося б, аби українські землі не перетворилися у свинячу годувальницю для корупціонерів й не стали розчаруванням для спільноти вільних народів. А що гірше – для українців.
Юрій Щур
