Не перестаю дивуватися самопожертві воїнів УПА, яким поталанило не лише вижити в горнилі буремних сорокових ХХ-го століття, але й – прорвавшись рейдами крізь «залізну завісу» у відносно вільний світ (абсолютної свободи не буває − як би не важко усвідомлювати цю філософську істину, та й чи вона потрібна окремо взятому індивіду?) – досягти там важкою працею знову ж таки відносно належного рівня матеріального благополуччя і при цьому НІ НА ХВИЛИНУ не полишаючи мрії побачити незалежну державу Україну, борні за яку вони – зі зброєю в руках – віддали найкращі роки своєї юності. Й при цьому не просто пасивно спостерігати за динамічними суспільними процесами у світовому політикумі, але й продовжувати свою священну боротьбу за омріяну УССД, про яку в проміжках між практично безперестанними боями їм розповідали на лісових галявинах чи інших потаємних місцях політвиховники. Але тепер вже не збройно, а словом, ділом, пожертвою важко зароблених (і, зрозуміло, далеко незайвих!) коштів на організаційну працю – аж до, образно кажучи, − сьомого поту!
Аби переконатися в справедливості сказаного, вартує перечитати третій том «Альманаху Товариства вояків УПА ім.ген.-хор. Романа Шухевича-«Тараса Чупринки» в ЗСА», котра містить документи 2001-2015 років.
Про перший том цього Альманаху вже писалося (див. «Шлях перемоги», число 28 (3341) за 11.07.2018, стор. 7 або http://ukrpohliad.org/culture/pivstolittya–v–borni–za–ukrayinu–abo–ukrayinskyj–povstanets–spokoyu–ne–znaye.html ), але багато хто (особливо в Україні) й гадки не має, скільки сил, енергії та власних – незайве підкреслити – важко зароблених коштів вклали і головне – продовжують вкладати люди, котрим далеко за 70 літ і які, поза всяким сумнівом, давним-давно заслужили на спокій та відпочинок. Але «український повстанець спокою не знає» і його морально-етичний подвиг – це феномен, якому важко знайти аналоги у світовій історії – хіба що у поставі світового єврейства в часі становлення держави Ізраїль!
Що ми в Україні до 1991-го знали про діяльність Лицарів боротьби за свободу нашого народу поза межами Батьківщини? Та хіба лиш таке: «Запеклі вороги України – буржуазні націоналісти – на службі міжнародних імперіалістів, ворогів миру і прогресу». Ні слова про величезну видавничу діяльність, численні публікації книг українських авторів в царині художньої літератури, історії, культури… Воно й звісно: ті публікації не були в стилі «соціалістичного реалізму», котрий в теорії передбачав «реалістичне відображення дійсності в її історичному розвитку», а на практиці дозволяв лише співати дифірамби на честь існуючого ладу і його партійно-державного керівництва. Книги видавництв «Пролог», «Сучасність», «Смолоскип» нині відомі багатьом, але тоді перебували під суворим табу і якщо потрапляли в Україну, то в одиничних екземплярах і рідко хто за їх переховування уник адміністративних переслідувань чи навіть тюрем-таборів.
…Але на календарі 2001-2015 роки, Україна втішається незалежністю понад 10 років, а що твориться у середовищі борців за її волю на протилежному березі Атлантики? Можливо пора зітхнути з полегшенням і нарешті відпочити? Та де там – 183 документи, вміщені у рецензованому томі переконливо доводять: члени Товариства вояків УПА в ЗСА (ми в Україні вживаємо іншої абревіатури – США) живуть і буквально марять рідною землею, безперестанку надаючи моральну й фінансову допомогу потребуючим побратимам (про яких держава практично не дбає – в означений період йдуть «суспільні дебати»: визнавати УПА воюючою строною, чи ні) і патронуючи створення й розвій музеїв Визвольної боротьби, спорудження пам’ятників видатним борцям тощо. Однієї лише гуманітарної допомоги потребуючим за вказаний період від Товариства поступило понад 720 тисяч доларів США (стор. 448). І це при тому, що згідно реєстру (стор. 442-446) членами Товариства впродовж усього часу його існування були 183 особи. Як тут не згадати гумористичного вислову Євгена Чикаленка «ми всі патріоти до глибини душі, а варто бути патріотом до глибини кишені».
Щира вам подяка, шановні ветерани! Ваш принцип служіння рідному народу і Україні є яскравим прикладом наслідування для молодого покоління, і судячи з того, як активно допомагає так звана «новітня трудова еміграція» воїнам на фронтах Донбасу засвідчує: слава не вмре, не поляже! (Тарас Шевченко).
…А книгу-альманах (бажано всі три томи) раджу прочитати якнайширшому колу громадян. Це школа самовідданості й самопожертви, приклад гідного життя в ім’я України.
Василь Гуменюк
старший братчик
Львівського відділення Товариства ветеранів УПА
02-2019 р.
