2017-й – багатий на ювілеї рік, якщо мати на увазі національно-визвольну боротьбу українського народу за свободу і незалежність. Цього року, зокрема, на Покрову (14 жовтня) виповнюється 75 років утворення Української Повстанської Армії (УПА), 70-річчя Великого Рейду повстанських відділів із т.зв. “Закерзоння” (споконвічних українських етнічних територій) до Західної Німеччини та низка “круглих дат”, пов’язаних з іменами чільних керівників Руху Опору 40-50-х років ХХ-го століття з-під стягу революційної ОУН (Степана Бандери), переважна більшість яких загинула в боях чи була закатована ворогами-окупантами.
Чільною постаттю священної боротьби був також Микола Арсенич, народжений 27.09.1910 р. в селянській родині Василя і Ганни (з Березовських) Арсеничів села Нижній Березів Косівського району Івано-Франківської області. Микола був передостаннім з п’яти синів цієї сім’ї, четверо з яких в більшій чи меншій мірі причетні до збройного підпілля і або загинули, або відбули тривалі терміни тюремного ув’язнення. Кожен з них заслуговує на докладну розповідь, але тут ми зупинимося на біографії найвидатнішого представника родини, вже згаданого Миколи Васильовича Арсенича. 23.01.2017-го виповнюється 70 років з дня його загибелі в селі Жуків Бережанського району Тернопільської області.
Миколка ріс тямущою дитиною, і в шестирічному віці пішов до народної школи, а з 12-ти батьки скерували його до Коломийської гімназії, в якій провчився з 1922 по 1928-й рік; 1930-го переїздить до Львова, складає там матуру й поступає на юридичний факультет Львівського університету. Але диплома так і не захистив, хоча старанно провчився 4 курси.
Були на те вагомі причини. Хоча Арсеничі формально рахувалися незаможними селянами (і згідно зневажливого визначення польської окупаційної влади – “хлопамі-кабанямі”), з усього випливає, що їх можна причислити до когорти національно-свідомих громадян – українських патріотів з діда-прадіда, і в цьому дусі виховували своїх дітей. Вже у 10-річному віці Микола вступив до “Пласту”, а підчас навчання в Коломийській гімназії відкрито протестував супроти ополячення, що врешті-решт призвело до виключення з навчального закладу 1928-го року. Не знала польська охранка того, що виключений гімназист не просто стихійний бунтар, а таємний член Української Військової Організації (УВО), очолюваної полковником Євгеном Коновальцем, яка 1929-го трансформується в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), найголовнішим принципом кожного члена якої є гасло “здобудеш Українську Самостійну Соборну Державу, або згинеш у боротьбі за неї”. 19-річний Микола Арсенич – активний оунівець. За плечима старанного студента юрфаку Львівського університету досвід необхідної конспірації: ще будучи гімназистом в Коломиї, він виконував обов’язки повітового (!) провідника УВО.
У книзі О.Іщука та В.Огородніка “Генерал Микола Арсенич: життя і діяльність шефа СБ ОУН” (Коломия: ВПТ “Вік”, 2010.– 196 с.) говориться, що спосіб аналітичного мислення і виваженість дій, котрі не мали нічого спільного з авантюрою, стали запорукою швидкого, як вони пишуть, “кар’єрного зростання” ще молодого члена Організації і його входження до керівного складу – Проводу ОУН. Були на те, мовляв, й інші причини – масові арешти оунівців (зокрема й С.Бандери) після замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Б.Пєрацького 1934 р., “вивільнення вакансій” у Проводі і т.д. Можливо й так, але важко сказати, чому у підсумку саме М.Арсенич врешті-решт очолив розвідку й контррозвідку ОУН, а не якусь іншу референтуру (наприклад, пропаґанди, якою він займався особливо активно до арешту в 1937 р.).
Те, що ОУН, а особливо ОУН-революційна, дотепер є “притчею во язицах” усіх без винятку недругів України, засвідчує: це справді була потужна державотворча сила, яка “не винаходила велосипедів” у вигляді запозичення якихось екзотичних теорій типу “соціалізму-комунізму-фашизму” чи ще чогось закордонного, а опиралась на устремління свідомої частини українського суспільства до побудови (в той час – відвоювання) власної держави. Нема сумніву, що Микола Арсенич уважно вивчив причини, через які зазнала поразки Українська Народна Республіка, серед яких найголовнішими були дві: небажання негайно створити власну боєздатну армію і повна відсутність зусиль щодо організації служб розвідки-контррозвідки. Той, хто мав хоч трохи здорового глузду і вмів оцінювати розвиток подій у провідних потугах світу не міг не бачити, що вбивство Симона Петлюри, а згодом Євгена Коновальця та інших діячів (Василя Баранецького аж в Арґентині, наприклад) засвідчує: зусилля українських організацій, котрі в своїх програмах бодай словом обмовляються про незалежність, відразу потрапляють в поле зору спецслужб Москви, Варшави, Праги, Будапешта, Бухареста і Берліна, і з їхнього боку робляться відповідні кроки по деструкції українських зусиль найрізноманітнішими методами, а найперше шляхом інкорпорації в такі структури своєї аґентури і розкладу їх “зі середини”.
Аби стати розвідником-контррозвідником високого ранґу, потрібні відповідний вишкіл і природні дані. Члени ОУН не мали навіть теоретичних шансів на здобуття відповідних навиків і знань у відповідних структурах перелічених вище столиць (хіба за поодинокими щасливими винятками), тож все мусіло опиратися на самоосвіту, аналітику і природні дані. Відбувши два неповні терміни у польських тюрмах (1937-го в його помешканні знайшли оунівські видання, що послужило підставою для арешту і засудження, а в березні 1939-го заарештували й запроторили до тюрми радше “профілактично”; звільнився 20 вересня після упадку польської держави) і не очікуючи на неминучий арешт радянськими чекістами після приєднання Західної України до СССР (НКВД захопив документи польських спецслужб і абсолютно всіх, хто лише натяком числився членом ОУН негайно депортовував у Сибір на строк не менше 10 років), Микола Арсенич восени 1939-го нелегально перетинає лінію радянсько-німецького розмежування й опиняється в Кракові (зона німецької окупації Польщі). Там згуртувалося основне ядро здебільшого молодих членів ОУН зі своїм лідером – Степаном Бандерою, який настоював, аби при ОУН була негайно створена Служба безпеки (СБ) для боротьби з ворожою аґентурою. Групу з організації СБ очолив Євген Врецьона і до неї увійшли Микола Лебедь, Микола Арсенич, Ярослав Гайвас, Осип Мащак, Григорій Пришляк, Іван Равлик та Богдан Рибчук (так звана “сімка”). Для отримання відповідних навиків розвідувально-контррозвідувальної діяльності для групи був організований трьохмісячний вишкіл, який провадив поручник Осип Карачевський – командир “Карпатської Січі”. По завершенню вишколу (що майже співпало з розколом єдиної ОУН) один член “сімки” (Ярослав Гайвас) перейшов на позицію А.Мельника, а шерстеро підтримали позицію С.Бандери. Саме ця “шістка” й стала керівництвом СБ революційної ОУН (ОУНб), яку очолив М.Лебедь. Першим його заступником був призначений М.Арсенич. Невдовзі (у березні 1941-го) М.Лебедя обрали першим заступником Провідника ОУНб (тобто самого С.Бандери), а Миколу Арсенича затвердили на посаді керівника СБ революційної ОУН. Ним він залишиться до загибелі 23.01.1947-го, перебуваючи на передньому краю боротьби з ворожими спецслужбами майже повних шість років!
Найпершим кроком Провідника СБ ОУНб стала розбудова мережі територіальних органів – аж до районів включно. Можна сміливо твердити, що саме завдяки ефективній діяльності служби розвідки-контррозвідки ОУНб у поєднанні з бойовими акціями УПА, збройне підпілля на теренах України функціонувало як злагоджена координована сила з 1942-го по 1953-й рік, а у вигляді розрізнених груп навіть до кінця 50-х років ХХ-го століття.
З вибухом німецько-радянської війни 22 червня 1941-го року і проголошенням 30 червня Акту відновлення Української Державності (брутально потоптаної нацистами), Микола Арсенич перебрався з Кракова до Львова, проживав на конспіративній квартирі. В 1942-му році (точна дата не встановлена) одружився з Ганною Гуньковою 1918 р.н. – членкинею ОУН. На жаль в нашому розпорядженні нема якісної фотографії цієї мужньої жінки:
Ганна Гунька-“Віра”; дружина М.Арсенича, львів’янка родом.
Загинула разом з чоловіком у с.Жуків. Фото з книги О.Іщука та В.Огородніка
Численні документи підпілля, а також протоколи допитів членів ОУН і вояків УПА, які особисто знали Миколу Арсенича засвідчують, що шеф СБ завжди скептично ставився до можливості співпраці з німцями, а після того, як ними був анульований Акт від 30 червня 1941-го навіть чути нічого не хотів про щось подібне, нещадно караючи тих польових командирів, які всупереч генеральній лінії на власний розсуд практикували переговори чи координували з німцями (угорцями) військові операції, наприклад, проти червоних партизан чи диверсійних груп радянських парашутистів.
Циркуляри і звіти Микола Арсенич підписував псевдонімами “Березовський, “Григір”, “Дем’ян”, “Максим”, “Микола” (то було його справжнє ім’я!), “432” і “Михайло”. Це останнє у публікаціях подається як найбільш поширене, а деякими авторами – взагалі єдине. Слід сказати, що з поверненням радянської влади на територію Західної України, чекісти головним своїм завданням вважали “обеглавлення” повстанського спротиву, тому основні зусилля скерували на виявлення, захоплення або ліквідацію Проводу ОУН і УПА. Особливо їм дошкуляла ефективна діяльність СБ (через значні втрати вишколеної аґентури і оперативних працівників “органів”), тому на розшук керівника СБ було кинуто кращі й чималі сили. Тим не менше, до середини 1946-го (!) року чекістам так і не вдалося встановити, хто саме переховується під псевдами керівника повстанської розвідки, ба навіть скласти його надійний словесний портрет!
Микола Арсенич-“Михайло”. Провідник СБ ОУНб 1941-47 рр.
Фото з обкладинки з книги О.Іщука та В.Огородніка
Ситуація змінилася, коли до пазурів радянських спецслужб потрапила одна з особистих зв’язкових Романа Шухевича С.Галушка-“Наталка”. На допитах дівчина трималася мужньо, заводила слідство на манівці і тоді чекісти вдалися до операції, яка на їхньому жаргоні називалася “бочка”. У селі Бишки на Тернопільщині її “звільнили за браком доказів”, а незабаром дівчину захопила “боївка СБ” (насправді це були переодягнуті на повстанців червонопагонники). Звинувачуючи її в “зраді” та тому, що вона, мовляв, “аґент МҐБ”, провокатори добилися визнання, хто вона така насправді. “Наталка” вказала на криївку, де міг перебувати Головний командир УПА, і коли її взяли, знайшли багато документів центрального Проводу й захопили живим повстанця “Артема”. Під тортурами той вказав на ще один бункер, в якому захопили ще одного вояка УПА “Чада”, котрий погодився на співпрацю з “органами”. Після цього “Наталці” продемонстрували результати її “зізнання” й заявили: не будеш співпрацювати – відвеземо назад до лісу, де тебе вб’ють свої ж. Зламана психологічно, С.Галушка погодилась стати спецаґентом вже МҐБ. Їй дали завдання вивідати місце розташування криївки “Михайла” під видом того, що вона повинна передати йому грипс від Романа Шухевича і встановили за нею ретельне зовнішнє спостереження.
Подальший розвиток подій, треба думати, не може вважатися надійно достовірним, оскільки він викладається згідно звітів чекістів. За цими документами їм вдалося встановити, що шеф СБ перебуває в криївці, розташованій у лісовому масиві села Жуків Бережанського району Тернопільської області. На пошуки було кинуто батальйон червонопагонників і після двох днів пошуків, як сказано в звіті, “23 січня курсант 290-го полку МВД Тихомиров помітив на схилі урвища легку пару та трохи відталу землю” (той, хто читав 38-й том “Літопису УПА”, в якому описані повстанські криївки – кожну з них чекісти ретельно описували і складали креслення – відмітив про себе, що повстанський схрон виявив солдат, сержант або офіцер, але ніде нема помітки, що на нього навів сексот!). На пропозицію здатися, з відкритого отвору вискочив повстанець і відкрив автоматний вогонь. Поранений зустрічним, він упав назад в бункер і підірвав себе гранатою. Далі написане таке: “М.Арсенич, усвідомлюючи безвихідне становище, пострілами з пістолета вбив свою дружину “Віру” та зв’язкову Проводу С.Галушку-“Наталку”, після чого облив гасом всі документи в бункері, підпалив їх і сам застрелився”.
В результаті операції зі схрону було витягнуто 4 тіла загиблих: двох чоловіків, і двох жінок. В жінках опізнано дружину М.Арсенича Ганну Гуньку-“Віру” і С.Галушку-“Наталку”. Мертвого М.Арсенича було доправлено до Львова, де його упізнали колишні члени Проводу ОУНб П.Дужий та М.Степаняк, а іншого загиблого (очевидно охоронця) ідентифікувати не вдалося, оскільки його обличчя було понівечене вибухом гранати.
Документи підпілля Провідник СБ спалив, а ось два мішки радянських пошкоджені не були. Серед них: 14 посвідчень члена ВКП(б), 17 комсомольських білетів, 52 військових квитки, 21 червоноармійська книжка, 12 міліцейських посвідчень, 14 посвідчень працівника МВД-МҐБ, 200 довідок різних радянських установ тощо… Окрім того збереглося кілька протоколів допиту підозрюваних і список ліквідованих аґентів – близько 1000 (!) осіб. Ніякої оперативної вартості ці документи вже не мали, але інформація для роздумів чимала!
З того, що в бункрі разом з М.Арсеничем і його дружиною Ганною Гунькою загинула завербована МҐБ С.Галушка-“Наталка” також спонукає до як мінімум двох запитань: 1) оскільки вона знаходилася там, а криївку шукали два дні, то “Наталка”, очевидно, на сам бункер чекістів не навела; 2) незрозуміло, чи зв’язкова була запідозрена в співпраці й затримана шефом СБ для допиту (в такому разі вона, як мінімум, мала перебувати із зав’язаними за спиною руками, але це в звіті не зазначено), чи про все розповіла й залишилась у підземеллі добровільно.
На користь позитивної відповіді на перше питання свідчить протокол вояка УПА “Ігоря”, який він написав у травні 1947-го для Василя Кука. Судячи з тексту, “Ігор” був одним з чотирьох охоронців М.Арсенича, які мали окрему криївку неподалік і почергово (по одному) перебували в товаристві Провідника СБ, його дружини і, як сказано, “ще одної дівчини” (це, очевидно, була С.Галушка-“Наталка”). Десь недалеко розташовувалась третя криївка – як сказано в протоколі – “з літературою”. Вона була заряджена восени, добре замаскована і до неї ніхто не ходив.
22 січня 1947 року два співмешканці “Ігоря” з криївки охоронців пішли до села (по харчі?), а один, на псевдо “Клим” відправився на чергування в бункер шефа СБ. Довідавшись, що в селі і в доокружних облава, негайно повернулися і хотіли повідомити про це М.Арсенича, але почав падати сніг і вони побоялися залишати сліди. Сяк-так позамітавши вхід до свого бункра, вони замаскувалися й стали чекати наступного дня. Раненько почули, як хтось ходив по їхній криївці. Спочатку подумали – лісоруби, але кроки лунали все гучніше і стало зрозуміло – то йде гурт людей, очевидно військових. В скорім часі почулася стрілянина і стало зрозуміло: виявлено бункер Провідника. Незважаючи на смертельну небезпеку, вони привідкрили вічко й бачили, як виносили тіла вбитих та водночас відкрили криївку з літературою. На цій підставі “Ігор” робить однозначний висновок: хтось навів чекістів на точне місце розташування. Бо якщо “курсант Тихомиров” помітив легку пару від вентиляційного каналу, то нічого такого над криївкою з літературою бути не могло. “Однак знайшли”, завершує “Ігор” і додає: “Окрім хлопців-охоронців про бункер Провідника і схрон з літературою знала ще одна людина, але її зараз нема – десь в терені”. Водночас військо пройшлося по “дахові” криївки охоронців, до якої при уважному спостереженні можна було виявити заметені сліди, але ніхто нічого не помітив… Таким чином є всі підстави припускати, що загибель сл.п. Миколи Арсенича і його дружини, невідомого охоронця на псевдо “Клим” і спровокованої до співпраці з МҐБ, але такої, що знайшла в собі сили в усьому признатися й загинути з честю С.Галушки-“Наталки” на совісті якогось незнаного нам індивіда, котрий свідомо видав підпільників, хоча користувався їхньою повною довірою!
Досі говорилося більше про особистість сл.п. Миколу Арсенича, і менше – про його діяльність на посаді керівника (і фактичного організатора) розвідки-контррозвідки ОУНб і УПА. Хоча функціонування таких структур завжди оповите чималою завісою недомовок і таємниць (які навряд чи колись будуть розгадані до кінця!), за приблизними оцінками різних дослідників, СБ під керівництвом “Михайла” виявила і знешкодила понад 16 тисяч (!!) ворожих аґентів, попередила сотні терактів, підготовлюваних щодо провідних осіб підпільної армії і в свою чергу здійснила десятки операцій-контрзаходів, котрі можуть бути віднесені до світового рівня розвідувального мистецтва. Прикладом такого може бути операція зі знешкодження фіктивного “Проводу ОУН на Східноукраїнських землях” – аґентурної групи НКВД, очолюваної титулованими чекістами ще 20-х років “Тарасом”, “Іриною” та “Євгенією”, котрі мали вбити поета Максима Рильського (як “глашатая Москви”), проникнути в ореолі “непримиренних месників-патріотів” до структури Проводу ОУН і УПА та розкладати підпілля зсередини. В старанно сформованій чекістами групі була й відважна розвідниця ОУН “Марія Перелесник” – Людмила Фоя – українська “Мата Харі”. У підсумку влітку 1945-го року “Провід Східноукраїнських земель” в повному складі був захоплений боївкою СБ на території Волині і безславно припинив своє існування.
Українська Головна Визвольна Рада (УГВР) наказом від 08.02.1946 р. відзначила Миколу Арсенича Золотим Хрестом заслуги, а в 1947 р. присвоїла (посмертно) персональне військове звання “генерал СБ”. В селі Нижній Березів (стараннями головним чином родини) споруджено мистецької роботи пам’ятник геніальному розвідникові українського резистансу 40-50-х років, але будемо відверті: рівень популяризації цього славного імені – і в усній формі, і в пресі, і в засобах масової інформації ще дуже далекий від того, на який світлої пам’яті Микола Арсенич-“Михайло” заслужив.
Є ще один важливий аспект питання, котрий слід підняти в засобах масової інформації. Мова йтиме про місця захоронення тлінних останків борців за волю України, про що майже нічого, або мало відомо. За задумом московських окупантів український повстанець не мав право не лише на життя, але й поховання після смерті (переважно загибелі в бою). З цією метою вбитих вояків УПА та збройного підпілля ОУН привозили на упізнання під управління НКВД-МҐБ, фотографували, складали відповідні акти та звіти, після чого тіла заривали або в недоступних, або спеціальних строго секретних місцях. Когось, очевидно, спалювали, а попіл розвіювали (“розпилювали”) як це описано в знаменитому романі-антиутопії “1984” Дж.Орвелла. Нема сумніву, що відповідні акти-звіти – ким, де й коли здійснено “знищення” тлінних останків українського героя існують, але поки-що їхніх слідів у архівах радянських спецслужб на території України не виявлено. Небезпідставно побоюючись, що в разі розсекречення такої інформації відповідні місця стануть об’єктами паломництва, ці акти, складені в одному екземплярі, мабуть, негайно пересилалися на Луб’янку і десь там знаходяться й зараз. Так поступили з тілом Романа Шухевича, і аналогічним чином, мабуть, і у випадку Миколи Арсенича. Лише про П.Федуна-“Полтаву” та Р.Кравчука-“Петра” є таке повідомлення: “…Вночі 28 грудня 1951 р. співробітники МҐБ з максимальним дотриманням конспірації закопали трупи /…/ у триметровій ямі з негашеним вапном на території “об’єкту № 39” УМҐБ по Львівській області” (Див.: Іщук О. Розшук органами держбезпеки УРСР керівника Головного осередку пропаганди ОУН(б) Петра Федуна у 1944-1951 рр. // Київ: 2008.– С. 32).
Вшановуючи пам’ять полеглих і уточнюючи деталі їхньої жертовної боротьби, необхідно спрямувати зусилля також і на віднайдення місць їхнього останнього спочинку. Це непросто, але того вимагає кодекс честі кожного українського патріота.
Богдан ГЛІБЧУК, Василь ГУМЕНЮК,
голова та член правління Косівського РО “Просвіта”
20.01.2017
ДОДАТКИ:
Микола Арсенич – гімназист. Його фото з часів підпілля поки-що невідомі
Поштовий конверт, випущений до 100-річчя з дня народження (2010 р.)
Пам’ятник М.Арсеничу в с.Нижній Березів
Скульптор Петро Штаєр
