Юрій Щур
Дослідникам історії України ХХ століття найважче працювати з документами совєтських органів державної безпеки саме за 1930-ті роки. Це пов’язано з масовими фальсифікаціями справ, реалізованих на конвеєрі комуністичного терору. З повною відвертістю можемо назвати документи, продуковані у той час, «інформаційною диверсією». Разом із тим, серед намулу вигаданих антисовєтських організацій і груп трапляються справді цінні матеріали з історії українського визвольного руху, зокрема доби Української революції. Так трапилося й з вигаданою в кабінетах Запорізького міського відділу НКВД на початку 1935 року «контрреволюційною повстанською організацією», до якої належали робітники промислових об’єктів старої частини міста. Аналізувати вигадану НКВДистами діяльність сенсу жодного немає, але варто ознайомитися із рядками біографії заарештованих по справі.
Один із фігурантів справи – Григорій Штепа – працював майстром інструментального цеху головного механіка Дніпровського алюмінієвого комбінату. На початку революції він проходив армійську службу як слюсар у 3-й тиловій автомайстерні Південно-Західного фронту у місті Олександрівську (з 1921-го – Запоріжжя). Він належав до української соціал-демократичної партії й проводив активну українську діяльність у майстерні. Був причетним до створення у місті Української військової ради. Представляв цю організацію на II-му Всеукраїнському військовому з’їзді. Наприкінці 1917-го Григорій Штепа брав участь разом з іншими українськими військовими у боях проти більшовиків, які намагалися захопити місто. Через це пізніше був заарештований чекістами, однак зміг втекти до міста Лебедин.
У березні 1918-го, напередодні звільнення Олександрівська, Штепа зустрівся у Катеринославі з одним із керівників революційної боротьби Юрієм Магалевським і той його скерував до Хортицького куреня вільних козаків, яким командував Іван Олефір. Прибувши до міста, Штепа за наказом командира очолив місцеві авторемонтні майстерні, де ремонтувалися панцерники. Однак і цього разу довго у місті йому пробути не вдалося. За деякий час після встановлення Гетьманського режиму було розформовано відділ олександрійських вільних козаків, який залишався на республіканських (чи радше місцево-козацьких) позиціях та відмовився вливатися до регулярних українських збройних сил. Штепа після цього перебував також під загрозою арешту, то ж залишив місто. Наступні роки революції пройшли для нього у поневіряннях Україною, під час яких він також встиг за примусовою мобілізацією потрапити до відділу білогвардійської армії Денікіна.
Серед свідчень Штепи, наданих під час допитів, зустрічаємо також цінні дані про учасників Української революції у місті та їхню подальшу долю. Зокрема, станом на 1935 рік у Запоріжжі далі проживав організатор і отаман Вільного козацтва Іван Оліфер, який працював на заводі Запоріжсталь по господарській частині. Колишній полонений січовий стрілець Михайло Кметь («Г. Скасків») працював викладачем у одному з навчальних закладів Харкова. У матеріалах справи міститься згадка про його арешт спецслужбами у 1930-1931 роках, однак ув’язнення він тоді уникнув і виїхав до Харкова. Подальша його доля поки що невідома. У цьому ж хронологічному проміжку зазнав арешту й Олександр Радомський, один із лідерів революційного руху в місті й повіті. За даними Штепи, Радомського засудили до заслання на Північ.
Есер-просвітянин Іван Лисенко працював рахівником при конторі депо Дніпробуду й також був заарештований по справі 1935-го року. Йому одразу пригадали його участь в УПСР та «Просвіті», а також роботу помічником завідуючого шкільного відділу земської управи. Крім того, Лисенко наприкінці 1917 року був обраний гласним Олександрійської міської думи, займався житловими питаннями.
Не уникнув арешту й український соціал-демократ, активіст «Просвіти» та міського самоуправління Федір Полежайченко, який працював помічником начальника цеху залізничних майстерень Південної залізниці.
Зустрічаються у справі й деякі матеріали, пов’язані з Іваном Оліфером. Однак вони залишають більше запитань, аніж дають відповідей. Для совєтської влади Оліфер був затятим ворогом. Він був у керівництві українського самостійницького руху від самого початку революції, створював парамілітарні організації та військові підрозділи, брав безпосередню участь у боях з червоними окупантами. І в матеріалах щодо вигаданої чекістами повстанської організації було достатньо даних про ключову роль Оліфера у цій «діяльності». Проте, перебуваючи в ув’язненні під слідством, він пише заяву на ім’я начальника Дніпропетровського обласного управління НКВД, де перераховує купу своїх хвороб, які можуть прогресувати за умови перебування у камері. Тут же Оліфер прохав звільнити його до суду за підпискою. Найцікавіше те, що його заяву задовольнили, а матеріали його допитів і супровідних документів вивели у окреме провадження. Цим, до речі, були неймовірно здивовані співробітники, які здійснювали перегляд справи у 1960-х роках.
Зрештою, усі заарештовані по справі контрреволюційної організації були засуджені до різних термінів ув’язнення. Григорій Шкода «отримав» 8 років таборів з ураженням в правах на 5 років, Федір Полежайченко – 6 років таборів та 3 роки ураження в правах, а Іван Лисенко – 3 та 2 роки.
