Іван Буртик в юності

Слово полтавця О.Панченка про св.пам. д-ра Буртика Івана Васильовича (13.12.1924— †31.10. 2021)* – нескореного сина Прикарпаття, вояка Другої дивізії УНА й творця історичної пам’яті українського визвольного руху, мого старшого побратима й співавтора у спільній праці над книгою про історію Другої УД УНА, – щирого й доброго приятеля

Є люди, чиє життя не вміщується в межі однієї біографії. Вони належать не лише своїй родині, своєму місту, селові чи поколінню. Їхня доля стає частиною історії цілого народу, а їхні вчинки, праця й жертовність залишають по собі духовний спадок, що продовжує промовляти до наступних поколінь навіть тоді, коли вони самі вже відійшли у Вічність.

Саме до таких людей належав мій щирий і добрий приятель доктор Іван Васильович Буртик — відомий український громадський діяч, довголітній член Організації Українських Націоналістів, колишній вояк Другої дивізії Української національної армії, невтомний оборонець української освіти, церковного життя та національної пам’яті, який більшу частину свого життя провів у Сполучених Штатах Америки, але душею ніколи не полишав України.

Для мене, Олександра Панченка з полтавської Лохвиці, Іван Буртик був не тільки визначним представником української політичної еміґрації. Він був моїм кореспондентом, однодумцем й співтворцем великої історичної праці, присвяченої маловідомим, але надзвичайно важливим сторінкам української визвольної боротьби в часі Другої світової війни.

Наша спільна книга про Другу дивізію УНА стала одним із тих видань, у яких особисті спогади, історичні документи, фотографії, мапи та біографії учасників подій поєдналися задля однієї мети: повернути українському народові пам’ять про власних воїнів, їхні випробування, їхню віру та їхню жертовну боротьбу за майбутнє України.

Сьогодні, згадуючи Івана Васильовича, я знову й знову повертаюся думками до цієї спільної праці, до його листів, до його розповідей про пережите, а передусім — до питання, яке залишається актуальним для всіх нас: що ми зробили й що ще маємо зробити, аби пам’ять про українських борців за Волю не розчинилася у вирі чужих історичних інтерпретацій?

Від Ляцького-Шляхоцького до великого світу

Св.пам. Іван Буртик народився 13 грудня 1924 року в селі Ляцьке-Шляхоцьке на Прикарпатті, яке після перейменування 1946 року стало називатися Липівкою. Це українська земля, де впродовж поколінь плекали рідну мову, звичаї, християнську віру та пам’ять про національні змагання. – Його дитинство не було безхмарним. Мати Параска померла, коли Іванові виповнилося лише чотири роки. Батько Василь, людина працьовита, займався торгівлею і належав до українського середовища, яке зберігало національну свідомість у непростих політичних обставинах міжвоєнної доби. – У родинному житті й довколишньому суспільстві Іван змалку бачив, наскільки складним було становище українців у його краї, що після Першої світової війни не здобув власної державності. Польська влада, совєцька окупація, німецький окупаційний режим, а згодом повернення совєцької влади — кожна зміна політичного панування приносила нові загрози, переслідування та людські трагедії. – Для української молоді того покоління історія не була лише шкільним предметом. Вона входила в родинну хату, торкалася долі батьків, братів, сусідів і друзів. Вона змушувала робити вибір задовго до того, як людина могла усвідомити всі наслідки власних рішень.

Матуральна кляса, – Іван Буртик – четвертий зліва

Св. пам. Іван Буртик належав до тих юнаків, для яких українська національна ідентичність стала не просто спадщиною родини, а особистим обов’язком. У 1941 році він вступив до Організації Українських Націоналістів (р). Його світогляд формувався під впливом воєнних злочинів, репресій і насильства, свідком яких він став на рідній землі. В часі моїх відвідин північноамериканського Кліфтону понад 10 років тому, у 2016 році, Іван Буртик розповідав про те, як влітку 1941 року йому довелося побачити наслідки масових убивств в’язнів совєцькими каральними органами. Він тоді згадував страшні картини біля в’язниці, тіла закатованих українських людей і жорстокість, яка назавжди закарбувалася в його пам’яті. Ці спогади, як на мене, не були для нього віддаленою сторінкою минулого. Вони стали частиною його особистого морального досвіду. Пережите зміцнило його переконання, що український народ має право на самостійне політичне існування і повинен мати сили захищати себе від насильства та поневолення. Саме тоді, за його словами, визріло рішення присвятити себе боротьбі за українську справу

Підпільна боротьба й шлях до Української Національної Армії

Друга світова війна перетворила Центральну та Східну Европу на простір, де долі мільйонів людей визначалися зіткненням тоталітарних режимів, військових армій та імперських амбіцій. Для українців трагедія була особливо глибокою: власної незалежної держави вони не мали, а різні окупаційні режими намагалися використати українські людські ресурси для своїх воєнних потреб, водночас переслідуючи самостійницькі прагнення. – Упродовж війни Іван Буртик перебував у підпільному середовищі. За його спогадами, він діяв на Лемківщині, в околицях Нового Санча, а згодом опинився на території Чехословаччини, Австрії та Німеччини. – Його особиста історія була частиною долі цілого покоління українських патріотів, які опинилися далеко від рідних домівок і змушені були шукати можливості продовжувати національну боротьбу в умовах воєнного краху нацистської Німеччини.

Саме в цей драматичний період постав задум створення Української Національної Армії — військової формації, яка мала об’єднати українських вояків під національним політичним проводом і відокремити їхню боротьбу від чужих державних цілей. – Важливу роль у цих процесах відіграли Український Національний Комітет (1945) та його голова, генерал Павло Шандрук (*1889-†1979), який став командувачем УНА. В умовах завершення війни українські політичні діячі намагалися домогтися визнання окремої української військової структури, її національної символіки та власної присяги. Однак реалізувати цей задум повною мірою вже не дозволяв перебіг воєнних подій. Українські військові частини формувалися в умовах гострого дефіциту часу, зброї, спорядження та продовольства. Їхні можливості визначалися не лише військовими обставинами, а й політичними рішеннями держав, на території яких вони перебували.

У своїх спогадах Іван Буртик наголошував, що українські вояки прагнули мати власну національну армію, а не ставати частиною чужих військово-політичних проєктів. Він згадував, як українські представники домагалися створення УНА та як складно було забезпечувати особовий склад у зруйнованій війною Німеччині. – Пан Іван Буртик служив у 2-гій бригаді Другої дивізії УНА, пов’язаній із військовими формаціями, які очолювали уродженець Оглядова майор Володимир Пітулей (*1899-†?), що походив з україно-польської родини, та полтавець з походження, леґендарний українець народжений у полтавському селі Березова Лука полковник Петро Дяченко (*1895-†1965), – командувач протипанцерної бриґади «Вільна Україна». Завдяки знанню кількох мов Іван Буртик виконував обов’язки, пов’язані із забезпеченням харчуванням, закупівлею необхідних продуктів та організацією постачання. – Це була робота, без якої не могла існувати жодна військова частина. В умовах розпаду адміністративної системи, нестачі харчів і постійних переміщень забезпечення війська ставало не менш складним завданням, ніж безпосередня участь у боях. Не кожен воїн тримає в руках зброю на передовій щохвилини. Але кожен, хто відповідає за життєво необхідні потреби побратимів, також несе відповідальність за їхню долю. На мою думку, для мого приятеля св.пам. Івана Буртика військова служба стала ще одним випробуванням, яке підтвердило його належність до покоління, що не могло дозволити собі спокійного й безтурботного життя…

Квітень 1945-го року: боротьба за життя й вихід із оточення

Останні місяці війни стали для Другої дивізії УНА часом особливо тяжких випробувань. – Німецький військовий фронт стрімко руйнувався. Совєцькі війська просувалися на захід, західні союзники наступали зі свого боку, а українські частини опинялися в ситуації, коли кожне рішення могло визначити, чи вдасться врятувати людей від загибелі або потрапляння в совєцький полон. – Мені пригадується, як Іван Буртик у 2016 році вкотре згадував бої в Бранденбурзі, оточення, брак води й харчів, виснаження та загрозу смерті. За його свідченням, українські вояки тривалий час перебували в надзвичайно складному становищі. Доводилося шукати воду, їжу, боєприпаси й можливість вирватися з кільця. У цих його спогадах відчувався мені не романтизований образ війни, а її справжнє обличчя: голод, страх, виснаження, зруйновані міста, непевність і постійна боротьба за життя. – У квітні 1945-го року, коли Третій Райх вде доживав останні тижні, вояки Другої дивізії УНА опинилися перед вибором між загибеллю, полоном і спробою прорватися до західних союзників. – Іванові Буртику вдалося з боєм вийти з оточення та потрапити до англійської зони. Для нього це означало порятунок від безпосередньої небезпеки, але не завершення випробувань.

Обкладинка книги д-ра Івана Буртика та О.Панченка про Другу дивізію УНА (2016)

Попереду були повоєнна невизначеність, життя переміщеної особи, пошук освіти й праці, а також усвідомлення того, що повернення на батьківщину може означати нову небезпеку для нього самого та його близьких. – Друга світова війна завершилася капітуляцією нацистської Німеччини, але для багатьох українців свобода так і не настала. Українські землі залишилися під владою совєцького режиму, а політичні репресії продовжували ламати долі людей, які виступали проти цього жорстокого режиму.

…Іван Буртик знав про це не з чужих книжок. Його власна родина стала жертвою совєцьких репресій. Батько Василь був заарештований і вивезений до Казахстану, де помер у неволі 1969 року. Старший брат Петро, який воював у лавах УПА, також потрапив до большевицьких катівень й відбув тривалий термін каторжних робіт у Караґандинському реґіоні. – Так доля одного українського роду віддзеркалила долю тисяч інших родин, розділених фронтами, засланнями, політичними переслідуваннями й вимушеною еміґрацією. Для Івана це була особиста трагедія. Але водночас вона зміцнювала його переконання, що історична пам’ять про український визвольний рух не повинна зникнути.