Злочин без строку давності. Вбивство Алли Горської

Вступне слово

1995 року я завершував роботу над книгою Алла Горська. Червона тінь калини. Я розумів, що книга обов’язково має містити підрозділ про смерть А. Горської, і цей підрозділ я вирішив як апробацію опублікувати у періодиці. І за сприяння Олександра Климчука, який готував і резонансну публікацію 1990 року, опублікував в часописі Україна у 1995 році. Без змін цей текст увійшов і до книги, що вийшла друком 1996 року. Наступні публікації також певною мірою були зініційовані обставинами. На самому початку 2005 року я надіслав Президенту В. Ющенку відкритого листа з проханням поновити розслідування убивства Алли Горської. Цього листа надрукували, зокрема, газети Український форум та Українське слово. Редакція Дзеркала тижня, яка отримала від мене листа, запропонувала підготувати велику статтю. Цим питанням займались Ірина Бажал та Сергій Махун. Стаття «Смерть Алли Горської» вийшла друком у квітні 2005 року.

Цю статтю читали телевізійники – про що вони самі мені сказали – „Якщо ви пишете такі статті, то не відмовитесь взяти участь у передачі Битва екстрасенсів”. Ця передача вийшла в ефір на початку грудня 2007 року і після неї я написав статтю „Злочин без терміну давності”, яку пізніше публікувала Людмила Огнєва у своїх книжках, присвячених А. Горській. Маючи вже значний матеріал, я почав працювати над однією великою підсумковою, аналітичною статею. І дійшов дуже важливого висновку – доказова база слабне. Три окремі статті у порівнянні з однією узагальнюючою є аргументованішими, сильнішими. Принагідно автор просить у читача вибачення за окремі повтори. Втім, вони дають можливість проставити різні акценти в одних і тих самих подіях.

За декілька років випала можливість мати матеріал для ще однієї статті. У лютому 2010 року в Галузевому державному архіві СБУ відбувся круглий стіл, який провадив тодішній керівник Володимир В’ятрович. Було повідомлено, що у 2008-9 роках розсекретили багато документів, що стосуються дисидентського руху 1960-70-х років. У червні того ж року я за сприяння працівників архіву опрацював ряд документів, які голова КДБ надсилав першому секретарю ЦК КПУ. Наприкінці року я опублікував статтю «Алла Горська під ковпаком КДБ. Антиукраїнська спрямованість спецоперацій» у журналі Українознавство.

Отже структура цього дослідження така.

Розділ 1 написано за книгою «Алла Горська. Червона тінь калини» з деякими редакційними виправленнями, розділ 2 за статтею в Дзеркалі тижня та книги Л. Огнєвої із змінами та доповненнями. І насамкінець розділ 3 – з незначними редакційними змінами.

Всі розділи є самостійними нарисами і їх можна читати окремо чи у довільному порядку. Хоча певна логіка у такій послідовності є, адже писалися вони у такому хронологічному ланцюжку і кожного разу додавались якісь аргументи, може й не дуже помітні на перший погляд,

що посилювали доказову базу попередніх статей. Список літератури укладено до розділу 3, але він містить основні позиції.

Київ, грудень 2012

зміст

Розділ 1. 1970 рік…………………………………………………….4.

Розділ 2. «Убіта однім ударом. Професіонально»……………34.

Розділ 3. Алла Горська під ковпаком КДБ. Антиукраїнська..70. спрямованість спецоперацій.

Література…………………………………………………………..89.

 

РОЗДІЛ 1

1970 рік

Після смерті моїх матері й діда Зарецького збереглися і є до­ступними такі документи й свідчення. Справа № 10092, яка збереглася в архіві прокуратури Київської області. Свідчення людей, дотичних до справи,— Надії Світличної, Євгена Сверстюка, Данила Шумука, які опубліковано; а також відомі мені свідчення Віктора Зарецького, сусідів по будинку у Василькові, художника Миколи Гришка.

У 1989—1992 роках товариство «Меморіал» в особі Л. Танюка і я вели листування з різними інстанціями, починаючи від Ва­сильківської міліції до найвищого рівня. КДБ, а потім СБУ дала відповідь, що в них нічого нема. Справді, матір ніколи не затримували, у нас ніколи не було обшуків, нічого не вилучали, тому звичайної кримінальної справи нема. Але справа-формуляр (досьє), звичайно, мала б бути, хоча на сьогодні цілком може бути знищена. Прокуратура дала відповідь, що слідство було проведено правильно, а що матір вбив мій дід з мотивів особистої неприязні. Політичний мотив вони відкидали, бо мати, за їхнім трактуванням, політичною діяльністю не займалася і не мала ніяких неприємностей з органами державної влади, а зі Спілки художників її виключили з творчих мотивів. Коли в березні 1992 року до прокурату­ри та служби безпеки ще раз звернулася група митців і громадських діячів з юридично аргументованим листом, де було доказово зазначено, що А. Горська політичною діяльніс­тю займалась і те, що розслідування було неповним, то прокуратура та служба безпеки просто не відповіли. Найповнішу відповідь прокурату­ри я подаю повністю, оскільки цей документ дає цілісну картину всієї ситуації.

Співголові «Меморіалу» Л. Танюку

Повідомляємо Вас, що прокуратурою Київської області розглянута Ваша заява щодо поновлення розслідування справи про вбивство художниці Горської А. О. та загибелі її свекра Зарецького І. А.

Встановлено, що труп Горської А. О. 2 грудня 1970 року було знайдено у підвалі дому її свекра Зарецького у м. Василькові. За висновком судово-медичної експертизи, смерть Горської настала від численних пошкоджень кісток черепа молотком, який знаходився в тій же квартирі. У зв’язку з цим прокурором Васильківського району 3 грудня 1970 року порушена кримінальна справа.

29 листопада 1970 року у вечірній час на транзитній залізничній колії поблизу станції Фастів-2 був знайдений труп Зарецького І. А. По цьому факту прокурор Фастівського району 2 грудня 1970 року також порушив справу. Пізніше обидві справи було об’єднано в одне провадження. По справі було проведено кваліфіковане розслідування силами слідчої групи прокуратури Київської області на чолі з заступником начальника слідчого відділу тов. Вікторовим В. І. На основі показань численних свідків, в тому числі родичів Горської та Зарецького, аналізу багатьох листів Зарецького, вивчення взаємин у родині, висновків судових експертів було встановлено, що За-рецький довгий час дуже негативно ставився до Горської, зневажав її за те, що вона не приділяла уваги сім’ї. Приблизно в середині 1970 року у нього виник намір здійснити вбивство Горської. Для реалізації цього наміру він придбав кілька сокир, а також рідину для виведення плям крові. 28 листопада Горська приїхала за запрошенням Зарецького до нього у м. Васильків, щоб забрати у Київ сімейну реліквію – швейну машину “Зінгер”. Скориставшись з цього приводу, Зарецький наніс їй кілька ударів молотком по голові, сховав труп у підвал, а наступного дня виїхав електричкою до міста Фастова, де покінчив життя самогубством.

Як зазначено у Вашому листі до прокуратури УРСР, вбивство Горської могло мати місце нібито з політичних мотивів. З матеріалів справи це аж ніяк не випливає. Горська дійсно двічі виключалася із Спілки художників УРСР. Ці рішення мотивувалися тим, що деякі її твори не відповідали політичним стереотипам, що на той час склалися. Але ніяких даних про які-небудь переслідування Горської, погрози їй та членам її сім’ї в справі немає, хоч ці питання порушувалися у процесі слідства. Зокрема, чоловік Горської – художник Зарецький В. І. на допиті показав, що ще до знайдення трупа жінки, після її зникнення з 28 листопада 1970 року, у нього виникла впевненість, що її вбив його батько, бо останній ненавидів Горську і не приховував цього. Інші родичі у своїх показаннях висловили єдину думку, що причиною трагедії була ненависть Зарецького І. А. до невістки.

23 січня 1971 року справу було припинено у зв’язку із смертю обвинуваченого. За всі роки, що минули з цього моменту, ніхто не оскаржував цього рішення. Ми вважаємо, що і зараз для перегляду справи немає підставі

12 квітня 1990 р.

Р. Ю. Поляков

Заступник начальника слідчого

відділу управління прокуратури Київської області,

старший радник юстиції

А ось звернення з юридичною аргументацією, на яке ні тоді, ні пізніше відповідей не було.

Генеральному прокурору України В. І. Шишкіну копія: Голові СНБУ Є. К. Марчуку

Вельмишановний Вікторе Івановичу!

Більше 20-ти років тому загинула правозахисниця, видатна українська художниця Алла Горська та її свекор Іван Зарецький. Громадянське сумління та совість змушують нас знов і знов звертатись до цієї трагедії. Слідство, яке проводилось прокуратурою Київської області в 1970-71 роках, встановило, що А. Горську вбив її свекор І. Зарецький з мотиву особистої неприязні, після чого наклав на себе руки.

Як засвідчують відповіді прокуратури Київської області на запити товариства “Меморіал” та сина А. Горської О. Зарецького (12 квітня 1990 та 19 вересня 1991 року), слідство розробляло тільки одну – вказану версію, було неповним, не містить прямих доказів запропонованої версії, проводилось з порушенням карно-процесуального кодексу. Запит депутата Верховної Ради України Л. Танюка Генеральному прокурору України В. Шишкіну (№ 06-13/23-477 від 22.10.91 р.), в якому вказувалось на неповноту та суперечливість відповідей прокуратури Київської області, залишився без відповіді.

Тільки істина дасть змогу нашому суспільству звільнитись від страху та підозр, відмежуватись від таємного політичного терору, стати суспільством злагоди, побудувати демократичну державу.

Ми знаємо тоталітарну суть та репресивну практику сталінсько-брежнєвського режиму і не маємо ані найменшого сумніву, що за громадсько-політичною діяльністю А. Горської пильно слідкувало КДБ, використовуючи свої специфічні методи. Правозахисників з кола А. Горської, її однодумців та друзів намагались ізолювати чи дискредитувати.

А. Горська була одним з організаторів Клубу творчої молоді “Сучасник” (1959-1964). Разом з В. Симоненком та Л. Танюком виявила місця поховання розстріляних в НКВС на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях, в Биківні (1962-1963 роки), про що й було зроблено заяву до міської ради (Меморандум № 2). Після цього було декілька разів жорстоко побито В. Симоненка. Він помер від хвороби нирок у 1963 році.

У 1964 році А. Горська у співавторстві з О. Заливахою, Л. Семикіною та Г. Зубченко [також Г. Севрук] створили в Київському університеті вітраж “Шевченко. Мати”. Вітраж було знищено адміністрацією університету. Скликана після цього комісія по уламках кваліфікувала його як ідейно хибний. А. Горську виключили зі Спілки художників. По арештах української інтелігенції в 1965 році 16 грудня того ж року А. Горська подала окрему скаргу прокуророві УРСР. Вона була присутня на процесі В. Чорновола у Львові у 1967 році, де з групою присутніх киян написала протест проти незаконного ведення суду. А. Горську викликали в КДБ на допити як свідка та на очні ставки, де, крім того, робили попередження, що містили погрози. А. Горська вела листування з тими, хто відбував строк покарання в таборах – систематично з О. Заливахою. В квітні 1966 року підписала окремо клопотання в обороні О. Заливахи. А. Горська підтримувала стосунки з родинами ув’язнених, надавала їм моральну та матеріальну допомогу. Правозахисники, які відбули строк покарання, по поверненню з табору звертались до неї за підтримкою. У 1968 році А. Горська підписала громадського листа на ім’я Л. Брежнєва, О. Косигіна та М. Підгорного з вимогою припинити практику протизаконних політичних процесів. Почалися адміністративні репресії проти “лідписантів”. По Києву та Україні поширювалися чутки про існування терористичної бандерівської організації, що “спрямовується” західними спецслужбами. Одним з провідників цієї організації називалась А. Горська. В 1968 році її знову виключили зі Спілки художників.

Мали місце факти стеження, часто демонстративного, та погрози невідомих осіб. Від випадкових перехожих чи попутників в транспорті можна було почути: “Вьі доиграетесь, еще не такое будет” і таке інше. Сусіди по комунальній квартирі Ада та Яків Червінські перед від’їздом до Ізраїлю в 1973 році розповіли, що в 1964 році дозволили співробітникам КДБ встановити у себе мікрофон, спрямований на помешкання А. Горської. (Мешкають в Ізраїлі, Беершева, Дерех Метцада, блок 23, пом. 660).

У 1970 році А. Горську викликали на допит в Івано-Франківськ у справі заарештованого тоді В. Мороза, де вона відмовилась давати свідчення. За кілька днів до смерті висловила жаль з приводу того, що не поїхала на суд, та склала протест до Верховного суду УРСР щодо незаконності та жорстокості вироку.

Усі друзі А. Горської, які виступили на її похованні: Є. Сверстюк, В. Стус, І. Гель, О. Сергієнко, були невдовзі заарештовані. На початку 1972 року почалися масові арешти. Систематично використовувався метод фальсифікації – правозахисників судили по сфальшованих кримінальних справах.

Усі викладені факти було опубліковано.

Ми, хто знаємо обставини життя та смерті А. Горської, на підставі статей 4, 25, 22, 227, 178 КПК України

ПРОСИМО:

поновити кримінальну справу вбивства А. Горської з метою встановлення подій злочину, всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставин справи;

узгодити з Головою Служби національної безпеки України Є. К. Марчуком вилучення матеріалів щодо діяльності А. Горської для зіставлення їх з матеріалами кримінальної справи про її вбивство, які зберігаються в прокуратурі Київської області.

15 березня 1992 р.

О. Зарецький, Л. Танюк, В. Федько, Р. Недашківська, В. Нероден-ко, Л. Череватенко, Є. Сверстюк, В. Прядка, Н. Світлична та інші.

Всього 33 підписи”.

Справу вдалося подивитись Сергієві Білоконю – він мав знайомого в архіві прокуратури – Бориса Пилиповича Тимошенка. Мені справу не дали, хоча звертався я кілька разів, в тому числі подавала заяву на ознайомлення зі справою адвокат Людмила Вонсовська, якій теж знайшли спосіб відмовити.

Крім розслідування прокуратури, було проведено ще три громадські розслідування. Це аналіз справи 10092, зроблений С. Білоконем (Смерть Алли Горської. Образотворче мистецтво, 1992, № 4); біографія Алли Горської, написана Богданом Певним, де показано, що вона активно займалась правозахисною діяльністю, що відкидалось у відповідях прокуратури (Трагедія Алли Горської. Погляд із закордону. Слово і час, 1991, № 11); а також розслідування московського журналіста Володимира Криловського, яке побудовано на матеріалах про мою матір, опублікованих на травень 1991 року, та на моїх усних свідченнях, які я дав йому навесні 1991 року. Криловський провів журналістський аналіз кількасот політичних вбивств у РСФСР – СССР з 1918-го по 1991 рік і його результати по справі є, на мою думку, серйозними. Я маю машинопис його статті-чернетки (чи вийшла книга друком – не знаю).

У січні – лютому 1992 року київський журналіст Олександр Харченко зробив спробу, використовуючи зв’язки своїх родичів у Василькові, вийти на співробітників міліції та прокуратури, які працювали там у 1970 році. З цього нічого не вийшло. Принаймні цікавим є те, що ці люди принципово не хотіли йти на контакт, і, як я зрозумів, ні з ким із них не відбулося розмови. Ми їздили з Харченком до Василькова і мали розмову з сусідкою Оксаною. Крім неї, в будинку мешкала ще одна сусідка, вже зовсім літня жінка. Нічого нового, що було відомо від неї в 1970 році, ця розмова не додала. Єдина інформація – це те, що діда Зарецького бачили один раз здалека коло свого будинку 28 чи 29 листопада.

Спершу я спробую дати хронологічний виклад подій, а потім аналіз.

Бабуся й дід Зарецькі оселились у Василькові 1967 року. З Василькова бабуся Марія приблизно раз на два тижні їздила до нас

у Київ, допомагала по господарству. Часом ми їздили до Василькова в гості. Одного разу зібралися там усі: дід Сашко, дід Іван, бабуся Марія, мати, батько і я. Пообідали, поговорили, трохи погуляли Васильковом. Бабуся Марія трохи нездужала, її лікував знаний у Києві гомеопат Попов. У листопаді 1969 року стан погіршився і її поклали до лікарні на Батиєвій горі. Десь за 2-3 дні до Нового року їй діагностували рак стравоходу. Через кілька тижнів батьки забрали бабусю додому. Вона була вже дуже слабенька й дуже схудла. Мати на руках занесла її до нас у хату на третій поверх. Хвороба швидко прогресувала, кололи морфій, і 2 березня 1970 року бабуся померла. Її поховали на, як тоді його називали, Берковецькому цвинтарі.

 

Дід Іван близько місяця жив у нас – влаштовував цвинтарні справи – на могилі зробили огорожку, поставили хрест, дід посадив тую. Бабуся й дідусь прожили разом 48 років. У житті вони весь час тримались одне одного. З 20-х років часто переїздили, постійного кола знайомих, крім родичів, не мали. Бабуся підтримувала зв’язки з сестрою та небожами, які мешкали в інших містах. Дід Зарецький втратив зв’язок з братом у другу світову війну, з сестрою бачився останній раз 1962-го чи 1963 року, інших родичів не мав. Дід дуже переживав смерть дружини, він став зовсім самотнім. Між ним і нашою родиною (тобто мати, батько і я) було певне відчуження. Після смерті бабусі дід був вибитий з колії, скоро назовсім перебрався до Василькова; продавав книжки, речі, ніби мав якісь борги. В чомусь змінився, запустив бороду. Мати запропонувала йому віддати нам швейну машинку “Зінгер”, на якій працювала ще прабабуся Анастасія Кіндратівна. Мати не шила, але машинка була виробництва початку століття і була певною родинною реліквією. Дід не заперечував.

Батько іноді бачився з ним, я один раз був з матір’ю у Василькові. Батько розповідав, що у діда з’явився товариш у ЖЕКу, куди він ходив платити за квартиру та сплачувати партвнески.

27 листопада дід потелефонував і сказав, що можна забрати машинку, бо він домовився про вантажівку. Машинка була з ножним приводом на чавунній станині, тому потрібна була вантажівка, принаймні маленька. Він сказав, що домовився на шосту ранку, тому мати поїхала 28 листопада, у суботу, до Василькова першим автобусом. Жодного разу я не стикався з тим, щоб машину замовляли офіційно чи домовлялись з водієм на шосту ранку. Але буває всяке і я добре пам’ятаю, що батьки не надали цьому значення. Слідство теж не шукало машину.

Друга примітна обставина: увечері 27 листопада (напередодні вбивства матері) у нас вдома годині о 7-8-й вечора зібралося товариство – Данило Шумук, Вадим Смогитель, Петро Засенко та Михайло Захарович Коваленко. Якщо вони й попередили про свій прихід, то, як я пригадую, за кілька годин до того. Я запам’ятав, що вони були в доброму гуморі, принесли з собою кілька пляшок білого сухого вина. Приблизно о 12-й вечора мати пішла спати в іншу кімнату, а вони просиділи години до другої ночі, і Данило – колишній член КПЗУ і в’язень ГУЛАГу – розповідав про своє життя. Шумук залишився ночувати. Наступного дня вони з батьком піднялися приблизно об 11-й годині. Данило Шумук опублікував спогади про цю вечірку. Слідство теж не цікавилося цією зустріччю. Рано-вранці мати вийшла з дому (батько чув, як грюкнули двері) і пішла до зупинки тролейбуса на площі Толстого, доїхала до зупинки, що тепер зветься “Палац “Україна”, і спустилась до зупинки Васильківського автобуса, що на вулиці Горького, поруч із Володимирським ринком. Доїхала до Василькова. Під час слідства батькові сказали, що кондуктора цього автобуса знайшли, допитали, і вона підтвердила, що жінка така на вигляд доїхала до зупинки “Центр”. Можливо, і квиток знайшли в кишені. 2 грудня тіло Алли Горської знайшли у льосі в помешканні І. Зарецького на вулиці Юних комунарів, 8. Що відбувалося в цей проміжок – можна тільки здогадуватись.

Стосунки між моїми батьками були досить імпульсивні, вони не погоджували одне з одним усіх своїх справ. Тому коли мати не повернулася 28 листопада, то батько не здивувався – мати могла відмінити перевезення швейної машинки – навіть якщо все було готово – і могла заходитись готувати їжу, прибирати в хаті, прати тощо. Або щось могло не владнатися – машини нема, дід заслаб і таке інше. Батько майже весь час був удома, щось малював, займався якимись господарськими справами. Я в ці дні був у хаті-музеї Івана Макаровича Гончара. Вже потім Гончар сказав батькові, що я зробив чи не останній запис у книзі відгуків. Після чого відвідини музею було заборонено.

ЗО листопада о 10-й годині вечора батько замовив телефонну розмову – замовлення прийняли на 16-ту годину 1 грудня. Наступного дня дали абонента о 16.20 – адресата не було. Це означало, що листоноша підійшов до будинку, нікого не застав і залишив виклик у дверях, а наступного дня на переговорний пункт ніхто не прийшов. Батько зразу виїхав до Василькова й приблизно о 19-й годині стукав у двері помешкання діда. На свіжому сніжку були тільки сліди листоноші. В хаті темно, вікна зачинені. Потім батько мені розповідав, що поєднання цих факторів викликало в нього передчуття близьке до жаху – матері кілька днів нема, тільки сліди листоноші й зачинені вікна – мати завжди відчиняла кватирку. Стукав до сусідки Оксани – ніхто не відчиняв дверей. Він пішов до міліції – попросити ліхтарик – йому відмовили. Придбав у магазині сірники – ходив коло вікон, палив сірники й пробував щось побачити. Нічого не було видно. Знову звернувся до міліції. Міліціонер пішов з ним до будинку з ліхтариком – оглянув двері, вікна, але відчиняти хату відмовився – під різними приводами – пізно, треба ламати двері, гукати понятих і таке інше. Батько повернувся до Києва й пішов до Надії Світличної в стані, близькому до прострації. Коли я його побачив, він був на межі нервово-психічного зриву. Сказав, що діється щось страшне. І скоро прийде наша черга. І в цьому він у певному смислі не помилився. Вирішили їхати з Києва. Я пішов по квитки.

Надійка вранці 2 грудня сконтактувалася з Євгеном Сверстюком, і вони вдвох поїхали до Василькова. Сверстюк спитав, чому не їде Віктор, і Надійка сказала, що просто не може – не в силах. Спочатку вони обійшли сусідів, були в лікарні, а в міліції їм довелося виявити деяку настирливість, поки вони домоглись, щоб ті відкрили хату. Міліціонер це зробив дуже швидко, маючи зв’язку ключів. У хаті ніщо не викликало підозріння – ніби тут живуть люди і їх просто немає вдома. Хоча пізніше слідство показало, що бризки крові там були. Хотіли вже йти, але Надійка сказала, що в хаті мав би бути льох. Льох був у кухні глибиною близько півтора метра, невеличкий. Міліціонер сам його відкрив. Раптом став збуджений і відсторонив їх від льоху. Сверстюк бачив тіло, але впевненості в тому, хто це, в нього не було – бачив тільки голову з білим волоссям. Міліціонер відвів їх до міліції. Їм натякнули – ви самі приїхали, першими бачили труп, отже, матимете клопіт. Ніякого клопоту вони не мали, адже досить швидко з Києва прибула група відповідальних співробітників у цивільному і невдовзі вони вже їхали до Києва службовою машиною. З ними їхав міліцейський полковник напідпитку. Говорив щось дурне Надійці і також сказав: “Что, не уберегли своего?”

Те, що Світлична не бачила моєї матері, а Сверстюк був не впевнений, що то була вона, а також те, що не було проведено упізнання, викликало пізніше у батька стан, близький до депресії – він думав, а може, в льосі не було тіла матері. Те, що в моргу її споряджали в останній шлях художники з монументальної секції, якось проходило повз його свідомість. А те, що не було упізнання, є грубим порушенням норм слідства.

Того ж дня ввечері батька заарештували. Це було 2 грудня, середа. В допитах (з точки зору оброблення батька) можна умовно виділити такі етапи. “На Горську скоєно замах, вона жива і дає свідчення проти тебе” (тобто В. Зарецького). І говорили, використовуючи саме це формулювання. При цьому малося на увазі (і батько це цілком чітко усвідомлював), що він (В. Зарецький) підозрюється у скоєнні злочину з ревнощів або щоб прибрати дружину заради іншої жінки. Його дуже активно допитували, що він робив від 28 листопада до арешту. В ході допитів у кімнату входили інші співробітники й говорили про вбивство жінки. Інша інформація, яку давав батько, їх не цікавила – ні про прихід до нас влітку 1970 року незнайомої людини (начерк якої батько зробив), ні про вечір 27 листопада. Їх це не цікавило і в разі можливої вагомості цієї інформації для визначення того, що В. Зарецькии робив 28 листопада – 2 грудня. Так, люди, що були у нас в ніч з 27 на 28 листопада, могли засвідчити певні часові інтервали, які цікавили слідчих. Нарешті батькові сказали, що матір вбили і що дід Іван Зарецькии втік. Почали інтенсивно “обробляти” його – які були стосунки у А. Горської та І. Зарецького і чи міг останній піти на вбивство невістки. Одночасно батька “накачували” тим, що дід утік, просили зробити його портрет по пам’яті, який мені показували у Васильківській міліції, коли я був затриманий, а також і тим, хто мене затримав.

Ночував батько дві ночі в камері, де з ним сиділа “підсадна качка”. Коли батько на черговому допиті визнав, що дід мав підстави вбити його дружину, йому сказали, що дід наклав на себе руки і його тіло знайдено. Батько записав свої свідчення. Протоколи попередніх допитів не складали. Нас повезли до Фастова (мене затримали ввечері напередодні – тобто 3 грудня). Дід лежав на столі, голова відрізана на рівні рота. Ми підписали акти упізнання, і нас відпустили. Електричкою ми поїхали до Києва. Батько був близький до втрати свідомості – він лежав скорчений на лавці, його нудило й душили сльози. В Києві ми ледь дійшли додому, підтримуючи один одного. Викликали лікаря, який зробив батькові ін’єкцію сильного заспокійливого. Вдома в нас був хтось із знайомих чи прийшов одразу ж після нашого приїзду.

Діда Горського, як він пізніше сказав батькові, теж возили до Василькова й вимагали підтвердження “родинної мотивації” злочину. З ним їздила медсестра з кіностудії на випадок серцевого нападу. Що я сам писав у протоколі допиту – вже не пам’ятаю, напевно, написав, що в діда й матері були погані стосунки. Від сусідки теж вимагали свідчень, що свекор ненавидів невістку. У своїх висновках слідчі написали, що дід Зарецькии скоїв злочин тому, що “…дуже негативно ставився до Горської, зневажав її за те, що вона не приділяла уваги сім’ї”, а також вказали, що політичних підстав не було. Їхні висновки грунтуються на свідченнях батька про те, що дід міг скоїти злочин, і на листах, де дід Зарецькии висловлює свою антипатію до А. Горської, а також на тому, що він мав вдома сокири й звичайний засіб для виведення плям крові. С. Білокінь, втім, звернув увагу, що в листах І. Зарецького, які зберігаються в справі, якимось нелогічним чином не вистачає аркушів.

Про те, що підстави для політичного злочину були, ми вже говорили – це показано Б. Певним у його статті і в зверненні громадськості 1992 року.

Провести нове розслідування прокуратура кілька разів відмовлялася. Спроба Олександра Харченка провести громадське розслідування завершилася невдачею. Можливо, у невизначеному майбутньому хтось з інформованих людей, що залишився живий, порушить мовчанку.

С. Білокінь, проаналізувавши справу, показав, що розслідування неповне, тенденційне, суперечливе, з порушенням їхніх же міліцейських нормативів – тобто сфабриковане.

В. Криловський спробував показати, що вбивства А. Горської та І. Зарецького мають риси, спільні з іншими злочинами, скоєними, на його думку, “відділом політичних вбивств”, що був підпорядкований керівництву СРСР. Факт існування “відділу” не викликає сумніву, а про методи “відділу”, до речі, добре написано в ґрунтовній документальній книзі “Московські вбивці Степана Бандери перед судом”.

Мені хотілося б теж показати, що в організації вбивств 28 і 29 листопада 1970 року, у версіях, що відпрацьовувались слідством, і в чутках, що ширились Києвом, були спільні риси – ніби все керувалося з одного центру.

Розглянемо головні тези статті С. Білоконя.

Слідство відпрацьовувало тільки одну версію – А. Горську вбив І. Зарецький.

Не допитували нікого з чотирьох чоловік, які були ввечері 27 листопада в гостях у В. Зарецького.

Припущено низку невідповідностей у версії про самогубство: немає картини самогубства в цілому, адже кинутись під поїзд не так просто – спереду в тепловоза є пристрій на висоті приблизно 10 см від рейок, який відкидає вищі предмети. Поїзд, що набрав певної швидкості, відкидає і досить важкі предмети, які лежать на його шляху. З матеріалів справи витікає, що поїзд, з якого вперше побачили діда, зафіксовано. Але нічого більше не робилось – не уточнювали, чи це той поїзд що переїхав діда, не визначали конструкції електровоза чи тепловоза, його швидкості на цій ділянці, нікого не допитали. Але експертиза тіла показала, що колеса переїхали тіло, яке лежало на рейках горілиць. Не зробили трасологічної експертизи крапель крові в помешканні І. Зарецького, яка могла б з’ясувати положення жертви в момент удару. Коли В. Криловський аналізував зі мною обставини вбивства, то висловив припущення, що дід міг попросити матір взяти щось у льосі й тоді вдарив її. Отже, можна припустити, що вдарити могла літня й недужа людина. Дідові було тоді 69 років, він слабував на стенокардію, ходив повільно і з ціпком. Але експертиза не проводилась.

Я багато спілкувався з В. Криловським, і в мене не виникає сумнівів, що він володіє величезним матеріалом (принаймні показаннями добровільних свідків та відкритими публікаціями) з політичних вбивств. Його тези банальні, але я подаю їх, адже він розглядає ситуацію під кутом зору порівняння з іншими випадками.

А. Горська – один з лідерів правозахисного руху.

Зустрічала й підтримувала тих, хто повертався в Україну з таборів.

Влада чинила на неї тиск: знищення вітражу, виключення зі Спілки. Її викликали до КДБ, влаштовували очні ставки. Вели кадебістські розмови “по душам” – дуже специфічні: про якихось ворогів СРСР, порядність радянської людини, про те, що щось можна виправити, що за кордоном проти нас щось готують тощо.

А. Горська писала протести в урядові установи щодо діяльності КДБ, була присутня на судах над дисидентами.

Встановлення підслуховувальної техніки (про що нам сказали сусіди, коли вже виходили з хати, їдучи до Ізраїлю. Підслушку монтували з їхньої кімнати). Підсилання агентів різних профілів – демонстративне стеження, дивні випадкові розмови де-небудь у крамниці чи в транспорті – ніби з якимось попередженням.

Розповсюдження чуток. Одночасно з максимальною активністю оброблення підписантів листа “139” в другій половині 1968 року Києвом ширились чутки про існування збройної бандерівської організації, керованої спецслужбами Заходу, членом якої ніби була А. Горська.

Щодо слідства Криловський висловив такі міркування. Родичів не запрошували на упізнання – це можна розуміти як нехлюйство чи спосіб залякування. Криловський порадив мені, коли дивитимусь справу, поцікавитися, чи робили наркологічну експертизу крові загиблих. Тобто він припускав, що діда поклали під поїзд непритомного, аби чисто імітувати самогубство. Але, як з’ясувалося, вбивці діяли грубіше й поклали його під поїзд догори обличчям.

Наявність у слідчій групі представників КДБ, про що я сказав Криловському. Мене допитувала у Василькові група з 6-7 чоловік. А потім міліціонер, який мене привіз, сказав, що один із них – з київського КДБ. Саме цей чоловік під час допиту кинув мені з роздратуванням – “ти соврємєнний піжон”. І я лише кілька років тому зрозумів смисл цієї репліки. Їм було б вигідніше, якби я був на межі нервово-психічного зламу, але якась сила утримувала мене в нормі.

Слід також зазначити, що 3 грудня 1970 року прокурор Васильківського району Яцівськии (який допитував і мене) ухвалив порушити кримінальну справу, а ведення слідства доручити слідчому прокуратури Васильківського району юристові другого класу Наконечному. Але 7 грудня з’явилась інша постанова. Перший заступник прокурора Київської області старший радник юстиції В. В. Русанов ухвалив доручити розслідування даної справи заступникові начальника слідчого відділу прокуратури Київської області радникові юстиції Вікторо-ву В. І., прокуророві-криміналісту прокуратури Київської області радникові юстиції Баумштейну Г. Е., слідчому прокуратури Києво-Святошинського району юристові першого класу Г. Є. Страшному. Тобто рівень слідчої групи було піднято суттєво вище.

Особливе ставлення підтверджують два папірці, що збереглися

в різних місцях справи. 18 грудня начальник слідчого відділу прокуратури Київської області радник юстиції Ю. Антоненко звернувся з запитом до бєлгородського прокурора: “Ответ шлите без напоминаний, т. к. дело на особом контроле в прокуратуре УССР”. А 5 січня слідчий Страшний зажадав у Київського міського архіву ЗАГС виписку про шлюб А. Горської та В. Зарецького: “Ответ шлите без напоминаний, т. к. дело на особом контроле” (С. Білокінь. “Смерть Алли Горської”).

Я також розповідав Криловському про прикрі подробиці, і він виділив такі з них.

У грудні 1970 року батька викликали до прокуратури на площі Богдана Хмельницького. Співробітник на прізвище Чорний віддав батькові деякі материні й дідові речі і сказав, що матір вбили професійно. Дід професійним кілером не був. Він також віддав дві пари дідових окулярів у футлярі. Дід завжди ходив у тих чи тих окулярах залежно від відстані. Отже, перед тим, як кинутись під поїзд, він мав зняти окуляри й покласти в кишеню. Можливо, тоді ж було проведено ще один допит і складено протокол, який значно відрізнявся від протоколу допиту у Василькові і був відповідніший міліцейській версії (С. Білокінь. “Смерть Алли Горської). Для мене поява материних речей вдома була одним з найбільших потрясінь 1970-1971 років у зв’язку із трагедією. Я прийшов зі школи, а в коридорі на звичному місці висіло материне сіре пальто. І в мене майнула думка, що страшний сон закінчився й мати повернулася додому.

В один із тих трагічних днів – 28 листопада – 2 грудня – батько зустрів у метро неохайного, трохи дивного чоловіка, який йому єхидно посміхнувся в обличчя. Через кілька місяців ми отримали лист, де було вказано зворотну адресу – Тбілісі. “Авторка” листа представлялась як подруга матері. “Вона” писала, що відбувала “строк” у колонії й описувала статеві збочення, якими “вона” там займалась. Материна подруга Ірина Заславська перевірила тбіліську адресу. Такої адреси там не виявилось. Криловський сказав, що обидва випадки – почерк “відділу мокрих справ”.

Якщо прийняти версію про “відділ політичних вбивств”, то можна спробувати пояснити деякі дивні обставини і їхній збіг.

Метою злочину було залякування, дискредитація і деморалізація правозахисного руху. Разом з тим вилучалася дуже серйозна організаційна ланка (що видно з цитованого звернення 1992 року) – та людина, що надавала колу своїх знайомих психологічну підтримку,- Алла Горська. Можна припустити, що вже планувались арешти січня 1972 року й проводилась превентивна акція залякування. Зазначимо також, що 17 листопада 1970 року було засуджено Валентина Моро-за на 14 років позбавлення волі – безпрецедентно великий термін. За кілька місяців перед тим головою КДБ України було призначено В. Г. Федорчука, особа і методи якого потребують окремої розмови.

Розглянемо замовлення машини на 6 годину ранку 28 листопада та появу у нас гостей 27 листопада. Можна припустити, що якісь нові знайомі діда у Василькові, які з’явились після смерті бабусі, знаючи його обставини, запропонували йому дешево й зручно організувати вантажівку для перевезення швейної машинки, хоч і час незручний – 6-та ранку. Ймовірно, що це був той добродій з ЖЕКу, якого згадував батько. Додамо ще, що спецслужби всього світу часто цікавляться одинокими, вирваними з соціуму людьми, адже ці люди прагнуть спілкування і його отримують у такий спеціальний спосіб. І крім того, нема втрат інформації, оскільки ці люди майже ні з ким не спілкуються і якщо з ними щось станеться, то ймовірно, що цим ніхто не буде цікавитися.

Якби батько поїхав з матір’ю до Василькова по швейну машинку, то план родинного вбивства, що мав на меті дискредитацію правозахисного руху, зірвався б, адже за оперативним планом свекор мав вбити невістку з мотивів особистої неприязні. Хоча не виключено, що були й запасні варіанти. Отже, треба було зробити так, щоб мати поїхала, а батько не поїхав. І тут у пригоді стала психологічно-побутова характеристика, укладена в процесі систематичного стеження. Мати була людиною обов’язковою і легкою на підйом. Коли у батька не було термінових справ, вставав о 9-10 годині, а піднятись вранці, якщо він напередодні просидів далеко за північ з винцем, було для нього важко. Та й поїздка по машинку не була для батьків чимось важливим чи терміновим. Тому й з’явились до нас напередодні люди. Може, й цією нагодою скористалися режисери наступних трагічних подій або знайшли спосіб якось організувати цю ситуацію, на що та установа була великим майстром. Таким чином, мати поїхала одна.

Нам із батьком і дідом правоохоронні органи нічого не пояснювали. Взагалі не було ніяких офіційних пояснень, але містом роїлися найдивовижніші чутки. Батько розповідав про єдиний випадок офіційного інформування. На зборах художників виступав якийсь начальник. Хтось із більш літніх художників його спокійним тоном спитав про справу Горської. Той відповів, що то є родинна драма. Наша квартира була до деякої міри джерелом тих чуток, адже ми і знайомі, які до нас приходили, постійно в депресивному стані обговорювали трагедію. В цьому чаду батько теж висловлював досить фантастичні припущення. Що з небуття міг з’явитися старший брат Івана Антоновича Зарецького, теж Іван Антонович, зв’язки з яким обірвалися в другу світову війну, і якимось чином долучитися до трагедії. А також припущення, як на мене, не позбавлене раціо, що діяла секта вбивць, типу зграї американця Менсона.

1971 року ми втрьох відзначили річницю смерті. Відчувалось якесь стишення і заспокоєння. І дід сказав: якщо ми будемо писати в інстанції, “шукати істини”, то з нас, в кращому разі, будуть глузувати, а в гіршому – ми накличемо на нас же неприємності. І що вже це нагадує йому 37-38 роки. Я думаю, що це підтвердилося листуванням з прокуратурою в 1989-1992 роках, яке звелось до того, що вони перестали відповідати.

Ми з батьком і дідом у 1970-1971 роках зовсім не відчували себе одинокими. У нас вдома постійно збирались люди, надійшло багато телеграм співчуття. Приходив Б. Д. Антоненко-Давидович, пропонував матеріальну допомогу, хоча сам був у скруті. Нашим друзям також було дуже важко. Це має бути темою окремого дослідження, але хотілося б дати кілька характерних фактів. Так, знімальна група фільму “Захар Беркут” влаштувала у Воловці жалобну вечірку. Після смерті матері до будинку у Василькові, де вона загинула, було прикріплено кілька кетягів червоної калини. Сусідка Оксана розповідала в 1992 році, що тепер вона розуміє це як символ крапель невинно пролитої крові, а тоді в неї було відчуття, що мітять житла приречених.

І тоді, і пізніше серед людей, які не належали до нашого кола, активно також поряд з версією про родинну трагедію функціонувало дві чутки. Це чиста політика – націоналісти вбивають один одного. А також версія про те, що це зробили чекісти, але так націоналістам і треба, бо це все одно брудне кодло.

“Базову” чутку можна сформулювати так: “Убили какую-то нацио-налистку. То ли свои, то ли свекр, то ли отец”. Можна припустити, що ця чутка була створена у “відділі вбивств”. І я також припускаю, що в цю схему не вписувалось те, що дід – визначний організатор кіновиробництва, мати – автор багатьох мистецьких робіт, а батько – визначний художник. Бо це за своєю внутрішньою логікою суперечило самій концепції чутки. Я відчував цю невідповідність у розмовах з багатьма людьми. Один мій приятель, який був носієм певної ідеологеми, мені сказав: “Як може твій батько бути визначним художником, коли він навіть не має звання “заслуженого”.

Інша характерна риса, що визначає свідомість людей саме кола моєї матері: абсолютний характер трагедії. Коли з 1990 року почалися публікації про матір, почалися вечори, і я багато спілкувався із знайомими, то добре це відчув. Цю ситуацію можна охарактеризувати таким спостереженням на вечорі 27 листопада 1990 року в Будинку художника, де була і велика виставка материних робіт та фотографій. Жінка років п’ятдесяти стоїть поруч з експозицією і пояснює подрузі: знищено людину і взагалі все – і роботи не збереглися. Я відчував здивування людей, коли вони дізнавались, що я рідний син Алли Горської і рідний онук Івана Зарецького.

1971 року з’явився “Український вісник” № 4, де було написано про правозахисну діяльність А. Горської, про смерть (і вказано, що є кілька версій вбивства), а також дано виступи на похованні. Подальші публікації про матір у західній пресі грунтувались саме на “Українському віснику”. Трохи згодом про смерть матері багато розповідала Надія Світлична, яка 1978 року виїхала до США і там працювала на “Радіо Свобода”.

Оцінюючи ті дні з відстані років, я думаю, що тоді коло батькових друзів і до деякої міри мої юнацькі друзі нам надали максимально можливу психологічну підтримку. Ми з батьком опинилися в певній соціальній ізоляції пізніше, причому це було пов’язано з низкою причин, в тому числі й з чисто побутовими, адже 1973 року ми отримали квартиру на Мінському масиві, куди з центру міста можна було дістатися лише за годину і де не було телефону.

Через кілька днів після звільнення батька до Василькова їздив Микола Гришко, щоб забрати дідові речі, які, можливо, там залишалися. Він казав, що бачив щось типу накладних брів, але наскільки то були професійні речі, він не брався судити і з собою не взяв. І в колі наших знайомих виникла, по-моєму, найпоширеніша версія – спочатку вбили діда, а матір чекали вбивці, один з яких одягнувся дідом.

Тіла діда й матері перебували на судово-медичній експертизі. І було неясно, коли віддадуть. А як стало відомо, то було неясно, куди привезуть для прощання. Працювала група по організації поховання. Пробували виклопотати місце на Байковому цвинтарі, але марно. Не вдалося також домогтися місця для могили на Гостомельському (Берковець) цвинтарі поруч з алеєю. Тоді материна могила була другою від алеї. Наскільки я розумію, внаслідок збігу обставин могила матері виявилася на відстані метрів 40 від могили бабусі Марії Зарецької, в яку через кілька днів після похорону матері поховали діда Івана Зарецького.

Аліса Забой та Володя Прядка в своїй майстерні виготовили багато фотопортретів матері, що їх брали люди, які до нас приходили. Учасникам похорону приколювали до одягу гілочку калини. В останній момент стало відомо, що труну привезуть до майстерні на Філатова, але дуже багато людей зібралося до нашого помешкання на вулиці Рєпіна. Ми прийшли до майстерні втрьох – дід, батько і я. Піднялися на четвертий поверх – там була траурна експозиція, стояв щит зі словами прощання:

“Світлим Добрим Духом

пройшла вона між нами

з вірністю неофіта,

що раптом знайшов

землю і віру предків.

Вічна Слава

Людині – Художниці,

яка залишається для нас втіленням

людської мужності, сумління

і рідкісної відданості людям”.

Вінок із терну з кетягами калини увінчував портрет матері. Вінок робив Микола Плахотнюк, йому допомагало ще кілька чоловік, а слова прощання належать Євгенові Сверстюку.

Ми втрьох постояли трохи в майстерні й спустились униз. Підійшов автобус з труною. Труну не відкривали й не виносили з автобуса. Людей було кілька сот чоловік. Співав хор Л. Ященка. Ми зрозуміли, що була вказівка не відкривати труну, але потім І. Литовченко та І. Левитська, які разом з іншими збирали матір в останню дорогу, сказали мені, що вони самі так вирішили, бо обличчя було землисто-зеленого кольору. їхній стан теж можна зрозуміти. Ми зайшли в автобус і стали біля труни. В автобус заходили люди через задні двері, проходили вперед, де стояла труна, торкались труни губами чи долонею і виходили, а ми так і стояли.

Поїхали на цвинтар. Тоді він скидався на пустир за містом. Було 7 грудня, понеділок. Похмурий зимовий день. Снігу майже не було. Попрощатись приїхало чоловік зі 100. З промовами виступили представник Спілки художників, Євген Сверстюк, Олесь Сергієнко, Іван Гель, прочитав вірша Василь Стус, який ніс і фото матері. Буквально через кілька днів Богдан Горинь передав своє рукописне “Невиголошене слово на похованні Алли Горської”. Виступи та вірш В. Стуса не тільки були надзвичайно теплими по-людськи, але й містили певне філософське осмислення трагедії.

Після похорону батько і я поїхали з дідом Сашком до нього. Там були тільки його знайомі по кіно. Психологічно батько ніби розпадався на частини. Він повторював: “Мені прикололи до пальта калину, я її з’їв, Алла жива”. Він страшенно мучився думкою: чи вірить дід Сашко, що дід Іван вбив Аллу. Батько прийшов до відносної норми лише через кілька місяців. Спокійно говорити на цю тему він не міг до самої своєї смерті в 1990 році.

З 1989 року я досить багато прочитав про ГУЛАГ та радянські спецслужби у відкритому друці. В журналі “Новий мир” (Наталия Вовси-Михоэлс. Мой отец – Соломон Михоэлс. Новый мир, 1990, № 3) я прочитав спогади дочки С. Міхоелса про батькову смерть 13 січня 1948 року. Вони викликали в мене асоціації з обставинами смерті матері.

По-перше, Міхоелс був керівником популярного московського театру, визначною постаттю в певній, умовно кажучи, національно-культурній групі. Дочка згадує, що в евакуації, в Ташкенті, він мав великий авторитет серед євреїв усіх прошарків. По-друге, обставини його смерті мають певну аналогію. Він поїхав у відрядження до Мінська з нейтральною людиною, якимось Голубовим, і там вони обидва загинули. По-третє, державні чиновники надавали мінімальну інформацію. Коли заступник Міхоелса Зускін зібрався летіти до Мінська, йому не продали квитка. Ще до появи офіційної версії з’явилася чутка про ту ж автомобільну катастрофу. Родина і коло друзів в стані надзвичайної нервозної непевності обговорювали ситуацію, і самі стали джерелом чуток. Дочка так характеризує ті настрої: “…зловісні передчуття не розчинялися в повітрі, а утворювали згусток, майже фізично відчутну матерію…” Відсутність інформації про обставини вбивства. Тільки офіційна версія про смерть в автомобільній катастрофі. По-четверте, алогічні й на загальному тлі моторошні й залякувальні обставини передачі тіла. Була якась неясність і тяганина з передачею тіла. Нарешті, тіло Міхоелса віддали родині без одягу. Таким його бачили й готували до поховання Зускін, Вовсі і Збарський, яких було того ж року заарештовано й ліквідовано. Вони ж бачили невідповідність пошкоджень на тілі тій версії про автокатастрофу. По-п’яте, політичні звинувачення на адресу Міхоелса після смерті наростали аж до 13 січня 1953 року, коли Сталін оголосив його “буржуазним націоналістом” та “агентом Джойнта”. Смерть від “нещасного випадку” еволюціонувала в політику. По-шосте, речі віддали через два місяці, й у валізі лежала неохайна записка: “речі вбитого Міхоелса”. По-сьоме, після смерті Міхоелса почався новий виток репресій, що викликає асоціацію з арештами січня 1972 року. Розгромна постанова щодо опери Мураделі “Велика дружба”, що мала наслідки у всій ідеологічній політиці режиму, репресії проти “сіоністів” тощо.

Через кілька днів ми пішли на материну могилу з дідом, батьком та Іриною Заславською. Все припало снігом. Ми зрозуміли, що шукати треба там, де поховано померлих 4-5 грудня; нарешті побачили кетяги червоної калини – це була материна могила. Невдовзі Аліса Забой та Володя Прядка зробили дерев’яну вертикальну дошку – “Алла Горська 1929-1970”.

Людмила Семикіна приїхала зі зйомок фільму “Захар Беркут” уже після поховання й пішла до майстерні батьків. Чергова на прохідній, з якою Семикіна була знайома до того 20 років, не хотіла її пускати. І в цей же час розмовляла з двірничкою, яка сиділа поруч: “Убили какую-то националистку. Ходят тут, сорят, грязь разводят”. Семикіна піднялась до майстерні 52, на четвертий поверх. Там лежали букети засохлих квітів. Семикіна залишила свій букет і забрала терновий вінок, який увінчував портрет матері 7 грудня. Через рік зробили й пам’ятник – три пілони з чорних просмалених дощок – близько трьох метрів заввишки; між ними чаша. Люда Семикіна згадує, що проект пам’ятника обговорювали на квартирі Василя Стуса, там виникла й думка про три пілони з чашею. Пам’ятник спроектували й зробили Аліса Забой, Володя Прядка та художник М. Черниш. Гроші збирали І. Світличний, М. Черниш, Є. Сверстюк, В. Стус, В. Смогитель, Л. Семикіна. На відзначення річниці в чаші запалили вогонь, провели траурний мітинг. А пізніше клали в чашу калину та квіти.

Після маминої смерті ми з батьком дуже зблизилися. І потім уже так і тримались один одного. Після трагічних подій вирішили трохи відійти від київських “вражень” і куди-небудь поїхати. В лютому 1971 року поїхали днів на 10 до Прибалтики. Річницю відзначали в Людмили Семикіної. Грошима допоміг Іван Світличний. Пішов на річницю батько без мене. Там уклали список тих, хто міг би написати спогади, приблизно 40 чоловік. Потім Семикіну викликали до Спілки, де Галина Кальченко провела “проработку” на тему “влаштування збіговиськ на цвинтарі та в майстерні”. Неприємності були і в інших учасників поховання та поминок 1971 року. Коли трохи пізніше судили Є. Сверстюка, то його висловлювання про смерть матері було долучено до справи й кваліфіковано як злочин. Морок 70-х років густішав.

Київ, 1985-1994

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2.

«Убіта однім ударом. Професіонально»

 

Коротке описання факту

Отже, головний день мого життя – 28 листопада 1970 року. Рано вранці мати вийшла з нашого помешкання по вулиці Рєпіна (нині Терещенківська) 25, помешкання 6, щоб їхати у Васильків, який в годині їзди приміським автобусом. Вона попередньо домовилась з моїм дідом Іваном, що забере швацьку машинку Зінгер, виробництва початку століття – родинну реліквію. Її було 2 грудня 1970 року знайдено мертвою з переломом основи черепа в льоху у будинку свого свекра Івана Зарецького. Удар було нанесено ззаду тупим важким предметом. Івана Зарецького, якого з дня 28 листопада вже ніхто не бачив, було знайдено 29 листопада мертвим поблизу залізничної станції Фастів – 2, що в 35 кілометрах від його помешкання. Він лежав на залізничних коліях з відрізаною потягом головою.

Прокуратура Київської області швидко дійшла до висновку, що Іван Зарецький, убивши з особистої неприязні невістку, наклав на себе руки. І 23 січня 1971 року, всього через півтора місяці після трагедії, кримінальну справу вбивства Алли Горської, по причині смерті підозрюваного було закрито.

 

Діяльність, яка кваліфікувалась як антирадянська

Алла Горська була одним з організаторів Клубу творчої молоді «Сучасник» (1959—1964). У 1962—1963 роках разом з Василем Симоненком та Лесем Танюком виявила місця поховання розстріляних у НКВС на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях, у Биківні , про що й було зроблено заяву до міської ради, яку вони самі назвали Меморандум № 2. Очевидно, саме тоді вона стала добре відома у КДБ – політико-репресивному сурогаті спецслужби у тоталітарній державі. Після цього було декілька разів жорстоко побито Василя Симоненка. Він помер нібито від хвороби нирок у грудні 1963 року. Але треба зразу застерегти, що совкова система у цілому не сприймала ні її громадської діяльності, ні її творчості, і, зрозуміло, правозахисної діяльності. Московський дослідник політичних вбивств в СРСР Владімір Криловський, який нині мешкає у США, назвав її “непримиренною антирадянщицею”.

У 1964 році, до 150-річчя Тараса Шевченка, Алла Горська у співавторстві з Опанасом Заливахою, Людмилою Семикіною, Галиною Зубченко та Галиною Севрук створили в Київському університеті вітраж «Шевченко. Мати». Вітраж було знищено адміні­страцією університету за вказівкою секретаря міськкому КПУ з ідеології Бойченка. Скликана після цього комісія по уламках кваліфікувала його як ідейно хибний і Аллу Горську виключили зі Спілки художників.

По арештах української інтелігенції у серпні-вересні 1965 року її неодноразово викликали до КДБ як свідка та на очні ставки і 16 грудня того ж року Алла Горська подала окрему скаргу прокуророві УРСР. Це були її перші відкриті сутички з органами держбезпеки. Алла Горська була присутня на процесі В. Чорновола у Львові у 1967 році, де з групою киян написала протест проти незаконного ведення суду.

Мати вела листування з тими, хто відбував строк покарання в таборах — систематично з Опанасом Заливахою. Її листування я опублікував у часописі Київ за грудень 1990 року. Ця публікація виявилася на часі і була досить резонансною – на неї часто посилались. У квітні 1966 року вона підпи­сала окремо клопотання в обороні Опанаса Заливахи.

Правозахисники, та й вояки УПА, які відбули строк покарання, за рекомендацією, як правило, того ж О. Заливахи, по поверненню з табору звертались до неї за під­тримкою, зупинялися у нашому помешканні в Києві. Причому ці зустрічі відбувались в обстановці оптимізму та бадьорості. Євген Сверстюк зробив припущення, що це викликало особливу лють в КДБ. – “Ми створили цілу систему перевиховання людей, а якась художниця зводить нашу роботу нанівець. Вийшовши з таборів, вони замість того, щоб злякатись, зразу потрапляють у бадьоре антирадянське середовище”.

У 1968 році Алла Горська підписала громадського листа на ім’я Леоніда Брежнєва, Олексія Косигіна та Миколи Підгорного з вимогою припинити практику протизаконних політичних процесів. Цей документ з’явився в обстановці настроїв викликаних чехословацькими подіями – Празькою весною-68, і він відомий під назвою Лист-протест 139-ти. Лист було написано у стриманих формулюваннях, обережно та толерантно. У ньому зверталася увага на відхід від рішень ХХ з’їзду КПРС, порушення соціалістичної законності.

Прямий тиск

Після невеликої паузи почалися адміністра­тивні репресії проти «підписантів». Одночасно по Києву та Україні поширювали­ся чутки про існування терористичної бандерівської організації, що «спрямовується» західними спецслужбами. Одним з провідників цієї організації називалась Алла Горська. Швидкість поширення і одноманітність змісту цих пліток вказує на існування ефективної агентурної мережі КДБ в київському інтелігентському середовищі і особливо у Спілці художників. Того ж року її знову виключили зі Спілки художників. Нині відомо, що після введення радянських військ до Чехословаччини у серпні 1968 року, ЦК КПРС прийняв закрите рішення про посилення ідеолого-пропагандивної діяльності, у тому числі доручив КДБ СРСР посилити роботу проти дисидентського руху. У Кремлі гору брали сталіністи. Мій батько, Віктор Зарецький пізніше згадував, що саме з другої половини 1968 року він почав відчувати настороженість багатьох людей у спілкуванні з ним і мамою.

Мали місце факти стеження, часто демонстративного, та погрози невідомих осіб. Від випадкових перехожих чи попутників в транспорті можна було почути: «Вы доиграетесь, еще не такое будет» і таке інше. Кілька разів я сам був свідком таких випадків. Під нашим будинком часто крутилися топтуни. Поява так званого зовнішнього спостереження чи його посилення могла бути сигналом того, що готується арешт. І треба думати, що такий сценарій був в КДБ напоготові.

Її викликали в КДБ, і не тільки у 1965 році, на допити як свідка та на очні ставки. Гебісти вели з нею специфічні “спасенні бесіди, по душах”. Вони закликали її одуматися “поки ще не запізно”, переглянути своє ставлення до радянської системи, умовляли – “Ви мимоволі працюєте на наших ворогів за кордоном” і таке інше. Ці розмови поступово переходили в попередження, що містили погрози. Це була їхня звичайна тактика і це значило, що керівництво прийняло рішення психологічно переломити людину.

Сусіди по комунальній квартирі перед від’їздом до Ізраїлю у 1973 році розповіли, що у 1964 році дозволили співробіт­никам КДБ встановити у себе стаціонарний мікрофон, спрямований на наше помешкання. За деякими дрібними спостереженнями було очевидно, що й телефон прослуховується.

У 1970 році Аллу Горську викликали на допит в Івано-Франківськ у справі заарештованого тоді Валентина Мороза, де вона відмовилась давати свідчення. За кілька днів до смерті висловила жаль з приводу того, що не поїхала на суд, та склала протест до Верховного суду УРСР щодо незаконності та жорстокості вироку.

 

Посилення тиску на середовище після смерті

Усі друзі матері, які виступили на її похованні 7 грудня на Берковецькому кладовищі (що нині офіційно зветься Міським): Євген Сверстюк, Василь Стус, Іван Гель, Олесь Сергієнко, були невдовзі заарештовані.

 

Інформація на закордон

У світі дізнались про трагедію з самвидавівського “Українського вісника №4”, редагованого Вячеславом Чорноволом, він написав і текст про її смерть. Пізніші численні публікації на Заході, а з 1989 року і в Україні грунтувались саме на цьому матеріалі. Факти публікацій на Заході ретельно відслідковувались КДБ.

 

1972

На почат­ку 1972 року в якійсь гнітючій, моторошній обстановці пройшли арешти. Арештованих засуджували на дуже великі терміни – як правило 7 років табору та 5 років заслання. На відміну від арештів 1965 року, ці арешти вдарили точно по нашій еліті. Для багатьох вони стали початком пекельного кола, з якого вже не було вороття – Іван Світличний повернувся до Києва смертельно хворим, Василь Стус, вже наприкінці 1989 року, у труні. Почав використовувався метод юридичної фальсифікації — правозахисників судили по сфабрикованих кримінальних справах, а також метод репресивної психіатрії.

Достатньо погляду на цей перелік правозахисних акцій Алли Горської, щоб зрозуміти, що вона багато років була очевидним кандидатом на політзону ГУЛАГу, а у 1972 році з абсолютною очевидністю. Навіть частина з переліку її правозахисної діяльності могла мати наслідком статтю «Антирадянська агітація та пропаганда».

 

Портрет Алли Горської в КГБ

Та й на допитах у КДБ вона трималася з викликом, безстрашно, що гебісти, як і свою неспроможність завербувати людину, не вибачали нікому. Можна бути впевненим, що при систематичному стеженні гебісти знали, що мати постійно надає моральну та матеріальну допомогу родинам політв’язнів. А також те, що вона організована та психологічно стійка людина, і якщо до неї звертаються по допомогу, то вона підтримає, допоможе знайти вихід із скрутного становища. Я сам був свідком кількох зустрічей з родичами заарештованих.

 

Роки перед смертю. Непомітна антирадянська діяльність

Алла Горська зі своїм чоловіком – моїм батьком Віктором Зарецьким (1925 – 1990), художниками-однодумцями — Григорієм Синицею, Геннадієм Марченком, Борисом Плаксієм, Галиною Зубченко та й іншими створили у другій половині 1960-х низку великих і мистецьки монументальних робіт у Донецьку, Києві, Краснодоні, позначених впливами Г. Собачко-Шостак, українського бароко та мексиканського монументалізму. Цей був той випадок, коли батьки знайшли свою нішу в офіційному мистецтві. І показово, що у 1968-70 роках виконували одне з найбільших замовлень – оформлення Меморіального комплексу в Краснодоні. Але творчість мала й інший аспект. У матері майже завжди були заробітки – невеликі кошти, які вона могла передати родичам політв’язнів чи тим, хто повертався з таборів. Я думаю, що їй передавали з цією метою якісь гроші й деякі київські дисиденти. Тобто, називаючи речі своїми іменами, вона була скарбником якоїсь групи правозахисного руху. На ці ж цілі вона іноді отримувала посилки із США чи Канади. Це вже була організація не тільки з точки зору КДБ, а й позицій здорового глузду. Хоча тоді слова організація, каса взаємодопомоги, скарбниця не звучали взагалі ніколи. Бажано було, щоб самі ці зустрічі відбувались без “підслушки” та “наружки”. Причому зрозуміло, що потрібні були не великі гроші, а саме добре організована взаємодопомога. І це було надзвичайно вагомим для гебістів, адже вони намагалися задушити правозахисний рух усіма можливими засобами, в тому числі заборонами на професії, елементарним безгрошів’ям та створенням у дисидентському середовищі настроїв безвиході. Ці знайомства, канали обміну інформацією складалися ще з початку 1960-х, коли з’явився самвидав і почала формуватися мережа його розповсюдження. Дамо приклад, як це виглядало. Мати придбала кілька пачок “Собору” Олеся Гончара – примірників 30 – 40, – і розповсюджувала їх по каналах самвидаву. Тобто, давала почитати тим, кому вважала за потрібне: з вимогою повернути книгу, або з дозволом комусь передати, або просто дарувала.

Так само поширювались Іваничукові “Мальви”, лише примірників цього роману було менше – 10 – 15. І “Собор”, і “Мальви” було складено у нашому помешканні у непомітному для сторонніх місці. Це була типова схема функціонування самвидаву, хоча ці книжки не були забороненими, а, так би мовити, небажаними, притопленими. А могли бути книжки, однієї з яких тягнуло б на арешт та ув’язнення, наприклад, “Історія України”, видана у Львові 1942 року – тобто при німцях.

Мати, Іван Світличний, Вячеслав Чорновіл були одними з головних творців цієї мережі.

 

Як приймалось рішення про вбивство

З цих і, можливо, якихось додаткових причин було прийнято рішення про вбивство Алли Горської з інсценівкою самогубства свекра. Втім, метод політичних вбивств застосовувався в СРСР регулярно. Ця система була жорстко централізованою і таке рішення могло бути прийнято тільки на рівні вищого керівництва в Москві. Вже пізніше, після 1991 року, займаючись цією справою, я намагався уникати штампу “вбита КДБ”, адже невідомо, чи то було КДБ, чи ГРУ Генштабу, чи якась спецгрупа, підпорядкована ЦК КПРС. Але те, що рішення приймалося на вищому рівні, зрозуміло. Так, наприклад, Леонід Брежнєв з Михайлом Сусловим, Юрієм Андроповим слухали фонограми допитів генерала Петра Григоренка і дійшли висновку, що генерал божевільний, адже не подобатись мешкати в СРСР може тільки божевільному. Додамо також, що влітку 1970 року головою українського КДБ було призначено генерала Віталія Федорчука. Вже пізніше з відкритих публікацій про Федорчука я дізнався, що в часи боротьби з підпіллям ОУН-УПА він був фахівцем з різних інсценівок, переодягань тощо.

 

Подробиці

Отже повертаємось в листопад 1970 року. У той фатальний день, 28 листопада 1970 року рано вранці вона вийшла, щоб їхати до діда Івана, з яким попередньо домовилася, і до вечора мала б повернутися. Наступного дня батько Віктор Зарецький, стурбований відсутністю дружини, викликав її на телефонні переговори і 30 листопада телефоністка повідомила, що на переговорний пункт у Василькові ніхто не прийшов. 1 грудня вже сильно стурбований батько поїхав до Василькова, де на своє велике здивування, знайшов будинок пустим. Вікна були темні, двері заперто, а на свіжому сніжку видно сліди найімовірніше листоноші, який приносив виклик на телефонну станцію. У міліції, куди він наразі звернувся, йому відповіли, що будинок відчиняти не будуть: потрібні поняті, а час пізній…

Вже у самому від’їзді матері простежується слід гебістської інсценівки. Дід Іван телефоном сказав, що замовив машину на 6-ту ранку, а ввечері 27 листопада до нас прийшли гості. Можна припустити, що якісь нові знайомі діда у Василькові, а він жив вдівцем, знаючи його обставини, запропонували йому дешево й зручно організувати вантажівку для перевезення швейної машинки, хоч і час вкрай дивний і незручний — 6-та ранку. Але ніби водій хотів крутнутись до початку роботи.

Якби батько поїхав з матір’ю до Василькова по швейну машинку, то план вбивства на побутовому грунті, зірвався б, адже за оперативним планом свекор мав вбити невістку з мотивів особистої неприязні. Хоча не виключено, що були й запасні варіанти. Отже, треба було зробити так, щоб мати поїхала, а батько не поїхав. І тут у пригоді стала психологічно-побу­това характеристика, укладена в процесі систематичного стеження. Мати була людиною обов’язковою і легкою на підйом. Коли у батька не було термінових справ, вставав о 9—10 годині, а піднятись вранці, якщо він напередодні просидів далеко за північ з винцем, яке принесли гості, було для нього вкрай тяжко. Та й поїздка по машинку не була для батьків чимось важливим чи терміновим. Тому й з’явились до нас напередодні люди. Може, й цією нагодою скористалися режисери трагедії або знайшли спосіб якось організувати цю ситуацію, на що гебісти були великими майстрами.

Таким чином, мати вийшла з будинку одна. Цілком імовірно, що її схопили, щойно як вона вийшла. Темно, людей на вулицях майже немає. Але це принципово не впливає на сценарій.

Ввечері 1 грудня батько повернувся останнім автобусом до Києва, він був вже на межі нервового зриву і зразу ж звернувся до знайомих. Наступного дня до Василькова приїхали близькі друзі Алли Горської – журналістка Надія Світлична та поет і літературний критик Євген Сверстюк, які наполягли на тому, щоб міліція відчинила будинок. У неглибокому льосі вони знайшли труп Алли Горської. Міліціонер чомусь став збудженим і намагався відсторонити Світличну та Сверстюка, хоча сумнівів в тому, що це Алла Горська, у них не було. За кілька днів до Василькова приїздив знайомий батьків Микола Гришко – там же у дворі у бур’янах він бачив кинуті накладні вуса, які могли зробити людину схожою на Івана Зарецького. Мого батька було заарештовано і він кілька днів провів у КПЗ. Спочатку його спробували психологічно зламати, звинувативши у вбивстві дружини з мотиву ревнощів, а потім перейшли до основної версії про неприязнь Івана Зарецького до Алли Горської.

За кілька тижнів після трагедії мого батька Віктора Зарецького викликали в обласне управління МВС, де офіцер на прізвище Чорний повернув йому частину особистих речей загиблих, в тому числі і дві пари окулярів його батька у футлярах. Батько поцікавився, чи не страждала його дружина перед смертю, і Чорний відповів: “Убіта однім ударом. Професіонально!”. Це важливі слова, адже Іван Зарецький, якого слідство визнало єдиним вбивцею, ніяк не міг бути професіоналом – він все життя працював бухгалтером.

Привернуло нашу увагу і збереження обох пар окулярів, їх він носив завжди, і про це ми добре знали. Одні одягав, щоб читати тощо, а інші, коли куди-небудь йшов. І важко уявити, що збираючись лягти під потяг, дід Іван був таким спокійним, що спочатку зняв з себе окуляри, поклав їх у футляр, сховав футляр до кишені і лише потім виконав свій намір.

Після того як батько ходив в обласне управління, ні він сам, ні я, на дід Олександр Горський жодної інформації з правоохоронних органів не отримували. Ми не знали, чому не було зроблено упізнання тіла Алли Горської, нас не знайомили з результатами будь-яких судово-медичних експертиз.

Так само залишилося незрозумілим, чому міліція, зразу провівши 29 листопада упізнання мертвого Івана Зарецького, не провела в його будинку обшуку, як це зазвичай робиться в таких випадках. Також незрозуміло, чому оперативники КДБ, які ходили по п’ятах за Горською і напевно “довели” її до самих дверей свекра, мали за всіма правилами “наружки” “довести” її назад до її помешкання. Чому ці оперативники, а у їх професійності сумнівів немає, не помітили вбивцю, який тікав з хати?

На родинній нараді було вирішено до правоохоронних органів не звертатися. Мій дід Олександр Горський вважав це не тільки безглуздим, але й небезпечним – ситуація у цілому нагадувала йому 1937-38 роки.

1989-90

У 1989-90 роках відбувся політичний і світоглядний перелом. Влітку 1990 року у багатотиражному тоді часописі “Україна” вийшла друком перша в Україні і резонансна стаття про Аллу Горську. 27 листопада того ж року у Спілці художників відбувся вечір її пам’яті, який тривав близько 5 годин і якій тої ж ночі показували у новинах. Там же відкрилася і виставка її робіт. 1991 року Сергій Дудка зняв 20-ти хвилинний документальний фільм про Аллу Горську – “Усім нам смерть судилася зарання”.

 

Відповідь прокуратури. Листування

У 1990 – 91 роках Всеукраїнський Меморіал та я звернулися до прокуратури. І отримали відповіді з прокуратури Київської області (12 квітня 1990 та 19 вересня 1991 року) – мало місце вбивство на побутовому грунті, з мотиву глибокої неприязні, жодною політичною діяльністю Алла Горська не займалась, зі Спілки художників її виключали з творчих мотивів. Слід зазначити, що кримінальна справа зберігалась у прокуратурі Київської області за №10092. За відомчим нормативом такі справи зберігаються 15 років. Тобто вона зберіглася випадково – ніби як завалялась. Хоча не виключено, що співробітники вирішили зберегти її свідомо. Як розповідав мені Сергій Білокінь, якому вдалося її подивитись, справа велика, в ній багато різноманітних матеріалів і на перший погляд вона справляє враження серйозного документа. Голова Меморіалу Лесь Танюк (тоді і голова постійної комісії ВР України) вивчив ці відповіді, так само вивчив їх я з юристом Людмилою Вонсовською. Було підготовано більш грунтовні запити до прокуратури. Своє звернення я підписав у групи діячів культури і науки. В них вказувалося, що слідство розробляло тільки одну — вка­зану версію, не містить прямих доказів запро­понованої версії, проводилось з порушеннями карно-процесуального кодексу, у ньому стільки недотягнень та нестиковок, що його можна кваліфікувати як сфабриковане. Лист закінчувався такою вимогою – Дати доручення Генеральному прокурору України поновити кримінальну справу вбивства А. Горської на підставі статей 4, 25, 22, 227, 178 КПК України з метою вста­новлення подій злочину, всебічного, повного та об’єктивного дослі­дження обставин справи; узгодити з Головою Служби національної безпеки України Є.К.Марчуком вилучення матеріалів щодо діяльності А. Горської для зіставлення їх з матеріалами кримінальної справи про її вбивство, які зберігаються в прокуратурі Київської області.

Отже, запит депутата Верховної Ради України Л. Танюка Генеральному прокурору України В. Шишкіну (№ 06—13/23—477 від 22.10.91 р.), в якому вказувалось на неповноту та суперечливість відповідей про­куратури Київської області, залишився без відповіді. Так само залишилося без відповіді звернення групи громадських діячів 15 березня 1992 року до Генерального прокурора України Віктора Шишкіна (копія Голові СНБУ Євгену Марчуку).

Ми чинили певний тиск на прокуратуру. Я тоді працював радником міністра культури. Лариса Іванівна Хоролець у моїй присутності телефонувала по сотці генпрокурору Віктору Шишкіну і просила взяти справу під особистий контроль. Жодного результату. Коли я телефонував слідчому прокуратури, який підготував першу відповідь, той кидав слухавку. Я тоді вважав, що можна було б сильніше натиснути на прокуратуру і поновити справу. Але було відомо, що в таких випадках Прокуратура могла б погодитись на перегляд, але його було б проведено формально і справу так само б закрили. І після цього мали підстави стверджувати, що зробили все можливе у відповідності до чинного законодавства. І такі прецеденти по інших справах неодноразово були.

 

Аналіз кримінальної справи

Так само мені не вдалося подивитись справу, хоча я ходив до Генпрокуратури з юристом Людмилою Вонсовською – вона писала подання, ми енергійно вимагали, але намарно. Втім, справу і дивився і аналізував київський історик Сергій Білокінь. Він тоді ж на початку 1990-х опублікував результати свого розслідування і я їх використовую у цих нотатках. Він регулярно працював в архівах СБУ, Прокуратури і нього були особисті знайомства. По справі Алли Горської його консультував досвідчений криміналіст, старший радник юстиції Борис Тимошенко, який зробив узагальнюючу криміналістичну експертизу справи. Підкреслимо, що Тимошенко, виходячи зі свого досвіду та знання роботи цих структур, вважав, що конретні експертні висновки у цій справі є у цілому достовірними. Фабрикування справи полягало в тому, що робили не всі експертизи, які зазвичай роблять у таких випадках, а також не звертали увагу на очевидні факти. Він виявив низку невідповідностей у версії про самогубство: немає картини самогубства в цілому, адже кинутись під поїзд не так просто — спереду в тепловоза є пристрій на висоті приблизно 10 см від рейок, який відкидає вищі предмети. Поїзд, що набрав певної швидкості, відкидає і досить важкі предмети, які лежать на його шляху. З матеріалів справи витікає, що поїзд, з якого вперше побачи­ли І.Зарецького, зафіксовано. Але нічого більше не робилось — не уточнювали, чи це той поїзд, що його переїхав, не визначали конструкції електро­воза чи тепловоза, його швидкості на цій ділянці, нікого не допитали. Але експертиза тіла показала, що колеса переїхали тіло, яке лежало на рейках горілиць. Не було зроблено наркологічну експертизу крові загиблих, що у випадку з Іваном Зарецьким особливо важливо, оскільки, якщо думати, що його все ж таки вбили, то спочатку мали б увести у сон, а тільки потім класти на рейки.

Не зробили трасологічної експертизи крапель крові в помешканні І. Зарецького, яка могла б з’ясувати положення жертви в момент удару. Але важливо, що самі краплі зафіксовано. Йому було тоді 69 років, І.Зарецький переніс поширений інфаркт, слабував на стенокардію, ходив повільно і з ціпком. І йому було вкрай складно нанести удар здоровій 41-річній людині та скинути тіло у льох. І останнє – хоча злочин відразу кваліфікувався як побутовий, він був чомусь на особливому контролі.

 

Інші політичні вбивства

Тоді ж, на початку 1990-х, я постійно спілкувався телефоном і листовно з московським журналістом Владіміром Криловським – дослідником політичних вбивств в РСФСР–СССР (1918 – 1991). Ці дослідження узагальнено у книзі «Ті, кому вирок винесли таємно». Розслідування вбивства Алли Горської проведено ним на матеріалі опитування свідків (мене, Надії Світличної та інших) та аналізу відкритих публікацій. Це сторонній погляд дослідника, метод якого грунтується на знанні діяльності радянських спецслужб, порівняльного аналізу вбивств. Його напрацювання я також використовую в цих нотатках. В. Криловський будує загальну картину таємного знищення радянською держбезпекою ворожих комуністичному режиму людей, яких не можна було з тих чи інших причин позбутися законно – арештувати, осудити на табірний термін, розстріляти, сховати до «психушки».

Таких людей «органи» ВЧК-ОГПУ-НКВС-МДБ-КДБ – включно з 1991 (подальший період залишився за межами дослідження) прибирали, за висновками дослідника, застосовуючи тактику таємних вбивств, замаскованих під кримінал, нещасний випадок, дорожньо-транспортну пригоду, самогубство, «випадкове» отруєння, «раптову» смерть на операційному столі, загибель від «дивної» хвороби, що невідомо звідки взялася…

Криловський пише, що під час збирання матеріалу, він неодноразово чув:

Політичні вбивства?! Так що тут можна довести? От якби відкрити архіви КДБ!

У цьому випадку, на його думку, архіви КДБ ніколи не допоможуть. Оперативні розробки терактів робились винятково в усній формі, а якщо й осіло щось в архівах, то давно вже попалено…

Дослідник і не ставив на меті розкрити злочин (часто це неможливо зробити і професіоналам криміналістам), а лише довести причетність до даного злочину комуністичних влад. Ним було розроблено таку методологію.

Починаючи журналістське розслідування того чи іншого випадку, він намагався отримати відповідь на три наступних конкретних питання:

1) Яку небезпеку (часто лише потенційну) для комуністичної системи міг нести вбитий? Якщо це був дисидент, громадський чи політичний діяч незалежних поглядів чи борець національну незалежність однієї з радянських республік і таке інше, то він вважав необхідним продовжити своє розслідування.

2) Чи були супутні скоєному вбивству ті чи інші обставини, які б вказували на причетність до цього в якій-небудь формі російських спецслужб. Наприклад, за якийсь час до загибелі людина помічала за собою професійне стеження, отримувала погрози від невідомих осіб, які б вимагали припинення антирадянської діяльності… А іноді з’ясовувалось, що вбивцям були відомі деякі подробиці інтимного життя жертви чи маршрути її пересування по місту, які злочинці могли отримати лише шляхом прослуховування телефону чи помешкання вбитого…

3) Чи не відслідковується у тій чи іншій формі очевидна незацікавленість радянських влад у тому, аби розслідування було проведено об’єктивно?..

Йдеться про знищення доказів, свідому відмову від очевидно необхідних судових експертиз, чи фальшування їхніх результатів, ігнорування важливих свідків і таке інше.

Якщо було отримано ґрунтовні, багатопланові відповіді на ці питання, то В. Криловський вважав, що він цілком відповідально може зробити висновок про політичне підґрунтя (чи його відсутність) того чи іншого злочину

Дослідник зібрав та проаналізував більш як 250 випадків таємного усунення в СРСР супротивників комуністичного режиму. Матеріал, звичайно, недостатній, аби написати історію політичних вбивств в СРСР. Тим не менш, застосовуючи метод узагальнення, можна позначити кістяк монструозного явища державних політичних вбивств – секретної терористичної діяльності КПРС проти власного народу3.

Звернемо увагу, що дослідник вбивства Алли Горської знаходиться в сильній позиції, бо має два надзвичайно важливі джерела, яких за менш сприятливих обставин могло б і не бути, – справу про вбивство та сукупність документів, де її згадують. Вони збереглися в Галузевому державному архіві СБУ і будуть проаналізовані в розділі 4.

В історії СРСР була і виняткова ситуація, коли після арешту та ліквідації Л. Берії в 1953 році, вище керівництво КПРС було ситуативно зацікавлено у арешті та розслідуванні злочинів керівництва МГБ – відданих беріївців. Так було розслідувано декілька таємних вбивств та засуджено їхніх організаторів та виконавців. Про вбивство С. Міхоелса ми вже писали у першому розділі.

Одним з найбільш подібним до усунення Алли Горської за технічною схемою було вбивство повпреда у Китаї Івана Бовкуна-Луганця та його дружини4 за наказом Сталіна 8 липня 1939 року. Його підозрювали у зраді – співробітництві з іноземною розвідкою. Так само можна вважати, що Аллу Горську, яка походила з номенклатурної родини, таємно звинувачували у зраді „своїх”. Саме за наполяганням Сталіна ліквідацію І. Бовкуна проводили вищі чини НКВС ударами молотка в потилицю у вагоні потяга. Початково вони пропонували застосування вогнепальної зброї. Що було відхилено самим Сталіним. Бовкуна-Луганця було ліквідовано разом з дружиною Ніною Орельською, яку було вбито у такий самий спосіб. Так само Аллу Горську було професійно вбито молотком ударом в потилицю. Трупи Луганця-Бовкуна та його дружини завантажили у машину та скинули у провалля, досить надійно інсценізувавши автокатастрофу. Як і випадку Алли Горської, вбито було двох родичів. Таким чином, для сучасників очевидною причиною смерті в автокатастрофі Бовкунів була побутова неохайність – вони чи їхали на машині з несправним кермовим управлінням чи Бовкун не впорався з кермуванням на повороті складної дороги. Імовірно, кермове управління було завбачливо зіпсуте, бо це вказано у результатах експертизи. Отже, у випадку Бовкунів – невміння грамотно користуватися авто, у випадку А. Горської та І. Зарецького – також побутова причина – родинний конфлікт. У 1953 році вбивці під час слідства дали відповідні свідчення. В операції брала участь велика група вищих чинів, старшим групи і одним з виконавців вбивства І. Бовкуна був Лев Влодзімерський, на той час заступник начальника слідчої частини по особливо важливих справах НКВС. Під час слідства він стверджував, що це не було вбивство, а спецоперація за вказівкою вищого керівництва. Один з інших учасників спецгрупи Шалва Церетелі у своїх показах сказав, що це не вбивство, бо керівництво здійснював такий високопосадовець як Влодзімерський. Вказівка Сталіна, передана Л. Берією, мала таке обґрунтування – Бовкун-Луганець – ворог народу, але заарештувавши його, ми налякаємо і попередимо його спільників, які знаходяться у радянському повпредстві в Китаї. Ось така чекістська логіка та етика.

 

Пошук свідків

Можна з високою мірою ймовірності думати, що операцію по вбивству Алли Горської було засекречено у самій державній терористичній організації, підпорядкованій вищому керівництву СРСР. Поки що, можливо, живі частина організаторів та учасників злочину. Втім, сподіватись на їх добровільне зізнання навряд чи доводиться, хоча б з огляду на тяжкість злочину. Сергій Білокінь, як ми вже згадували, мав багато знайомств серед працівників архіву СБУ, прокуратури. На початку 2000-х він домовився про зустріч з пенсіонером – одним із слідчих по справі Алли Горської, який офіційно вказаний у справі. Він мав з ним розмову у його помешканні у Києві. Пенсіонер на 100 % стояв на позиціях слідства 1970-71 років і Білокінь каже, що вийшов від нього з моторошним відчуттям, що повернувся у 1970 рік.

 

Справа-формуляр не збереглася

Втім, я вирішив звернутися до Президента Віктора Ющенка зі зверненням аналогічним поданню 1992 року до генерального прокурора Віктора Шишкіна.

У справі-формулярі (дос’є) має бути інформація про апаратурне прослуховування помешкання Алли Горської, зовнішнє спостереження, інші спецоперації. Співставлення справи-формуляра з матеріалами сфальшованого розслідування могло б дати загальну картину злочину.

За моїми даними, отриманими від співробітників СБУ, які б не хотіли бачити свої прізвища надрукованими, відомо, що на початку 1990-х справу Алли Горської в архіві Служби було грунтовно вичищено. Отже у них тоді були підстави, щоб принципово уникати спілкування зі мною та Меморіалом.

Принаймні нова влада може докладніше познайомитися з методами нищення архівів, фальсифікаціями, до чого ми вже почали звикати. Це замкнене коло брехні, замовчувань варто було б розірвати. Кримінально-совкова ментальність значною мірою законсервувалася, але очищення треба намагатись робити.

Київ, березень 2005

 * * *

Від часу трагічної загибелі Алли Горської 28 листопада 1970 року минуло більше 37 років5. Принаймні у масштабах ХХ століття і початку ХХІ це великий часовий проміжок і стає не тільки зрозумілим, але й відчутним, що 1960-70-ті то була інша доба. Адже від смерті Сталіна на кінець 1970 року минуло 17 років, від придушення опору останньої боївки ОУН –УПА, на думку багатьох дослідників, 14 років, від таємного вбивства Степана Бандери, яке співпало у часі з поверненням з таборів та заслання мільйонів людей, – 11 років. Натомість до наймасштабніших у післясталінській історії України арештів січня 1972 року, які накрили країну ніби чорним рядном страху, залишалося всього рік і півтора місяці. Брежнєвський період тривав – 1979 у Брюховецькому лісі було знайдено труп Володимира Івасюка. Слідство розробляло лише одну версію – самогубство. Його смерть супроводжували чутки про побутові мотиви – схильність до суїциду, творчу вичерпаність, нерозділене кохання, ревнощі тощо. Розповсюджувались також схематичні плітки – картярські борги, пияцтво, першоджерело яких є достатньо очевидним. Ряд правозахисників загинули в таборах – Валерій Марченко, Юрій Литвин, Олекса Тихий (всі загинули у 1984), Василь Стус (1985), ніби природною смертю. Хоча смерть В. Стуса у вересні 1985 року історики відносять вже до іншої доби – невизначеність політичного курсу у перші місяці перебування М. Горбачова при владі та імовірну реакцію на можливість висування поета на Нобелівську премію. За межі цієї статті виходить аналіз подій, які відбувались в інших частинах СРСР. Можна відіслати читача до спогадів Андрія Сахарова „Москва, Горький – далее везде”, щоб відчути те, що відбувалось у більш ліберальній і відносно відкритій західному інформаційному контролю Москві. Чого варті у сенсі вкрай аморального та цинічного методу затримки у Горькому, де він знаходився у персонально призначеній йому з дружиною висилці, агентами КДБ машини швидкої допомоги під дрібними побутовими привидами, коли у А. Сахарова були серцеві напади. Самі кадебісти розповсюджували чутки, що у такому їх можуть звинувачувати люди, які несповна розуму – „наймогутніша у світі спецслужба буде таким займатись”. У часи перебудови вони також зрідка з’являлись на московському телебаченні та у пресі і говорили подібні речі.

Окремим рядком треба згадати Івана Світличного. З ним, з його дружиною Льолею та сестрою Надією я був на протязі багатьох років близько знайомий. Усна традиція та й сучасна історіографія визначає його та Аллу Горську як одних з найсильніших в організаційному смислі діячів київського середовища правозахисного руху. Того, за спогадами багатьох сучасників, страшного 1972 року Іван Олексійович отримав 7 років таборів та 5 років заслання. 1979 року він був депортований на Алтай у зону високогір’я, де незабаром отримав поширений інсульт, що й можна було прогнозувати за діагнозом його форми гіпертонічної хвороби. Повернувся до Києва інвалідом і помер 1992 року.

Склалася така ситуація, що останні роки я повертаюсь до цієї теми під тиском зовнішніх обставин. І у самому широкому сенсі, може вже і не у людському, а у божественному – це добре, якщо можна вжити слово добре. Люди пам’ятають, їх хвилює і біль не проходить. Одна брехня породжує іншу і є відчуття того, що ми продовжуємо рухатись по колу на яке нас колись запустили злочинці і ми не можемо виборсатись із беззмістовного та безсовісного життя.

Моя стаття „Смерть Алли Горської” в Дзеркалі тижня за квітень 2005 року мала певний резонанс і відбулося декілька важливих розмов. Тоді ж на хвилі Помаранчевої революції я знову звернувся до Президента України і Уповноваженого з прав людини ВР України щодо „поновлення кримінальної справи вбивства А. Горської з метою вста­новлення подій злочину, всебічного, повного та об’єктивного дослі­дження обставин справи, а також узгодження зі Служби безпеки України вилучення матеріалів щодо діяльності А. Горської для зіставлення їх з матеріалами кримінальної справи про її вбивство, які зберігаються в прокуратурі Київської області”.

З Секретаріату Президента та Уповноваженого з прав людини мого листа за належністю переслали до Генпрокуратури, а звідти теж за належністю до прокуратури Київської області. Обласна прокуратура ніби поставила крапку і відповіла (подаю повністю) –

„№06/3-2386 від 11.11. 05.

Прокуратурою області перевірено Вашу скаргу на неналежне, на Вашу думку, розслідування кримінальної справи за обвинуваченням Зарецького І.А. за ознаками складу злочину, передбаченого ст. 94 КК Української РСР. Встановлено, що кримінальна справа 23 січня 1971 року постановою прокуратури Києво-Святошинського району закрита на підставі п. 8 ст. 6 КПК Української РСР. Водночас повідомляю, що відповідно до вимог Переліку документів, що утворюються в діяльності органів прокуратури України із зазначенням строків зберігання документів закриті кримінальні справи, порушені за ознаками злочинів, передбачених статтями Кримінального кодексу, санкції яких містять позбавлення волі на строк більше 10 років, зберігаються протягом 20 років з дня прийняття рішення про закриття кримінальної справи. У зв’язку з тим, що з часу закриття вказаної кримінальної справи пройшло більше 34 років вона, як така, що підлягає знищенню, направлена на утилізацію.

Старший прокурор відділу Є. Красножон”

прокуратури області

Чомусь не згадано прізвища Алли Горської та номерів справ. Суттєвою є лише інформація про утилізацію справи, у чому і нема підстав сумніватися.

Минуло ще два з половиною роки і група передачі „Битва екстрасенсів”, яка читала мою згадувану статтю в Дзеркалі тижня, вирішила, що якщо я пишу такі статті, то не відмовлюсь і брати участь у передачі. Я взяв участь у передачі і це було останньою краплею, яка змусила мене знову писати на цю тему. В мене було ще декілька причин чи обставин, щоб знову повернутись до обставин смерті моєї матері і діда – дослідник політичних вбивств в СРСР Володимир Криловський, який нині мешкає у США, з яким я співпрацюю з 1990 року, і чиє велике і ґрунтовне дослідження про повільне і ретельно сплановане медичне вбивство Валерія Марченка, який помер у 1984 році від хвороби нирок у тюремній лікарні у Ленінграді, можна прочитати в Інтернеті, вказав мені на неповноту мого розслідування. Йшлося про те, що в аналізі вбивства Алли Горської, попри сумнівні епізоди, дивні і не дуже логічні речі, нема однозначних суперечностей, які б не підлягали сумніву і вказували на фабрикацію розслідування. Такі епізоди було виявлено у розслідуванні так званого самогубства Івана Зарецького і ми знову відсилаємо читача до згаданої статті у Дзеркалі тижня.

У квітні 2005 року відбулася розмова з досвідченим криміналістом, радником юстиції Борисом Тимошенком і він знову, схвильований читанням статті, проговорив свою аргументацію. Я думаю, що все було напрацьовано ним ще на початку 1990-х, коли він вивчав справу про вбивство, але в остаточну редакцію публікацій того часу, які готував Сергій Білокінь, декілька епізодів не потрапило. Для логічності викладу необхідно знову нагадати основну лінію подій. Рано вранці 28 листопада Алла Горська виїхала за попередньою домовленістю зі свого київського помешкання до свекра Івана Зарецького, який самотньо жив вдівцем у Василькові Київської області, щоб забрати швацьку машинку Зінгер. Машинка досить важка – тому він цілком природно замовив вантажівку, але чомусь приблизно на сьому ранку – ніби як водій хотів крутнутись у цій справі до початку робочого дня, а 28 – була п’ятниця. 29 листопада труп Івана Зарецького було знайдено поблизу залізничної станції Фастів-2 з відрізаною головою. Пізніше слідство однозначно і беззаперечно звинуватило його у вбивстві з мотивів особистої неприязні і у самогубстві. Але до Василькова інформація про його смерть не доходила, хоча можливо, Іван Зарецький був без документів. 3 грудня тіло Алли Горської було знайдено у горизонтальному положенні на дні невеликого льоху у помешканні Івана Зарецького в скрюченій позі (за розміром льоха), коліна підігнуті до підборіддя. Борис Тимошенко зробив висновок, про що він і розповів мені на початку 2005 року, що таким чином труп могли засунути як мінімум два дорослі чоловіки середньої статури. Попри очевидність цього епізоду, ні я, ні інші учасники громадських розслідувань не надавали цьому значення, адже для цього треба бути досвідченим криміналістом. Більше того, коли ми із знайомими у стані майже нервового зриву аналізували цю ситуацію у 1970-71 роках, то було висловлено цілком слушне припущення, що І. Зарецький міг попросити А. Горську щось дістати із льоху, зі зручного положення вдарив її, і вона впала до льоху. Пізніше я кілька разів заходив до помешкання. А 1991 року зі знімальною групою фільму „Усім нам смерть судилася зарання…” режисера Сергія Дудки, оглядав і льох. Ляда мала типовий розмір, приблизно 7070 сантиметрів, в глибину льох – до150 сантиметрів, тісний – хіба трохи ширший від ляди. Та й інформація була неповна, адже справу (№10092) дивились із зацікавлених у справжньому розслідуванні осіб, лише Сергій Білокінь та Борис Тимошенко, та й то – на початку 1990-х. Мені справу не вдалося подивитись, попри те, що я серйозно тис на прокуратуру. А С. Білокінь і Б. Тимошенко дивились тихо – на особистих зв’язках. З цього можна зробити ще один важливий висновок – якщо слідча група, до складу якої входили досвідчені фахівці, не звернула уваги на такий очевидний епізод, то вони зробили це свідомо, а значить були готові йти на будь-яку фальсифікацію. Але це не можна назвати замовним розслідуванням у сучасному смислі, це був наказ у тоталітарній державі. І це є огидною, страшною, але системною рисою тоталітарних держав – організатори та виконавці політичних вбивств і правоохоронні органи, які їх розслідують, є керованими з одного центру замовником. Треба відзначити ще одну важливу рису – ті люди вважали, що СРСР буде існувати завжди. Так тоді думав навіть я сам.

І, нарешті, не можна не сказати кілька слів про тодішню загальнополітичну ситуацію, яка віддзеркалювалась і в КДБ УРСР. Весь цей період КДБ УРСР керував Віталій Васильович Федорчук (1970 – 1982), якого Москва прислала в Україну у липні 1970 року на зміну більш м’якому та поміркованому Віталію Федоровичу Нікітченку (1954 – 1970), що пов’язано в першу чергу з тим, що на час вторгнення до Чехословаччини 1968 року гору в Кремлі почали брати сталіністи. Тобто КДБ УРСР у 1970 – 1982 керував працівник, який ще 1939 року (до війни, за Л. Берії!) прийшов 21 річним юнаком до органів і завжди був на оперативній роботі, прийшовши в Україну з посади начальника 3-го управління (військова контррозвідка) КДБ при Раді Міністрів СРСР на посаді генерал-лейтенанта. Можна думати, що для такого працівника вбивство ворога у його розумінні, інсценівки, переодягання були звичною роботою. Розповіді про його часто позбавлену здорового глузду жорсткість, а то й жорстокість у службових стосунках з самими працівниками КДБ чи міліції досі побутують у цьому середовищі. При його агресивність писав у своїх спогадах і секретар ЦК КПУ часів Петра Шелеста з питань ідеології Федір Данилович Овчаренко. Можна говорити про те, що арешти 1965 року, які провадились за Нікітченка, не досягли своєї мети. Відзначимо лише те, що не було сформовано атмосферу страху, можливо, навіть декому створили ореол мученика. Радикально налаштована група у ЦК КПРС та КДБ з 1968 року почала планувати акції, які б могли викликати у середовищі правозахисників, та й у суспільстві в цілому, дезорієнтацію, розчарування, застрашити, але вже проявами ірраціональної жорстокості.

Хоча слід застерегти, що те, що видавалося абсолютно жахливим для родичів чи знайомих, могло не бути таким для суспільної думки в СРСР. Про типологічно подібні злочини було широко відомо. Дослідник родинних стосунків у вищому керівництві СРСР, зокрема настроїв, чуток, пліток тощо, Лариса Васильєва у своїх дослідженнях „Кремлівські дружини” та „Діти Кремля” (Васильева Л. Дети Кремля. – Москва, ИС „Атлантида”, ООО „Изд. АСТ”. – 400 с.) пише про розмови, припущення тощо щодо смерті дружини Й. Сталіна Н. Аллілуєвої 1932 року. Вона вказує, що не лише серед вищого начальства, а всією величезною країною ширилися чутки, що Й. Сталін застав її у ліжку зі своїм старшим сином Яковом і застрелив у стані афекту з ревнощів. Про старшого сина М. Хрущова Леоніда Хрущова ширилися чутки, що він застрелив офіцера – свого бойового товариша під час п’яної сварки чи у висліді нещасного випадку – теж у нетверезому стані. І це найбільш відомі випадки, що стосувалися найвищого керівництва. Випадків самогубств у цьому середовищі було достатньо багато.

Тобто у побутової версії загибелі Алли Горської були широковідомі прецеденти. Але у середовищі знайомих А.Горської обговорювалася можливість її вбивства органами держбезпеки. Відзначимо, що такі припущення прискіпливо фіксувалися КДБ. Загальновідомі вбивства С. Бандери, Л. Ребета наприкінці 1950-х у ФРН, болгарського правозахисника Г. Маркова у 1970-х у Великобританії, інші мають з вбивством А. Горської одну рису принципової подібності Це можна сказати і про загибель В. Івасюка, В. Марченка та інших. Всі випадки офіційно у результатах розслідування та шляхом формування громадської думки подавались як побутові. І у всіх випадках середовище вбитих – соратники, однодумці підозрювали (чи точно знали), що це скоєно терористичною структурою СРСР. На заваді цій схемі не стало і те, що у ФРН та Великобританії провадилось незалежне розслідування і КДБ було вкрай незацікавлене у викритті вбивць. Застосування технічних засобів добре підготованими фахівцями-вбивцями виявилося достатнім, аби цілком незалежна поліція кваліфікувала раптовий напад, як правило серцево-судинної хвороби, причиною смерті.

Зрозуміло також, що тоді система була жорстко централізованою, але роль місцевого керівництва не можна недооцінювати. Місцеве КДБ доповідало Москві, просячи згоди на ті чи інші акції, а у разі, якщо ці операції виконувалися спецгрупою з Москви, тісна взаємодія з київськими органами була неминучою, адже там володіли поточною інформацією.

Я був готовий до участі в передачі „Битва екстрасенсів”. Можна послатись хоча б на документально-художній роман Станіслава Ньєво „Луг на морському дні”, який було опубліковано 1983 року у часописі Всесвіт і який справив тоді на мене велике враження. Дід чи прадід автора – гарібальдійський полковник віз Середземним морем на невеликому пароплаві касу та документи гарібальдійської армії – і корабель затонув, всі загинули. Автор роману їздив по Європі і відомі екстрасенси робили йому експертизу за мапою – шукали точку, де відбулася аварія. Потім намагалися побачити причину – вибух парового котла чи щось інше. А у разі – якщо це був вибух котла, то побачити чи це була випадковість чи був замах. У даному випадку екстрасенси самі виходили на мене, та й ще організовані рейтинговою телепередачею.

Четверо з екстрасенсів з п’яти, які працювали на початку листопада 2007 року у Василькові, бачили двох чоловіків середнього віку, нейтральних за психологічною мотивацією, троє з них називають їх кілерами. Два чоловіки вписуються і в загальну картину злочину, адже дід напередодні казав телефоном, що замовив вантажну машину для перевезення досить тяжкої швацької машинки – з ножним приводом на чавунній станині. Отже цілком логічно, що водій міг бути з підсобником – І.Зарецькому було 69, він був хворий і повільно ходив з ціпком. Хоча можна гіпотетично уявити, як припускав дехто з наших знайомих, що група кілерів схопила її, щойно вона вийшла з нашого будинку на Репіна, 25. Це видається мені малоймовірним, адже якщо А. Горська вийшла зі свого помешкання сама, то було абсолютно ясно, що вона доїде до хати у Василькові. Ніби як і кондуктор автобуса її пригадала і квиток знайшли у кишені загиблої. І це одна з найважливіших обставин. Адже в характері стосунків Алли Горської та її чоловіка Віктора Зарецького було таке: вона могла підняти чоловіка і сказати йому їхати з нею. І тоді у дію мав вступати якийсь інший сценарій. Отже першим (чи другим) автобусом вона приїздить до Василькова. І найпростіше і найлогічніше було б, аби І. Зарецький сам відчинив двері і впустив її. Це підтверджується і тим, що вже на початку наступного року, по завершенні слідства, нам віддали її пальто чистим і неушкодженим. Отже, вона спокійно зняла його в хаті свекра.

А от далі події могли розвиватись за різними сценаріями. Водій з машиною вже міг бути на місці, а міг під’їхати пізніше – і це б виглядало цілком природно. Два чоловіки (водій з підсобником) цілком логічно могли б заходити до хати. Нагадаємо також, що це була темна пора року – люди на цей час вже встають, але загалом ще не виходять на роботу. Хоча будинок був у центрі Василькова – це район одноповерхової забудови і ходять там мало – майже глухий кут. Отже багато що могло б залишитися непоміченим сусідами, яких я опитував на початку 1990-х. Смертельне поранення Аллі Горській за матеріалами справи було нанесено професійно, одним ударом тупим предметом ззаду у нижню частину черепу. Удар був достатньо сильним, щоб розлетілися краплі крові, які у ході слідства виявила експертиза. Один з екстрасенсів бачив, що боротьба була недовгою. Місце вбивства Івана Зарецького залишається нез’ясованим. Екстрасенси бачать його вбивство в місці поза його помешканням. Хоча гіпотетично можна думати, що його вбили у хаті і винесли труп ніби як швацьку машинку.

Отже залишається не до кінця зрозумілою одна з важливих обставин – навіщо заштовхали труп до льоха. Нема підстав вбачати у діях кілерів щось ірраціональне, а з позицій здорового глузду мотивація могла бути тільки одна – аби хтось зазирнув до хати – то не побачив би нічого підозріливого. Це й підтверджується тим, що у хаті було прибрано і лише, як вже зазначалося, прискіпливе дослідження у ході слідства виявило дрібні, не вимиті з підлоги, бризки крові.

Людиною, яку треба було ввести в оману в такий спосіб, міг бути сам Іван Зарецький, який за інсценівкою вбивства, яке поза сумнівом було сплановано по хвилинах, міг вийти з хати, потім зайти, і, не побачивши нічого особливого, знову вийти. Якщо це готувалося не для нього, то у дію вступав якийсь запасний варіант, про який ми вже ніколи достеменно не дізнаємось. 2 грудня до хати міг потрапити Віктор Зарецький, який приїхав схвильований відсутністю дружини та телефонного зв’язку, якби він був більш наполегливим у міліції (де йому відмовили з огляду на пізній час), чи висадив плечем двері. Як часто буває у таких випадках, у нього міг бути запасний ключ чи ключ, який би підійшов до елементарно простого замку. І, нарешті, не було гарантії, що Алла Горська вийде 28 листопада з зі свого помешкання на Рєпіна сама. Міг піднятись і Віктор Зарецький. У цьому випадку операція вбивства могла бути скасована, але міг також вступити у дію інший варіант. Цей запасний варіант непрямим способом засвітився на слідстві після арешту Віктора Зарецького – його зразу звинуватили у вбивстві дружини з причини, імовірно, ревнощів, чи тому, що він заплутався у стосунках з жінками. Втім, це звинувачення швидко перестали згадувати. Слід нагадати, що спершу слідство вела Васильківська слідча група і лише 7 грудня обидві справи було перепорядковано обласній групі. Втім, за загальноприйнятою схемою, у таких випадках відпрацьовуються варіанти помсти, ревнощів тощо.

Цих подій екстрасенси не бачили. Та й вони з народних цілителів – і бачили загальну психологічну характеристику людей, характер, вік, зовнішній вигляд, хвороби, причину смерті – насильницький чи природний характер, тривалість боротьби під час вбивства, положення трупа після смерті, а також подробиці, які не мають стосунку до теми вбивства.

Євген Сверстюк – вже у грудні 2007 ще раз розповів мені, як він, Надія Світлична та черговий васильківській міліціонер виявили труп 3 грудня 1970 року. В ніч з 2 на 3 Віктор Зарецький, якому міліція не відкрила хату, на межі нервового зриву повернувся до Києва і потелефонував Надії Світличній. У першій половині дня вона з Євгеном Сверстюком приїхали до Василькова і звернулись до міліції. Поведінка міліціонера була цілком типовою у таких випадках. Він не хотів йти до хати, не хотів відкривати, але врешті швидко відкрив її відмичкою. Євген Олександрович і розповів, як виглядала хата, і з його слів постає важлива психологічна характеристика – на трьох різних людей хата справила звичне, нормальне враження – ніби щойно хтось вийшов – постіль у глибині розібрана, підлога ніби як підметена чи помита. З огляду на те, що у хаті відбулося вбивство, а потім труп заштовхували до льоху, то зрозуміло, що спеціально попрацювали, щоб хата набула такого вигляду. Якщо у слідчій справі показано, що виявлено бризки крові, то помили так, щоб було змито більші плями, які можна помітити при першому огляді. Міліціонеру хотілося швидше завершити свою роботу, він казав – все як завжди, нічого немає. Надія Світлична попросила відкрити льох, який був у кухні і мав ляду як частину підлоги, керуючись досить туманним спогадом, що такий льох є, і чисто інтуїтивним відчуттям. На дні льоху вони побачили труп. Оскільки тіло лежало на дні у зігнутому положенні, то у них не було впевненості, що це труп Алли Горської. Міліціонер відсторонив їх від льоху у збудженому стані. І сказав, що у вас будуть серйозні неприємності, адже ви знайшли труп. І це звична юридична практика. Надія Світлична і Євген Сверстюк пробули затриманими у Василькові кілька годин, після чого їх без пояснень відвезли до Києва міліцейською машиною. Що було б, якби вони не виявили труп – тоді б у організаторів вбивства були б розв’язані руки для маневру – вони б знайшли тіло тоді, коли б їм було потрібно. Але це, на мою думку, вже одна з можливих численних гіпотетичних версій. Ані Є. Сверстюка, ані Н. Світличну ніколи більше у цій справі не викликали. Те, що розповів мені Є. Сверстюк, не було тоді жодним чином зафіксовано, жодного протоколу не укладали. А це вже грубе порушення самих елементарних юридичних норм. Отже, можна припустити, що навіть ті, на перший погляд непринципові обставини виявлення трупу, були небажаними для організаторів фальсифікації розслідування.

З іншого боку, очевидно, що ситуація була для них непевна – вони сиділи на телефонах і чекали, як буде розвиватись ситуація. І це тривало ті кілька годин, поки Н. Світлична та Є. Сверстюк були затримані у Василькові. Коли їх відпустили, то вже відбувся витік інформації – місцевому начальству дали зрозуміти всю важливість операції. П’яний міліцейський полковник, який супроводжував до Києва сказав:

– Как ти попадаеш в загранку? – Є. Сверстюк тоді не знав цього виразу. Наші сучасники молодшого віку, можливо, і не зможуть уявити собі, яке величезне, майже містичне значення мав тоді цей факт – передача тих чи інших матеріалів за кордон для публікації.

Залишається ще одне питання. За діючим і раніше і нині (може дещо зміненим) нормативом, справа мала бути утилізована через 15 років після завершення слідства – тобто у 1986 році. Але на початку 1990-х – у непевні часи – вона зберігалася в обласній прокуратурі. Натомість у 2005 році, коли про Аллу Горську вчать школярі за типовими підручниками, і про неї можна прочитати у масових довідниках тощо, справа виявилася утилізованою. Збереглася вона ймовірно випадково – за недоглядом, хоча й можливо, що хтось вважав її збереження вигідним. Але у такому разі та сама прокуратура стала вважати її збереження недоцільним і утилізувала її на 2005 рік. Отже, можна припустити, що зберігали її на початку 1990-х не для того, щоб її аналізував Борис Тимошенко, публікував ці матеріали Сергій Білокінь, а передруковував і далі аналізував я. Я не вбачаю в утилізації справи жодної продуманої політики чи відомчої інтриги і це досить типова ситуація у багатьох розслідуваннях такого типу. Майже напевно, ми маємо справу з так званими спадковими чекістами чи спадковими прокурорськими працівниками, які дбають не про правду чи навіть не про державні інтереси, а про корпоративні, чи просто родинні.

Київ, січень-липень 2008

РОЗДІЛ 3

Алла Горська під ковпаком КДБ. Антиукраїнська спрямованість спецоперацій6

 У цій розвідці спробуємо показати цілі, методи, мотивації та конкретні дії КДБ щодо Алли Горської – одного з чільних представників руху опору (дисидентів чи діячів опозиційного руху)7. Ми розглядаємо це явище, чи точніше, сукупність явищ у широкому українознавчому контексті за П.П. Кононенком [20, 247 – 248]. Отже йдеться про становлення національної ідеї, боротьбу за повне відновлення української державності, тривання українськості загалом в умовах сильного тиску засобами тоталітарної держави, яка не гребувала будь-якими методами, які були в арсеналі спецслужб. Ми говоримо – „під ковпаком”, адже всі ці дії мали секретний (спеціальний, оперативний) характер, за винятком кількох викликів як свідка [22]. Навіть так звані розмови (співбесіди), ніби як у напівофіційній обстановці, мали позазаконний характер. І ми вживаємо властивий КДБ термін „спецоперації”.

СРСР був ідеократичною країною контролю майже всього життя, зокрема органами держбезпеки. Тотальний контроль з сталінських часів у перехідний період 1953-56 років не переривався. Попри засудження окремих вищих чинів і серйозні організаційні зміни (у напрямі зменшення чисельності підрозділів та повноважень), кадри, методи (окрім фізичних тортур) та стиль роботи залишалися ті самі. Щоб сучасному досліднику уявити собі тотальність контролю, настирливість та проникливість органів держбезпеки, вкажемо на донос на В. Симоненка 1951 року. „Добровільний помічник” (тоді МДБ), сусід у гуртожитку КДУ ім. Т.Г. Шевченка вказав, що Василь Симоненко оцінює американського письменника Джека Лондона вище аніж радянського Семена Бабаєвського. Що з сучасних позицій може видатись безглуздим – адже Д. Лондона перекладали, а кожний письменник, якого перекладали заслуговував на це – видавали лише прогресивних, близьких до робітничого руху, письменників-комуністів, тощо. Але ідеократична система була налаштована на пильність у всьому. Тобто у цьому разі органи брали від „добровільного помічника” інформацію про те, що студент сказав, що будь-що „наше” гірше чогось „їхнього”. Симоненка викликали у спецчастину університету. Отже не дивно, що у вороги міг потрапити будь-хто [23]. Щоб підкреслити напружений моторошний дух доби, нагадаємо, що за сталінських часів чітко однозначно відмовитись від співробітництва з органами було неможливо. Відзначимо також, що це донесення назавжди, у відповідності з чинними правилами, було підшито до справи (формуляру) В. Симоненка.

Щодо київського середовища української гуманітарної інтелігенції держбезпека виявляла особливу пильність і всеохопність. Кадри і методи КДБ на протязі 1960-70-х років майже не змінювалися і, як ми далі покажемо, що діяли вони загалом проти тих самих представників опозиційного руху.

Про деяку більшу масштабність та системність дій КДБ можна говорити з кінця 1960-х років, коли в Кремлі більшої ваги набрали сталіністи. Про їх рішучість та агресивність свідчить те, що керівництво СРСР могло кинути 1968 р. на Чехословаччину чисельну коаліційну армію Варшавського пакту, яка мала величезну потугу. У разі використання таких мас військ за оперативними планами війни, лише від нещасних випадків гинули вояки Радянської Армії та армій країн-сателітів, мешканці Чехословаччини. На тлі таких безпрецедентно жорстоких дій репресії в самому СРСР проти правозахисників вже і б не змінювали суттєво репутації цієї країни в очах світового співтовариства та й власних громадян. У цьому не вперше виявилася терористична та агресивна суть радянського керівництва. У напрямі цих змін начальником КДБ УРСР влітку 1970 р. було призначено В. Федорчука, який замінив більш ліберального Нікітченка.

Біографію та суспільно-політичну діяльність Алли Горської значною мірою досліджено [16, 234 – 239], і у цій статті ми зосереджуємось саме на методах, оцінках та цілях КДБ. На сьогодні збереглися і розсекречено повідомлення, спецповідомлення, інші інформації (далі – повідомлення) Комітету державної безпеки при Раді міністрів УРСР (повна офіційна назва) до Центрального комітету Комуністичної партії України. Робота з цим специфічним джерелом вимагає певної методики. Цінність цих документів полягає і в їхній унікальності, адже головним чином влітку 1990 року значна частина документації КДБ була знищена на підставі чинного тоді нормативу, як така, що їх збереження було непотрібно.

Відзначимо, що це була найвища форма звітності КДБ УРСР, так само як і звітність КДБ УРСР щодо КДБ СРСР. Цей документообіг мав ознаки усного спілкування – на всіх повідомленнях КДБ стояв гриф – « після ознайомлення повернути». Отже документи поверталися до КДБ з резолюціями та помітками партійного керівництва і зберігались в одному місці – архіві КДБ. Тобто ЦК КПУ не мало кадебістського масиву інформації і мало реагувати на ці повідомлення ситуативно. Відзначимо, що на багатьох доповідних стоять схвальні резолюції та примітки, зокрема П.Ю. Шелеста. Влада у тій країні концентрувалася в Політбюро та Секретаріаті ЦК КПРС, тому, хоча в організаційному сенсі КДБ УРСР було структурою подвійного підпорядкування, розподілу влад по суті не було і центр керівництва був один – у Кремлі.

ЦК КПУ було органічною частиною керівництва КПРС. КДБ доповідав у ЦК постійно і в подробицях. Ця інформація є достовірною – повідомлення відповідають реальності – що робили, про те і доповідали. Цілком очевидним є деяке замовчування – про дещо не доповідали. Ознайомлення з цими документами показує, що розбіжності у КДБ та ЦК могли бути хіба що в питаннях тактики, у цілому їхні позиції співпадають. Цінністю цього джерела є також те, що в ньому дано аналіз та узагальнення з позицій КДБ, яке провадило надзвичайно велику роботу у цьому напрямі. Треба зважати на те, що такі документи (і стосунки у цілому) притаманні будь-якій бюрократії – КДБ підкреслює важливість своєї діяльності, вказує на те, що у цілому виконує поставлені завдання, але ворог досить потужний, тому операція проти опозиції в Україні має бути довгострокова і масштабна. І на цій підставі вимагають тактичного збільшення повноважень, якихось пільг, а також відкриття нових посад, розробки та постачання більш досконалого обладнання підслуховування тощо [1]. Мові цих документів (типовому канцеляриту) властиві певні евфемізми, які точніше передаються російською мовою, тому подекуди ми будемо давати мовою оригіналу з перекладом (переклади назв багатьох документів офіційно зроблено ГДА СБУ). Так, якщо у спецповідомлені подано „… известные своими идеологически неправильными суждениями по национальному вопросу» [2] (відомі своїми ідеологічно неправильними судженями з національного питання), а йдеться про осіб, про котрих відомо, що за ними давно ведеться спостереження, то це не випадково. Можна зробити висновок, що якщо КДБ про когось повідомляло, то це ніколи не було бюрократичною відпискою (ніби як когось принагідно згадали) – на цю людину могла бути заведена справа-формуляр, її викликали на співбесіди, встановили прослуховування телефону, могли надати зовнішнє спостереження, перлюструвати листування та „підвести” агента-інформатора – „живій” роботі надавалося великого значення.

Спробуємо дати узагальнену характеристику методів та цілей КДБ,

які були організовані за певною системою. За принципами формування політики та правилами внутрішньопартійної гри, які зберігалися зі сталінських часів, у самому вищому керівному середовищі слід було виявляти пильність. Це сприяло кар’єрі. Тобто, якщо В. Федорчук чи В. Маланчук вимагали рішучих дій проти українських буржуазних націоналістів, то інші партійні чи кадебістські керівники не могли їм напряму заперечувати. Це було однією з причин того, що у КДБ були розв’язані руки, у них не було гальмів і таким чином послідовно і свідомо застосовувались методи дискредитації, запускались плітки, сіялись взаємопідозри у середовищі опозиціонерів. КДБ намагався діяти на випередження, прагнув повного охоплення інформації, зберігаючи секретність та анонімність. Про це однозначно, напряму доповідає голова КДБ:

„… с использованием этих материалов готовятся мероприятия по его компрометации среди единомышленников» («з використанням цих матеріалів готуються заходи щодо його компрометації серед однодумців»). На найвищому рівні доповідають про негласні обшуки у квартирах тощо [1, 126 – 127].

Наївно думати, що кадебісти діяли ситуативно, реагуючи на окремі доноси чи якісь антирадянські прояви, чи раптово когось заарештовували, щоб прозвітувати про виконану роботу. Нагадаємо, що ВЧК-ГПУ-НКВС-МДБ-КДБ не починало нового етапу своєї діяльності ані після смерті Сталіна, відсторонення Л.Берії чи ХХ зїзду КПРС. Так, у політично-кадебістській оцінці Б.Д. Антоненка-Давидовича як актуальне подається діяльність під час визвольних змагань та судимості у 1930-ті роки [3]. Так само на кінець 1960-х для КДБ залишаються цілком актуальними антирадянські прояви, зафіксовані ними на початку 1960-х.

За умов тотального стеження вибиралися пріоритетні напрями. Ми не можемо дати чіткого визначення механізму кадебістської стратегії (що може бути предметом окремого дослідження), у річищі якої вже на середину 1960-х як принципово ворожу, хоча й без чіткого остаточного формулювання, було окреслено групу, якій самі кадебісти дали робочу назву „Світличний – Чорновіл – Сверстюк – Горська – Дзюба” (з деякими змінами), але на 1971 рік склад цього угруповання було офіційно затверджено і проти нього розпочато операцію „Блок” [1].

У процесі постійного збору інформації було визначено події, яким надавалося більшого значення. КДБ також виявляв активних організованих та впливових людей. Наприклад, щодо І. Світличного виявлено було факт широкого кола знайомств і те, що до його думки прислухаються. Було визначено потенційно небезпечні суспільні об’єкти – велику увагу приділяли формальним інституціям: філологічному факультету КДУ ім. Т.Г. Шевченка, Спілці письменників, художників, напівформальним – Клубу творчої молоді „Сучасник”, хору „Жайворон”, ювілейним вечорам письменників, та особливу неформальним – системі постійних товариських зустрічей у квартирі Світличного чи Горської, традиціям пікніків на природі, автобусних мандрів Україною тощо. Фіксувався факт настроїв – підозріливими були вияви піднесення та оптимізму. Вживання української мови було серйозним сигналом. Систематичне вивчення Аллою Горською української мови з викладачем та використання її у ситуаціях, де зазвичай вживалася російська, жодним чином не сприймалося полегшено, що можна уявити у 2000-і. Така людина ставила себе у складне становище, для КДБ – це був сигнал, ворожий прояв [27, 22].

Для КДБ була властива індивідуальність роботи – на об’єкти розробки (термін КДБ) створювалися детальні світоглядні, соціальні та психологічні портрети. Серед тих архівних матеріалів, які збереглися на сьогодні і розсекречено, ми мали можливість дослідити звіт про багатогодинні співбесіди з Б. Д. Антоненко-Давидовичем, в результаті яких було створено його соціально-політичну характеристику та психологічний портрет [3]. Предметом окремого дослідження міг би бути аналіз методу його створення та структуру.

Як вже зазначалось, у політично-кадебістській оцінці Б.Д. Антоненка-Давидовича як актуальне подається діяльність під час визвольних змагань та його судимості у 1930-ті роки. Так вони доповідають: „Взгляды на эти вопросы у него остались ещё с 20-х годов, когда Антоненко-Давидович вращался в кругу бывших активных участников буржуазно-националистических формирований периода гражданской войны» («погляди щодо цих питань в нього залишились ще з 20-х років, коли Антоненко-Давидович обертався у колі колишніх активних учасників буржуазно-націоналістичних формувань періода громадянської війни»). Суд над Б.Д. Антоненко-Давидовичем 1935 р. – просто «уголовное дело» (кримінальна справа) [3, 111] тощо.

Кадебістів дратувала не лише його здатність встановлювати контакти з представниками інтелігенції, молодшими від нього, але також його здатність впливати на них. Зафіксовано обов’язковість, коректність Б.Д. Антоненка-Давидовича, що помітно зміцнювало його авторитет. Тобто кадебісти визнавали сильні сторони людей (об’єктів розробки), уважно їх аналізували, щоб знівелювати їх. І міряли вони їх своєю кадебістською міркою: не приховували свого різко негативного ставлення до них, можна навіть відчути ненависть – і це прослідковується ніби у сухих бюрократичних повідомленнях та доповідних. Можна закинути, що голова КДБ імітував агресивну бадьорість у повідомленнях до ЦК, але ми можемо стверджувати, що настрої непримиримості мали місце – це також підтверджується спогадами учасників руху опору.

Якщо ті чи інші методи застосовувалися щодо людей з кола Алли Горської, зокрема Б.Д. Антоненка-Давидовича, то можна напевно припускати, що такі самі методи застосовувалися і щодо неї.

КДБ звітував, що психологічна обробка Б.Д. Антоненка-Давидовича під виглядом співбесід дала певні результати – він, на їх думку, хоча й не змінить своїх позицій та поглядів, але буде менш активним. Відверто вказується, що письменника залякували – його попередили, що якщо він не припинить вести активну діяльність, то проти нього будуть застосовані інші засоби впливу. Відзначимо, що кадебісти виконали свої брутальні погрози у формі темних натяків. Як відомо, великий обсяг оперативної інформації про Б.Д. Антоненка-Давидовича був використаний на шкоду письменнику та його родині. Зокрема КДБ використовувало шкідливі звички його сина Євгена, щоб підштовхувати його на протиправні дії, заарештовувати, а в ув’язненні примушувати його підписувати документи, з метою розстроїти шлюб Б.Д. Антоненка-Давидовича з М.Х. Коцюбинською тощо [21, 86].

Можна припустити, що якщо Б.Д. Антоненка-Давидовича в КДБ вважали кримінальним злочинцем, виявляли роздратування з приводу того, що опозиційний діяч 1920-х, учасник визвольних змагань не лише зберігся, але й є повним сил, то світоглядна позиція Алли Горської, яка походила з відомої і дуже успішної номенклатурної родини [18], могла викликати серйозне занепокоєння, що межувало з ненавистю до неї. Вони напевно кваліфікували її як запеклу націоналістку та непримиренну антирадянщицю.

КДБ визначав риси характерів, навички дисидентів, які вважали сильною стороною, кадебісти прискіпливо відслідковували знання методів КДБ опозиціонерами, зокрема можливостей підслуховування, зовнішнього спостереження тощо. Викликало роздратування вміння писати офіційні скарги , а ще більше їх розповсюдження у самвидаві. Вони зрозуміли, що розповсюдження саме офіційної скарги у самвидаві є засобом легалізації самвидавного оббігу. Фіксувалась комунікабельність дисидентів – вміння привертати увагу молоді, зокрема, студентської до неакцентованих, офіційно визнаних проблем – утиски української мови, погані умови зберігання архітектурних пам’яток тощо. І у цьому, зокрема, виявилася принципова антиукраїнська політика і спрямованість дій. Спеціально було підкреслено відсутність формальної організації у групи «Світличний – Чорновіл…», вміння конспіративно вирішувати питання в обстановці приятельських зустрічей на квартирах, вечірок, екскурсій, поїздок, концертів. Велику лють викликали зустрічі у невимушеній, світковій обстановці тих, хто повертався з таборів, зокрема, О. Заливахи у вересні 1970 р., організоване А. Горською.

Джерела фінансування опозиціонерів викликали в КДБ особливу зацікавленність і можна припускати – якусь патологічно хворобливу реакцію. Вони виявили наяність каси взаємодопомоги і підозрювали І. Світличного, а також близьку до нього А. Горську. Надавалось велике значення відстеженню речових посилок із закордону, які можна було офіційно реалізовувати через комісійні крамниці та на ринку, де звичайний, але імпортний одяг цінували достатньо високо. А. Горська отримувала такі посилки. І у 1980-ті роки вони наполягли на тому, щоб Президія ВР України прийняла протизаконну постанову про обмеження посилок з-за кордону. І по цих позиціях сильних сторін особистості А.Горська отримала у КДБ високу оцінку. Тобто вона поряд із І. Світличним та В. Чорноволом та деякими іншими, які теж були визначними організаторами, була визнаним самим КДБ ворогом.

Можна припускати, що КДБ чітко зафіксував впевнену, стійку та міцну життєву позицію Алли Горської. У принципі, у цілому, її підтримувала родина – батько О.В. Горський [26], чоловік В.І. Зарецький та син – школяр О.В. Зарецький. Подружжя Горська- Зарецький мали вигідну, хоча й комунальну квартиру з телефоном у центрі Києва (і хто користувався довір’ям, міг ненадовго зайти туди, якщо було потрібно, то і без попередження телефоном, обмінятись новинами, щось забрати, передати тощо), були важкі нерегулярні заробітки, але вони були. У неї були міцні тили і КДБ не могло знайти шпаринку, щоб якщо не завербувати, то послабити, дезорієнтувати, дискредитувати, внести конфлікт у середовище її родичів та знайомих.

Алла Горська мала велику соціальну мобільність та адаптивність: легко знайомилась і встановлювало стійкі дружні взаємини з людьми з різних соціальних верств, і у найширшому діапазоні. Так, наприклад, з людьми, які поверталися після багаторічних таборів і мали значні проблеми соціально-психологічної реабілітації, зокрема, з Д. Шумуком та В. Дужинським. За рекомендацією Опанаса Заливахи вона приймала в Києві вояка УПА, який повертався з таборів після більш як 20-и річного терміну ув’язнення [24, 196]. Важливо, що раніше вона не була з ними знайома.

І, наприклад, з іншого боку, Віра Вовк у своєму листі до Алли Горської інструктує її як потрапити до Посла Бразилії у Москві (з певного питання) і, більш того, як говорити з ним, щоб вирішити питання [14]. Зрозуміло, що все листування Алли Горської із закордоном було на найретельнішому контролі і прискіпливо аналізувалося.

Збереглися і виявилися доступними низка документів, які стосуються безпосередньо Алли Горської. В них, головним чином, йдеться про її смерть. КДБ УРСР неодноразово надсилало спецповідомлення щодо факту загибелі А. Горської, настроїв людей щодо її смерті та похорону до ЦК КПУ. Сам факт є показовим, адже офіційно А. Горська була непричетна до антирадянської чи будь якої іншої офіційно зафіксованої ворожої діяльності. Єдине, що можна відзначити – це виклики до КДБ як свідка, на очні ставки, співбесіди та виключення зі Спілки художників. Текстологічний мікроаналіз всього масиву кадебістської документації міг би внести якісь додаткові елементи розуміння подій. Так, наприклад, у доповідній до ЦК щодо реагування на засудження В. Мороза, згадується А. Горська [4]. Це було за 12 днів до першої доповідної про загибель А. Горської. І на березі резолюція: „ВВ [В.В. Федорчуку] Дайте справку на Горскую. Підпис [П.Ю. Шелест]”. У червні 1971 року чомусь раптово з’являється коротеньке спецповідомлення на 2 аркуші щодо чуток про її загибель [5].

Відзначимо, що у Васильківської міліції, яка офіційно виявила тіло 2 грудня 1970 р., не було жодних підстав терміново звітувати в КДБ УРСР щодо імовірно побутового злочину. А за наступні два тижні, у період з 3 по 18 грудня КДБ УРСР надіслало до ЦК КПУ п’ять спецповідомлень, які безпосередньо стосувались Алли Горської [6, 7, 8, 9, 10], і два, дотичних до її діяльності [11, 12]. Вражають стислі строки, в які ці спецповідомлення надсилались.

Співставимо терміни слідчих дій і надсилання спецповідомлень КДБ до ЦК. Між ними є лише опосередкований зв’язок, але у сукупності з іншими даними дає підстави припускати узгодженість дій.

КДБ повідомив про смерть 3 грудня – наступного дня після виявлення тіла – і день у день з початком слідства, яке було розпочато 3 грудня постановою прокурора Васильківського району Яцівського. Тіло було знайдено Васильківською міліцією випадково – Н. Світлична та Є Сверстюк наполягли, аби міліціонер відчинив помешкання – вони детально пишуть про це у своїх свідченнях-спогадах. 5 грудня було вже наступне спецповідомлення – день у день з вирішенням питання про вибір кладовища та організацію поховання. Це спецповідомлення містить прямий доказ кадебістського замаху – у ньому мотивація, причини та обставини смерті Алли Горської вказані раніше, аніж до аналогічних висновків дійшло слідство [7]. Причому це зроблено за два дні до того як справу було передано з підпорядкування Васильківського району до прокуратури Київської області. 7 грудня з’явилась відповідна постанова: перший заступник прокурора Київської області старший радник юстиції В.В. Русанов ухвалив доручити розслідування заступнику начальника слідчого відділу прокуратури Київської області радникові юстиції В.І. Вікторову (старшому групи) та іншим [15, 210]. Тобто ця слідча група ще й не починала роботу. Це спецповідомлення ставить більше питань, аніж дає відповідей і залишає багато-що незрозумілим. Так, наприклад, В. Федорчук чомусь переконує П. Шелеста у тому, що хоча у 1967-69 роках А. Горська не вела активної антирадянської діяльності, але це не змінювало її оцінки в КДБ як небезпечної для існуючого ладу антирадянщиці. 8 грудня – чергове спецповідомлення і це на наступний день після поховання 7 грудня. 11 і 18 грудня знову повідомляли про реагування на смерть. Така швидкість реагування була можлива лише у випадку постійного оперативного контролю КДБ УРСР, визначеного секретним невідомим поки що нам наказом (майже напевно усним). Джерелом цієї інформації могли бути лише оперативні секретні джерела – повідомлення агентів та матеріали технічного прослуховування. У випадку звітності у встановленому порядку така інформація могла дійти до КДБ та ЦК КПУ за декілька тижнів і потрапити у місячний чи квартальний звіти. Також 4 грудня датовано спецповідомлення щодо реагування представників українського демократичного руху на засудження В. Мороза, а 11 грудня щодо контактів представників українського демократичного руху з письменницею В. Селянською-Вовк (з Бразилії). Відзначимо, що обидва були у дружніх стосунках та контактували з А. Горською. Реагування на смерть Алли Горської прискіпливо і ретельно відслідковувалася. Доводиться визнати, що фіксація настроїв розгубленості, пригніченості та дезорієнтації наших людей було у цей період найважливішим завданням держбезпеки та комуністичної влади. Оперативність, з якою ці заходи проводились, не викликає сумніву, що до них готувалися заздалегідь – до вбивства та поховання Алли Горської. Отже можна говорити принаймні про дві інстанції, причетних до замовлення, організації та виконання вбивства Алли Горської – ЦК КПУ та КДБ УРСР.

Результат слідства був такий самий, як заздалегідь було вказано у спецповідомленнях – звинувачено свекра Алли Горської Івана Зарецького, який ніби наклав на себе руки 29 грудня 1970 р. І 23 січня 1971 року справу було припинено у зв’язку із смертю обвинуваченого. Відзначимо, що слідство ніби проводилось у відповідності з чинним нормативом – проведено експертизи, допити тощо. Всі вони вже пізніше підтвердили всі обставини загибелі, які були раніше подані у секретному спецповідомленні КДБ до ЦК КПУ.

Справа про вбивство А. Горської до 2005 року зберігалась в архіві прокуратури Київської області. Її аналіз ще на початку 1990-х дав ґрунтовну доказову базу того, що її сфабриковано [15]. Загальну картину злочину подано у підсумковому на той час дослідженні „Смерть Алли Горської” [17].

Слід відзначити тяглість спецоперації проти Алли Горської, що тривала і після її смерті 28 листопада 1970 року. Її часто згадують у повідомленнях КДБ вже після її загибелі, поховання та завершення розслідування. Можна говорити принаймні про три причини.

По-перше, спецоперація проти кола знайомих (середовище Світличний – Чорновіл…) Алли Горської не лише триває, а й набирає обертів, про що докладно нижче.

По-друге, у КДБ вважають, що Алла Горська є певним символом, знаком цього середовища. А ця організація була не просто спецслужбою, а політико-репресивним сурогатом, тому приділяла увагу ідеолого-психологічній проблематиці.

По-третє, про загибель Алли Горської багато пишуть на Заході, що було не лише для КДБ, а для цілого комуністичного керівництва надзвичайно подразливим фактором [19].

Як вже відзначено, велику активність було виявлено щодо поховання – КДБ вів системне стеження за друзями, які хотіли видачі тіла (перешкоджаючи цьому), домовлялися про місце поховання (перешкоджаючи похованню на Байковому кладовищі), втручався в інші питання організації похорон.

У випадку поховання Алли Горської КДБ намагався уникнути масових заходів, які б символізували чисельність та єдність друзів Алли Горської. Поховання на Байковому кладовищі прогнозувалось як можливе місце зібрань у майбутньому тощо.

Слід підкреслити, що дія на випередження була в арсеналі КДБ. Ця установа не лише забороняла, але й прагнула формувати суспільно-політичну думку, наприклад, – займався організацією статей, що є загальновідомим. Показовим є вивчення кадрової ситуацію в часописі «Всесвіт», коли ймовірно могло йтися про призначення нового головного редактора.

Найважливішою обставиною у протистоянні Алли Горської та КДБ було те, що коло її друзів та знайомих КДБ вважав найсильнішим та найвпливовішим антирадянським угрупованням. Про це ми говоримо з певністю, адже це висновки самого КДБ і у ГДА СБУ збереглася і розсекречена велика за обсягом, ґрунтовна аналітична доповідна про операцію „Блок”, яку Федорчук спрямував Шелесту 30 листопада 1971 року [1].

У ній дано достатньо структуроване описання спецоперації, отже ми не читаємо між рядків, ані моделюємо, а просто переказуємо (а у більшому форматі публікації доцільно було б подати факсиміле цілого документа) основні положення.

Слід підкреслити, що спецоперація не містила якихось нових підходів – але, на нашу думку, була тихою реставрацією методів НКВС сталінських часів. Ця операція містила елементи системнішого планування, було довгостроковою та глибокоешелонованою.

У доповідній записці є оцінка ситуації, цілей, методів.

Дано визначення українського національно-демократичного осередку: «Стійке націоналістичне угруповання, яке має організований характер особливого роду, і займається ворожою націоналістичною діяльністю». Діяльність КДБ має бути спрямована на «посилення суперечностей, що існують між членами угруповання, формування атмосфери розладу та недовір’я… компрометація окремих з них».

Підкреслимо масштабність – вимагають розширення штатів, підключення агентури з Росії, посилення діяльності чехословацьких спецслужб [1].

Визначено «2 міцно сформованих угруповання націоналістичних елементів» – київське і львівське – переважна більшість з них знайомі А. Горської, а визначені самим КДБ лідери – І. Світличний, І. Дзюба, Є. Сверстюк (київське), В. Чорновіл, Б. Горинь (львівське)– її друзі та соратники.

Можна вважати, що операція мала розширювальний характер. Всі, хто контактував з об’єктами операції «Блок» потрапляли на контроль КДБ. Зв’язок спецоперації „Блок” та Алли Горської є достатньо очевидним. Рівно за день до доповідної по „Блоку” було подано повідомлення про наміри націоналістично налаштованих осіб відзначити річницю смерті Алли Горської. Списки осіб взятих в оперативну розробку по „Блоку” та учасників поминок значною мірою перетинаються. Значна частина цих людей з’явилася в документах КДБ ще на початку 1960-х і фігурує в них до кінця 1980-х. У такій ретроспективі смерть Алли Горської 28 листопада 1970 року, планування операції „Блок” на протязі 1971 (один з етапів формалізації – 30 листопада 1971) та арешти січня 1972 є частинами широкої довгострокової операції.

28 листопада 1971 року виповнилася річниця смерті Алли Горської. Коли друзі Алли Горської відзначали смерті цю дату [13] та встановили памятний знак на могилі на Берковецькому (нині Міському) кладовищі у Києві, то до цих подій була прикута увага КДБ. Провадилась спецоперація з виявлення цих осіб, фіксації їх розмов, настроїв, фотографували пам’ятний знак та навіть було у той чи інший спосіб зафіксовано ліричний вірш її пам’яті і цей вірш було подано у додатках доповідної КДБ до ЦК. Отже за рік по смерті Алли Горської продовжувалось вивчення реагування багатьох людей на обставини її смерті та загальну оцінку як особистості.

Щоб уявити собі масштаб цієї спецоперації вкажемо, що на той час за квартирою Івана Світличного на вулиці Уманській 35 (у глибині нового тоді мікрорайону) було встановлено цілодобове апаратурне прослуховування та зовнішнє спостереження [1]. У своїй доповідній генерал-полковник В. Федорчук відзначає, що апаратурний контроль ведеться неформально – тобто не просто ведеться звукозапис в квартирі, але його постійно контролює оперативний працівник. Працювала ціла бригада – мікрофони підслушки треба було нелегально встановити у квартирі (телефон підмикнути до запису значно простіше), фонограми треба було оперативно розшифровувати та доповідати керівництву погоджений паперовий текст. За квартирою було також встановлено зовнішнє спостереження. Це значить, що десь неподалік стояла машина з водієм, а працівник, який власне здійснював зовнішнє спостереження, рухався колами (топтався) неподалік від під’їзду. На протязі доби вони мали чергуватися. Тобто лише цю частину спецоперації (проти родини Світличних) здійснював чималий колектив кваліфікованих та висооплачуваних за мірками тих років працівників. Будь-які зафіксовані контакти І. Світличного перевірялися і за вказівки керівництва бралися в розробку, а це сотні осіб. Для встановлення деяких з них доводилося проводити цілі оперативно-розшукові операції. Але ця влада не була обмежена ані у фінансуванні, ані в адміністративному ресурсі.

Значна бригада кадебістів прибувала (а у якісь періоди постійно чергували) і на заходи у могили Алли Горської. У доповідних (спецфодомленнях) є розшифровки фонограм виступів на похованні 7 грудня 1970 р., фото, так само як на відзначенні річниці. І це лише надводна частина айсберга – адже до ЦК готували вибірку з великого за обсягом оперативного матеріалу. Нема сумніву, що подібні спецоперації здійснювали щодо Алли Горської і за її життя.

Діяльність суспільно-політичного діяча та художника Алли Горської розглянуто у контексті тривання України і українства у трагічному ХХ столітті та у контексті шістдесятництва. У той час коли СРСР ніби досягнув стабільності, значного світового впливу, великої потуги у різних сферах, йшли процеси, які були однією з причин його краху та відновлення незалежної української держави. Коло друзів та соратників Алли Горської – творча українська інтелігенція – визначні талановиті літературознавці, поети, письменники, публіцисти, мистецтвознавці, художники зайняли принципову позицію щодо визнання українського народу, мови, культури і, навіть, державності. І саме це середовище було кваліфіковано тодішньою владою – партійним та кадебістським керівництвом як принциповий ворог влади. У цілому боротьба влади з цим рухом мала антиукраїнський характер – все українське було під підозрою.

література

1. 740-1 Доповідна записка КДБ при РМ УРСР від 30.ХІ.71 р. Про заведення справи групової оперативної розробки. ГДА СБУ. – Ф. 16. – Оп5 (1974 р.). – Спр.1. – Арк. –120 – 153.

2. 282-н Інформаційне повідомлення КДБ при РМ УРСР від 28 квітня 1965 р. Про зібрання біля гуманітарного корпусу КДУ. ГДА СБУ. – Ф. 16. – Оп.3 (1968 р.). – Спр. 2. – Арк. –119 – 120

3. 262/ш Інформація КДБ при РМ УРСР про бесіди с Антоненко-Давидовичем Б.Д. від 19 квітня 1965 р. ГДА СБУ. – Ф. 16. – Оп.3 (1968 р.). – Спр. 2. – Арк. – 106 – 116.

4. 708-Ф Спецповідомлення КДБ при Раді Міністрів УРСР до ЦК КПУ від 21.11.1970 р. щодо реагування представників українського демократичного руху на засудження В.Я. Мороза. ГДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 5 (1974 р.). – Спр. 9. – Арк. –141 – 145.

5. 496-1 Спецповідомлення КДБ при Раді Міністрів УРСР до ЦК КПУ від 21.06.1971 р. щодо реагування представників українського демократичного руху на загибель А. Горської. ГДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 5 (1974 р.). – Спр. 9. – Арк. –164 – 165.

6. 736-1 Спецповідомлення КДБ при Раді Міністрів УРСР до ЦК КПУ від 03.12.1970 р. щодо загибелі А.О. Горської. ГДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 5 (1974 р.). – Спр. 1. – Арк. – 76.

7. 740-1 Спецповідомлення КДБ при Раді Міністрів УРСР до ЦК КПУ від 05.12.1970 р. щодо настроїв активних представників українського демократичного руху після засудження В.Я. Мороза та загибелі А.О. Горської. ГДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 5 (1974 р.). – Спр. 2. – Арк. – 31-40.

8. 747-1 Спецповідомлення КДБ при Раді Міністрів УРСР до ЦК КПУ від 08.12.1970 р. щодо похорон А.О. Горської. ГДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 5 (1974 р.). – Спр. 1. – Арк. – 270-272.

9. 752-1 Спецповідомлення КДБ при Раді Міністрів УРСР до ЦК КПУ від 11.12.1970 р. щодо реагування представників українського демократичного руху на загибель А.О. Горської. ГДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 5 (1974 р.). – Спр. 9. – Арк. – 154-161.

10. 772-1 Спецповідомлення КДБ при Раді Міністрів УРСР до ЦК КПУ від 18.12.1970 р. щодо реагування представників українського демократичного руху на загибель А.О. Горської. ГДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 5 (1974 р.). – Спр. 9. – Арк. – 162-163.

11. 739-1 Спецповідомлення КДБ при Раді Міністрів УРСР до ЦК КПУ від 04.12.1970 р. щодо реагування представників українського демократичного руху на засудження В.Я. Мороза. ГДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 5 (1974 р.). – Спр. 9. – Арк. – 146-149.

12. 755-1 Спецповідомлення КДБ при Раді Міністрів УРСР до ЦК КПУ від 11.12.1970 р. щодо контактів представників українського демократичного руху з письменницею В. Селянською-Вовк. ГДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 5 (1974 р.). – Спр. 10. – Арк. – 141-145.

13. 734-1 Спецповідомлення КДБ при РМ УРСР до ЦК КПУ від 29.11.1971 р. про наміри націоналістично налаштованих осіб відзначити річницю смерті А. Горської. ГДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 5 (1974 р.). – Спр.239. – Арк. –96 – 101.

14. Алла Горська. Життєпис мовою листів / Упор. Л. Огнєва. 2009. – На правах рукопису.

15. Білокінь С. Життя і смерть Алли Горської // Алла Горська. Червона тінь калини. Київ, Спалах. – 1996. – 240 c.

16. Зарецький О. Алла Горська // Українки в історії. Київ, Либідь. – 2004. – 328 с.

17. Зарецький О. Смерть Алли Горської // Дзеркало тижня. – 16-22 квітня 2005 (№14). – С.14.

18. Зарецький О. Родина Алли Горської в Ленінграді: 1930-1940-і роки // Українознавство. – 2010. – №1. – С. 163 – 167.

19. Зарецький О. Історична пам’ять про Аллу Горську в 1970-80 рр.

// Збірник наукових праць ННДІУ. – Київ, 2010. – Т. – . У друці.

20. Кононенко П.П. Національна ідея, нація, націоналізм. –Київ, 2006. – 358 c.

21. Коцюбинська М. Книга споминів. Акта. – 2006. – 288 с.

22. Певний Богдан. Трагедія Алли Горської: погляд із закордону // Слово і час.— 1991.— № 11.— С. 64—72.

23. Перепадя Анатоль. В якій атмосфері та з ким навчалися? // Український самвидав. – 2005. – № 6-7 (14 – 15). С.2.

24. Плаксій Б. Людина без страху // Алла Горська. Червона тінь калини. – Київ, Спалах. – 1996. – 240 c.

25. Рух опору в Україні. 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник. Київ, «Смолоскип». – 2010. – 804 с.

26. Сверстюк Є. Алла Горська і батько// Алла Горська. Життєпис мовою листів / Упор. Л. Огнєва. 2009. – На правах рукопису.

27. Танюк Лесь. Твори. В 60-и томах. Т. ХІ. Щоденники 1965 р. (січень – серпень). – Київ, Альтерпрес. – 2007. – 748 с.

28. Słownik dysydentów. Czołowe postachie ruchów opozycyjnych w krajach komunistychnych w latach 1956 – 1989. – Warszawa, Karta. – 2007. – Tom I, II.

Київ, червень-вересень 2010

 

Олексій Зарецький

Голова громадської організації «Музей шістдесятництва»