(За матеріалами книги: Середницький Я. ПУМА-Дромедар. Абвер. Три Кримські та Північно-Кавказька катастрофи Червоної армії. 1941-1942 роки. – Тернопіль: Мандрівець, 2015. – 312 с.)
Маршал Йон Антонеску вітає румунських гірських стрільців. Зліва в пілотці генерал Еріх фон Майнштайн. Крим. Квітень 1942 р. http://3reich.ru/index/oborona_sevastopolija_0-1158.
25 червня 1942 року командувач 11-ої німецької армії та підпорядкованих їй румунських гірсько-стрілецьких бригад генерал Е. фон Манштайн наказав розпочати завершальний штурм Севастополя. В спогадах він вказав: «Неможливо не признати, що резерви противника були витрачені, але й ударна сила німецьких полків перебувала на межі… Полки нараховували по кількасот вояків». Німецькі війська наносили основні удари через на Корабельну сторону Севастополя. Перед тим, вони захопили північну сторону Севастопольської бухти, включно з Констянтинівським фортом.
Форсування Севастопольської бухти довжиною 8 км і шириною 800-1300 м розпочалося о 2.00 29 червня 1942 року артилерійським обстрілом протилежного берега, а в 2.35 під прикриттям димової завіси рушили вперед десантні плавзасоби. Вогонь совєцької артилерії потопив на переправі 17 німецьких човнів і один катер. П’ять човнів вийшли на берег східніше Севастополя в районі Георгієвської балки. Контратаки залишків совєцьких 395-ої стрілецької дивізії та 79-ої бригади і 2-го полку морської піхоти в трьох місцях скинули десантників у бухту. Інші плацдарми німці розширили.
Німецькі артилеристи обстрілюють з гаубиці Констянтинівський форт у Північній частині Севастопольської бухти. 22 червня 1942 р. http://waralbum.ru/45020/
Другий напрям наступу на Севастопольського оборонного району (СОР) розвивався від м. Балаклава на Сапун-гору. Совєцьку оборону формували ДОТ’и, ДзОТ’и, окопи, мінні поля й дротяні загорожі. Проте 75% ДОТ’ів не мали озброєння, а некомплект станкових кулеметів досягнув 65%. У 4.00 німецька артилерія відкрил ураганний вогонь по Сапун-горі, висоті Карагач і селу Кадиковка. Позиції бомбили і обстрілювали десятки літаків, а совєцькі зенітники не мали снарядів. 29 червня 1942 року німецька авіація зробила 1500 вильотів в районі Севастополя й скинула 6000 бомб. 30 червня совєцька авіація з Кавказу зробила 24, а авіація СОР – 22 вильоти.
Війська 11-ої німецької армії генерала Е. фон Майнштайна не відчували недостачі в боєприпасах, а совєцькі солдати і матроси просто не мали чим стріляти. На початок німецького штурму фронт витрачав на добу близько 580 т снарядів, потім інтенсивність вогню знизилася удвічі, а згодом до 100 т на добу. Від 20 червня 1942 року не стало зенітних снарядів. Закінчувалися патрони і гранати. Були якісь об’єктивні чинники? Зовсім ні. Наприкінці 1941 року Чорноморський флот вивіз із Севастополя на Північний Кавказ 15 000 т боєприпасів, де їх просто покинули на причалах. А потім у кращих традиціях соціалізму почалися зустрічні перевезення боєприпасів тільки в недостатній кількості. Так, 29 червня 1942 року підводним човном привезли 70 снарядів для 152-міліметрових гармат.
Німецька авіація знищила 10 червня 1942 року в Севастопольській бухті транспорт «Абхазія», що привіз 200 т украй потрібних боєприпасів. Війська генерала Е. фон Майнштайна захопили після падіння Севастополя 622 гармати, 785 мінометів і 26 танків. Уся ця техніка не мала снарядів і пального. Але боєприпаси були… на складах. Генерал Е. фон Манштайн згадував: «28 червня 50-а дивізія форсувала річку Чорну і зайняла Інкерман. Тут сталася трагедія, що показала, з яким фанатизмом билися більшовики. Над Інкерманом височів довгий скелястий мур… де містилися величезні галереї для заводів шампанських вин. Поряд з великими запасами напоїв більшовики зробили тут склади боєприпасів… і використали приміщення для тисяч поранених і цивільного населення. Коли наші вояки увірвалися в Інкерман, вся скеля за населеним пунктом затремтіла від жахливого вибуху. Стіна заввишки 30 метрів впала вздовж 300 метрів».
Проте навіть за катастрофічної нестачі боєприпасів совєцькі війська в Севастополі були здатні битися. Деякі сучасні історики вважають, що командування мусило кинути на шальки терезів могутність Чорноморського флоту, здатного своїм артилерійським вогнем буквально стерти 11-ту армію генерала Е. фон Майнштайна… 1 лінкор, 5 крейсерів, 1 лідер, 9 міноносців, 10 базових тральщиків, 65 торпедних катерів, 41 підводний човен, 7 бронекатерів, десятки сторожовиків практично не діяли, коли гинули тисячі захисників Севастополя… 80 тисяч солдатів і матросів (за іншими даними 95 тисяч), котрі пройшли буквально через вогонь і воду, безумовно коштували дорожче, як прогнилий лінкор. Тим більше, що всі ці кораблі простояли без дії в портах Кавказу до весни 1944 року. Але вирішили інакше.
29 червня 1942 року командувач Чорноморського флоту віце-адмірал Ф. Октябрьскій 29 розпорядився зібрати старший офіцерський склад з’єднань і частин біля штабу для евакуації. Совєцькі війська залишили без управління. За спогадами полоненого офіцера: «Так звана евакуація була втечею начальства від своїх військ… Загальний настрій був такий – нас здали в полон. Ми б іще воювали і билися. Я спостерігав за людьми. Багато хто з них плакав від образи й гіркоти, що так безславно закінчилося їхнє життя».
У ніч із 30 червня на 1 липня 1942 року 2 підводні човни і 14 транспортних літаків «Дуглас» вивезли з мису Херсонес у Севастополі близько 500 осіб керівного складу: партійних працівників, співробітників совєцьких установ, чекістів, адміралів і генералів. Ось спогад очевидця трагедії на мисі Херсонес, якому вдалося вижити: «На пристані й мостику була суцільна маса людей. На скелі розташувався капітан ІІІ рангу Ільїчов, залишений Октябрьскім старшим з евакуації… Він сам і його автоматники стріляли в передніх, не давали вплав добратися до скелі й били короткими чергами по тих, хто намагався доплисти до катера».
Проте солдати й матроси, вибравши собі нових командирів, продовжували битися з німцями попри нестачу боєприпасів. Сили оборонців Севастополя відступили на мис Херсонес, де створили останню лінію оборони. Очевидець згадував: «1 липня брав участь в атаці, що зібрала всіх здатних і нездатних носити зброю з решток розбитих частин, половина з них були поранені в бинтах… Німці відійшли, не чинячи жодного опору. Потім атака видихлася і всі повернулися назад до берега в очікуванні ескадри, яка буцімто мусила вночі підійти і забрати всіх, як обіцяли командири».
Насправді ж уночі 30 червня 1942 року прилетіло 13 транспортних літаків «Дуглас», які мали вивезти поранених і вищий офіцерський склад… Коли до літака підходили командувач Чорноморським флотом віце-адмірал Ф. Октябрьскій і дивізійний комісар Кулаков, ті хто був на летовищі їх пізнали… Розпочався шум і безладна стрілянина в повітря. Але їм повідомили, що командування відлітає організовувати евакуацію Севастополя.
Прийшли й евакуаційні кораблі – але тільки 4 тральщики, 10 сторожових катерів і 5 підводних човнів. Через кілька днів за наказом Ставки вислали ще десяток катерів і кілька підводних човнів. І знову почалася евакуація «цінних військових і партійних кадрів»… При посадці на підводний човен хтось з обурених солдатів послав чергу з автомата в командувача Приморської армії генерала І. Петрова. Черга влучила в офіцера, що йшов перед ним. Під час Кримської війни 1853–1856 років евакуацією російських військ на північну частину Севастополя керував генерал граф Дмітрій Остен-Сакен. Він ступив на понтонний міст після останнього солдата.
Утім у 1942 році не вдалося евакуювати навіть ті дві тисячі офіцерів, які командування «висмикнуло» з військ, розваливши оборону. Чим думали флотські командири, чим думав товариш Сталін? Адже до останнього в Севастополь проривалися групи сторожових катерів із ходом до 26 вузлів і слабким зенітним озброєнням. І чому сім есмінців з ходом 35-40 вузлів і потужним зенітним озброєнням не брали участі в порятунку захисників Херсонеса та підтримці їх вогнем своїх 130-мм гармат?
Результатом ницості совєцьких генералів, адміралів і маршалів стала катастрофа: «Усе море від берега заповнили людські голови, всі пливли до катерів…на моїх очах двоє матросів тягнуть канат з людиною, за нього чіпляються двоє-троє, потім всі обриваються в море, і так майже на всіх катерах… Вранці скільки було видно, поблизу берега тисячі загиблих в сім-вісім людських тіл товщиною полоскалися хвилею… Тіла потопельників у різноманітних позах було добре видно у воді». Опір на мисі Херсонес, утім, все ще тривав. Але Чорноморський флот не прийшов.
На світанку 4 липня 1942 року моряки та солдати Приморської армії востаннє рушили на дошках, човнах і вплав у відкрите море, сподіваючись, що їх підберуть совєцькі кораблі. Німецькі літаки обстрілювали плавців із кулеметів… Від 9-ї до 10-ї години німці після сильної артилерійської підготовки кинули в атаку танки й прорвали останній рубіж совєцької оборони. Назустріч їм з мису Херсонес бігли бійці з білими ганчірками та спідніми сорочками в руках. Це був кінець.
Полонені червоноармійці на збірному пункті під Севастополем. http://waralbum.ru/194493/
Того ж 4 липня 1942 року в повідомленні Совінформбюро прозвучала зразково-показова більшовицька брехня: «За наказом Верховного Головнокомандувача Червоної армії 3 липня совєцькі війська залишили місто Севастополь і їх евакуювали морем». Насправді до полону потрапило (хто коли в СССР лічив людські втрати) від 80 до 95 тисяч солдатів і матросів. Їх не тільки покинули, але й знеславили, оголосивши зрадниками.
За даними капітана першого рангу Українського Чорноморського флоту Вадима Махна із 80 тисяч солдатів і матросів, залишених командуванням Чорноморського флоту в Севастополі на початку липня 1942 року, 47 тисяч добровільно погодилися служити в охоронних, будівельних і транспортних німецьких військових частинах. Після 1945 року за надмірне зацікавлення трагедією на мисі Херсонесу Севастополі можна було опинитися під «ковпаком» КГБ. Уцілілі жертви, що пройшли через нацистські, а нерідко і совєцькі концтабори, вважали за краще мовчати.
Дійсний член Наукового Товариства
імені Шевченка Ярослав Середницький (Львів)
