Юрій Щур
Історія Української революції має багато випадків втрачених перемог. Часто такі явища були викликані несприятливими зовнішніми умовами, переважаючими силами супротивників тощо. Та разом із тим, серед причин можна назвати незрілість української демократії початку ХХ століття зокрема велику довірливість політичним опонентам. Особливо тим, які марили «світовою пожежею». Яскравим прикладом стали події грудня 1917 року у повітовому місті Олександрівську (тепер Запоріжжя) на Катеринославщині.
Отже, перше серйозне випробування для української демократії у Олександрівську (який визнавав владу Центральної ради та Українську народну республіку) припало на кінець грудня 1917 року. Після захоплення Харкова більшовиками, 1-й Чорноморський революційний загін вирушив на південь, до Криму. На той час загоном командував поручик Толстой, чисельність моряків сягала 1,5 тисячі. 23 грудня чотири ешелони більшовизованих моряків наблизилися до Олександрівська. Поблизу станції Софіївка (Вільянськ) вони були змушені зупинитися через пошкодження залізничної колії, яка була розібрана за наказом начальника олександрівської залоги капітана Рудницького. Останній погоджувався пропустити моряків до Криму, але лише без зупинки в Олександрівську.
Катеринівський вокзал
У самому Олександрівську назрівав конфлікт між більшовиками й українською владою. Причина полягала у намаганні більшовиків захопити 3-тю тилову автомайстерню, де ремонтувалися бронеавтомобілі. Ситуація погіршилася на початку грудня, оскільки два панцирники були вже готові. Сили сторін були нерівними: 300 місцевих червоногвардійців проти 40 вільних козаків, 13 вояків-українців і десятка старшин. Більшість вояків розташованого в Олександрівську 8-го автопанцерного дивізіону підтримували совєцьку владу й лише поодинокі старшини виступали на боці Центральної ради. Кримськотатарський ескадрон, який також перебував у місті, спершу дотримувався нейтралітету.
За великим рахунком, ситуацію розрадила поява в Олександрівську ввечері 23 грудня гайдамацького куреня (250 бійців) на чолі з отаманом куделею. Цей військовий підрозділ було сформовано у Сімферополі й складався він з українців 34-го полку. Вночі 24 грудня гайдамаки без бою зайняли автомайстерні й, тверезо оцінюючі ситуацію в місті, готувалися до бою. Скрізь на рогах заводу, де розміщувалися майстерні, чатували вартові з кулеметами, а напроти воріт стояли напоготові панцирники.
Попри досягнуту раніше домовленість, чорноморці із загону Толстого захопили Південний вокзал (Запоріжжя-1) та удерлися до центральної частини Олександрівська. Тут ними було захоплено пошту, телеграф, телефон, електростанцію, приміщення Ради робітничих і солдатських депутатів, кілька квартир напроти Ради, на балконах було встановлено кулемети. До тих кількох сотень моряків, які увійшли до міста приєдналися також місцеві червоногвардійці та солдати автомайстерень.
Центром опору українських сил став Катеринівський вокзал (Запоріжжя-2) та Катерининські залізничні майстерні (Запорізький електровозоремонтний завод). Спроба оволодіти вокзалом для більшовиків закінчилася невдало: п’ятеро матросів загинуло, інша частина атакуючих була взята у полон. Вночі запеклі бої розгорнулися в центрі міста на майдані Волі. Гайдамакам і вільним козакам ненадовго вдалося відбити електростанцію. Моряки тим часом повели наступ на Катерининські майстерні, де розташовувався командний пункт українських сил.
На ранок наступного дня більшовики займали центр міста та підступи до Катерининських майстерень. Позиції гайдамаків та вільних козаків – завод Дека (Мотор Січ) та інша частина міста. У цей час на бік військ УНР перейшов кримський ескадрон, оскільки більшовики вимагали від них скласти зброю. Опівдні українським збройним силам вдалося оточити червоних у районі Ради робітничих і солдатських депутатів. Надвечір до гайдамаків підійшло підкріплення: частини 17-го й 63-го полків та кулеметна команда 49-го полку, які поверталися з фронту. Між протиборчими сторонами було укладене перемир’я, місто залишалося під українською владою. Червоногвардійці, солдати та матроси були роззброєні. Вночі 26 грудня загін чорноморських матросів від’їхав до Севастополя.
Втрати сторін після кількаденного бою залишаються невизначеними. Збільшовизовані солдати-автомобілісти втратили убитими 13 осіб. Серед матросів у перший день боїв загинуло 5 осіб. За даними одного з керівників оборони міста Юрія Магалевського, українські сили не мали вбитих, але було багато поранених. Дещо інша картина була подана у кореспонденції газети «Народная жизнь», яка писала, що зі сторони українців загинув 1 боєць, а 4 було поранено. У більшовиків, тим часом, втрати були значно більшими.
Перемога українських національних сил була нетривкою. Як згадував Юрій Магалевський, «Рада взяла верх, але не почувала себе певною». Невдала спроба захоплення міста примусила більшовиків на кілька днів причаїтися. Однак українська влада не переслідувала учасників більшовицьких загонів. 27 грудня повітова Рада, виконком Ради робітничих й солдатських депутатів, представники органів самоврядування, фабзавкомів, профспілок і залізничних організацій на спільному засіданні засудили дії матросів, однак вирішили не чинити репресій. Відповідно, в скорому часі більшовицька організація в Олександрівську відновила легальну діяльність.
Відповідно, за Магалевським, «ворожі елементи, які були притихли після баталії 13 грудня, побачивши, що українська влада не вжила ніяких репресій супроти їх ватажків, почали підносити голову». Схожу характеристику ситуації надав і А. Орел – один із старшин гайдамаків, які після боїв залишалися у Олександрівську. Він згадував, що «влада в місті немов би й українська, але матрос Мокроусов з місцевими активістами щодня провадить мітинги, серед розгнузданих мас, ганьбить українську владу, нацьковує проти неї маси, закликає до повстання проти Центральної Ради».
Самі ж гайдамаки, окрилені перемогою у вуличних боях, поступово втрачали боєздатність. Першочергово, це було пов’язано із незрозумілою політикою вищого командування у Києві, яке відкликало з куреня вищих рангом старшин. Відсутність авторитетного командування та чітких команд, всеохоплююча робота більшовицьких агітаторів тощо призводили до «бродінь» серед бійців гайдамацького куреня. Зрештою, із Сімферополя надійшла команда про демобілізацію військового підрозділу. Курінь перестав існувати і на папері, і за фактом.
Тим часом, не було єдності і серед українських партій Олександрівська. Голова повітової Ради Магалевський писав, що «одноцілий фронт українських партій, який до осені 1917 р. був дружний і міцний, почав розлазитися. Почалися непорозуміння між партіями і в середині партій між їх членами, і непорозуміння ці з кожним днем збільшувалися, обезсилюючи укр. рух.».
Відповідно, коли більшовикам на початку 1918 року необхідно було захопити Олександрівськ, щоб остаточно перервати для білих сполучення з Доном, особливого спротиву вони не зустріли. У Олександрівську тоді перебували залишки частин розбитого під Павлоградом та Синельниковим 11-го Українського полку та гарматний підрозділ. Загалом більшовики нарахували у Олександрівську 750 вояків, шість броньованих машин та одну батарею. У донесенні більшовицької розвідки інформувалося, що «в Олександрівську є невизначене число гайдамаків, а з ними два панцерники. На Соборній площі, напроти Червоного хреста, за відомостями, на вікнах встановлено кулемети. На катеринославському (насправді має бути – Катеринославському) вокзалі зараз розміщуються дві тисячі козаків, відбувається пересування козачих ешелонів, що йдуть на Дон, серед них велике бродіння, частина козаків, які перебувають в Олександрівську, не налаштовані вороже. Станція і телеграф в Олександрівську не охороняються ніким. Серед робітників відчувається нестача зброї. У місті все спокійно, відбувається вільна агітація, розвідка є».
Чи треба дивуватися, що невдовзі до Олександрівська прибули загони червоногвардійців і бронепоїзд. Після короткої перестрілки українські вояки склали зброю, частина із них розбіглася. 8-й автопанцерний дивізіон не чинив опору. Трофеями червоних стали шість панцерників, три гармати і кілька тисяч рушниць. Розпочалися розстріли й репресії. У лютому 1918 року була заборонена діяльність церкви. Невдоволення нової влади викликала панахида за Тарасом Шевченком. Як згадував житель Олександрівська Гаврило Гордієнко: «Тоді в очах совєтської влади Шевченко був таким самим «контрою» як напр. і Грушевський, тоді большевицькі банди ще виколювали очі на портретах Шевченка й самі портрети його профанували, дерли, топтали їх».
З тих подій минуло 100 років. А читаєш, і ніби нічого не змінилося. То ж хочеться нагадати деяким мужам-від-політики, що після переможного грудня 1917 року наступив кривавий січень 1918-го. Чи знову історія нічого не навчить?
