Напередодні Дня Пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932-33рр. у Національному музеї Голодомору-геноциду відбулася непересічна подія: передача зошита зі спогадами Лавріна Нечипоренка – свідка Голодомору 1932-1933 років. Родина Івана Коваленка, яка зберігала оригінал спогадів «33-й рік», передала його родині Лавріна Нечипоренка, яка в свою чергу передала щоденник на постійне зберігання до Музею Голодомору. Цією акцією Музей розпочинає масовий збір свідчень, реліквій, світлин родин, яких не оминув Голодомор 1932-1933 років.
Зошит наразі посяде основне місце в експозиції Музею Голодомору разом з іншими нововіднайденими експонатами. Згодом вони стануть основою експозиції ІІ черги Музею, яку наразі будують. Відкриття заплановане на 2023 рік.
У заході взяли участь: Олександр Нечипоренко – народний депутат ВР І скликання, син свідка Голодомору 1932-1933 років та автора щоденника Лавріна Нечипоренка, Марія Кириленко – громадська діячка, донька поета, дисидента та свідка Голодомору 1932-1933 років Івана Коваленка, Андрій Ковальов – ініціатор акції, історик, політолог, краєзнавець, релігієзнавець, Олеся Стасюк – генеральна директорка Національного музею Голодомору-геноциду. Вони поділилися з представниками ЗМІ розповідями про репресовану долю щоденника про Голодомор-33 року та трагічну долю їх автора та зберігача твору в радянський час.
Ініціатор акції передачі репресованого щоденника Андрій Ковальов, історик та краєзнавець, розповів присутнім, що майбутній експонат музейної експозиції – це не щоденник, а талановито написаний роман, втім з документальною точністю, в якому Лаврін Нечипоренко розповідає свої спогади про особисто побачене на замореній голодом Житомирщині, а також спогади своєї матері. Свій твір він назвав «33-й рік». Очевидно, що в Радянському Союзі він не міг його опублікувати. Разом з колегою, вчителем із сусідньої школи Іваном Коваленком, вони вирішили поширити щоденник самвидавом. Ця справа була ризикованою, адже загрожувала видавцям репресіями та термінами в радянських концтаборах. Певний час зошит зі спогадами зберігався в Івана Коваленка. Він мав завершити його редагування і набрати його на друкарській машинці. Із 1961 року КҐБ розпочало стеження за Іваном Коваленком, а у 1972-му його арештували «за виготовлення і поширення антирадянських матеріалів». Коваленко відсидів у радянських концтаборах 5 років. Усі рукописи з будинку Коваленка були конфісковані, а з ними і зошит Нечипоренка. Щоденник дивом зберігся в архіві КҐБ у кримінальній справі Коваленка… У 1996 році Служба безпеки України повернула Івану Коваленку рукописи, серед яких був зошит зі спогадами Лавріна Нечипоренка. Донині щоденник свідка Голодомору зберігався в родині Івана Коваленка.
«Цей зошит є історією родини Нечипоренків, Коваленків й одночасно історією всієї України. Молодому поколінню важко зрозуміти, наскільки складно та по крихтах збирається справжня історія. Такі матеріали та свідчення мають бути доступному кожному українцю. Правда буває важка, сумна, трагічна, але її потрібно знати», – впевнена Марія Кириленко, донька поета, дисидента та свідка Голодомору Івана Коваленка. А за словами Олександра Нечипоренка, сина автора щоденника Лавріна Нечипоренка, потрібно фіксувати все те, що відбувається, і не думати, що це малозначне чи нецінне, потрібно писати спогади про події – адже вони є частиною історії, що твориться на наших очах.
В свою чергу, генеральна директорка Національного музею Голодомору-геноциду Олеся Стасюк зазначила: «Це лише в останні роки – в часи відновлення незалежності нашої країни люди вже без остраху згадують голодні страшні 1932-1933 роки в Україні, не очікуючи за те тавра «антирадянський елемент» і тюремного ув’язнення. Про голод заборонялося говорити навіть в родинах. Тому такі експонати надзвичайно важливі для нашого музею!». І звернулася до всіх українців: «Якщо маєте такі речі, як щоденник «33-й рік», передавайте їх до музею, давайте разом творити Національний музей і відновлювати національну пам’ять. Радянські міфи про неврожай, засуху треба відкидати та дивитися своїми очима на історію України. Зберегти цю інформацію є вкрай важливо для майбутніх поколінь!»
Георгій Лук’янчук
