Юрій Щур
22 червня 1941 року із початком німецько-радянської війни, з метою поширення діяльності ОУН на усі українські етнографічні землі вирушили на Наддніпрянщину похідні групи. У їх складі були представлені галичани, буковинці, волиняни, закарпатці й наддніпрянці.
Похідні групи комплектувалися по 10-12 осіб у їх складових частинах – роях. Організаційним та політичним проводом були керівник, його заступник та пропагандист. До їх функцій також відносилася організація й проведення зборів громадськості у всіх населених пунктах на шляху маршруту.
Збори місцевих громадян, які проводили члени похідних груп ОУН-р, проходили за такою схемою: 1. Доповідь пропагандиста про міжнародне політичне становище та напрямки державного будівництва України, державність якої була відновлена Актом у Львові; 2. Виступи місцевих громадян та закінчення святкової частини співом національного гімну; 3. Дискусії на теми місцевих завдань та вибір тимчасової місцевої влади (ради, управління й міліції), з якими після зборів проводилося перше засідання.
У перші місяці окупації, коли німецьке військове командування ще не перешкоджало членам похідних груп в їх роботі, здійснювалися спроби творення місцевої цивільної адміністрації. Члени організації займали керівні посади в обласних, міських та районних управах, господарських та культурно-освітніх установах, використовувалися як перекладачі, займалися організацією української міліції. Ситуація змінилася після приїзду на окуповані території цивільної нацистської адміністрації й репресивно-карального апарату. Посилення репресій проти членів ОУН-р, як на Західній Україні, так і на Наддніпрянщині спостерігалося після відмови Проводу ОУН-р відкликати Акт відновлення Української Держави, проголошений 30 червня 1941 року у Львові. Незважаючи на тиск з боку німців, Провід встиг відправити спеціальну похідну групу до Києва із завданням продублювати проголошення державності. Ця акція закінчилася невдачею, бо німецькі спецслужби заарештували членів групи поблизу столиці України.
З липня 1941 до початку 1942 року похідні групи розійшлися по всій території України, включаючи й українські етнічні землі, що перебували в складі інших республік СРСР. Оунівці, незважаючи на невизнання німецькою владою, по ходу просування углиб території проголошували Акт відновлення Української Держави. Останній факт офіційного проголошення української державності було зафіксовано у м. Васильків під Києвом.
Члени похідних груп, прибувши на місце призначення, проводили мітинги, агітуючи за створення Української самостійної соборної держави в рамках проголошеного 30 червня 1941 р. Акту. На зборах обиралися представники від місцевої громади й складалися звернення до німецької влади, в яких зазначалося, що саме місцеві жителі можуть забезпечити нормальну роботу органів самоврядування. В інших випадках до ОУН-р залучалися особи, які вже працювали в адміністративних органах. З їх допомогою члени організації отримували легальний статус, місце роботи та проживання й забезпечення документами.
Наприклад, п’ятеро членів ОУН-р у другій половині серпня 1941 року відвідали с. Нове Запоріжжя (під Запоріжжям), де провели збори місцевого населення, виступили із інформацією про Акт відновлення Української Держави та Степана Бандеру як лідера українського націоналістичного руху. Крім того піднімалося питання про розподіл колгоспної землі, вибори органів місцевого самоуправління (старости та поліції). Також тут було поширено Маніфест ОУН-р. Подібні заходи також мали місце й у інших районах Запорізької області, зокрема у Михайлівському, Оріхівському тощо.
Можемо говорити, що у перші місяці німецько-радянської війни члени ОУН-р досягли певних успіхів у створенні органів місцевого самоврядування. На Півдні України найбільш вдалим було створення органів самоврядування на Дніпропетровщині. На початку вересня 1941 року у м. Дніпро у приміщенні колишнього обласного виконавчого комітету по вул. Комсомольській відбулася нарада місцевої національно свідомої інтелігенції, що була ініційована професором Дніпропетровського транспортного інституту Панасом Олійниченком та крайовим провідником ОУН Зиновієм Матлою. На нараді було обрано склад Обласної управи на чолі з Панасом Олійниченком, заступником якого став один з керівників націоналістичного підпілля Василь Регей («Кіт»). Відділ освіти облуправи був цілком укомплектований місцевими націоналістами. Начальником відділу став Павло Козар. Створення цієї адміністрації відбулося за згодою військового коменданта Дніпра фон Альберті, від якого новообраний обласний голова отримав документ, в якому йшлося про те, що Україна буде прийнята в сім’ю європейських народів. Комендант надав такий документ згідно з інструкцією Верховного командування вермахту (ОКГ) від 11 вересня 1941 року. Цим планувалося завоювати симпатії українців під час боїв за Київ. У перші дні існування обласної управи було виготовлено гербову (з тризубом) печатку з написом лише українською мовою: «Українська Держава. Дніпропетровська Обласна Управа».
У контексті Акту відновленні Української Держави, крім Дніпропетровська, було утворено міські управи в Кривому Розі, Нікополі, Дніпродзержинську тощо. Новостворені управи проводили жваву роботу з українізації громадського життя. Обов’язкова постанова № 14 Нікопольської міської управи від 17 листопада 1941 року зобов’язувала всі справи в українських установах, закладах і організаціях вести українською мовою, нею ж послуговуватися у розмовах з відвідувачами. Вивіски та оголошення повинні були бути лише українською та німецькою мовами. У Кривому Розі відбулося перейменування деяких вулиць, зокрема провулок Петровського рішенням міської управи від 15 листопада 1941 року став носити ім’я творця ОУН Євгена Коновальця. Подібні випадки мали місце і у Донецькій області, де у 7-ми районах було видано накази про впровадження української мови як державної.
Здійснюючи агітаційну та пропагандистську роботу, члени ОУН-р постійно наголошували, що у перші дні війни, після звільнення Львова від більшовиків, там була проголошена Українська Держава. І саме за розбудову цієї держави необхідно боротися, як проти нацистської, так і проти радянської влади. І що важливо – характер цієї держави визначався саме як продовження державотворчих традицій Української революції. Зокрема, один з організаторів ОУН на Мелітопольщині Микола Сливка («Буревій») у розмові з місцевим підпільником Миколою Дмитерком акцентував увагу на постатях керівника Української народної республіки Симона Петлюри та творця ОУН Євгена Коновальця, які загинули у боротьбі за волю України і на зміну яким прийшов Провідник ОУН Степан Бандера.
Чим був Акт відновлення Української Держави для членів похідних груп ОУН-р, які відправилися на Наддніпрянську Україну? Перш за все, він їх легітимізував, надавши можливість репрезентувати органи державної влади. Оунівці намагалися вести переговори з представниками військової адміністрації не лише від імені політичної організації (ОУН), а перш за все – від імені держави. Що найважливіше – Акт 30 червня 1941 року спричинився до того, що учасники похідних груп репрезентували себе населенню Наддніпрянщини як відпоручників українського (!) Уряду, який зазнав гонінь від нового окупанта.
У певних виданнях можна зустріти думку, що проголошення Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941 року було не на часі. Діяльність похідних груп ОУН та створення розгалуженої мережі націоналістичного підпілля на Наддніпрянській Україні під час німецько-радянської війни доводять зовсім протилежне.
