У день тиші – про історію, літературу та фольклор.
Тема давно крутиться у голові, бо всі події останніх місяців – цілковита метафізика – повертали нас щоразу в якісь паралельні світи, де історичні аналогії та схожості просто вражали. Цими днями так багато збігів!
Цей текст не є академічний вислідом, бо хто хоче, прочитає джерела самостійно (подаю перелік нижче).
Повітря стискається і тексти мають писатися за принципом “словам тісно, а думкам просторо”: став, сказав, сів.
Але думка, вихоплена з Ноосфери не дає спокою.
Так от. Стала і кажу.
У передвеликодній час згадалася мені дитячі оповідки про рідне місто. Є у нас на Дрогобиччині одна гаївка. “Їде, їде Зельман” називається. Про гаївку та Зельмана писали етнографи та письменники – українські, польські, словенські збирачі і дослідники фольклору – від Олекси Воропая / “Звичаї нашого народу” – до М.Мсцівуєвського. Цей образ використовували, розгадували, інтерпретувати Марко Черемшина, Василь Стефаник, Іван Франко…
Гаївка ця для мене особисто є незбагненною. Однак, прижившись та проіснувавши в народній пам’яті майже триста років, вона мусить мати якесь коріння, якусь мораль за собою, “силу”, за Сковородою.
Сюжет гаївки побудований навколо важливої для містян події – очікування людьми такого собі пана Зельмана, якого на Великдень дуже виглядають під церквою усією громадою. Чекають, з надією вдивляючись у далечінь. Місцина наша, Дрогобич і околиці, — пригірський регіон. То ж, імовірно, Зельмана виглядали, виходячи на горбочки, вибігаючи на схили, а найпрудкіші хлопчаки – залазячи на високі дерева. Як лише хтось побачив вдалині на гостинці бричку з сімейством Зельманів – починав радісно кричати: “Їде, їде Зельман!”. Вигук цей і став початком гаївки.
Їде, їде Зельман, їде, їде його брат,
Їде, їде Зельманова родина.
В тій кареті Зельман, в тій кареті його брат,
В тій кареті Зельманова родина.
Помагай Бог, Зельман, помагай Бог його брат,
Помагай Бог, Зельманова родина.
А чого ж так чекало цього персонажа все місто? Відповідь несподівана, але проста і трагічна у цій простоті: пан Зельман мав ключі від церкви. І лише від нього, тобто від його бажання чи, як би зараз сказали декотрі аналітики, “політичної волі” залежало, відбудуть містяни Великодню літургію, освятять Великодні паски, чи ні. Наголошую: ключі від церкви тримав не священик, не староста, не війт і не мер міста. А Зельман – місцевий панок, орендар землі, і церкви, яка на ній стояла, – ховав ключі від храму і зачиняв чи відчиняв його на власний розсуд.
“Зельман або Жельман – не якийсь символ, а конкретна особа. Був він сином дрогобицького кушніра Вольфа. У 1740-1753 роках орендував старостинські доходи, млини, солярні, фільварки та цілі села Дрогобицького старовства”, – пояснює О.Воропай.(1)
“Підтримуваний сильною протекцією магнатів, змушував міщан до покірності, переслідував без будь-якої причини дрібну шляхту, в тім числі і своїх бідніших одноплемінників.”(2)
“Одного разу Зельман виїхав десь перед Великоднем і не повернувся додому вчасно. Тому люди не могли освятити паски. Мусили миряни з великим жалем обходитися до Великоднього понеділка без пасок. Як над’їхав нарешті Зельман, зраділи люди і стали співати: “Їде, їде Зельман…” Зельман відчинив за добрий гріш церкву і панотець посвятив паски.”(3)
“У новелі Марка Черемшини “Поменник” відтворено страту сільського священика та тринадцяти “бадіків” – в цьому епізоді письменник на передній план висуває образ “Дзельмана” … Герої Черемшини втікають від війни, від нещастя до Дзельмана, не відаючи про те, що саме цей вчинок веде їх до катастрофи. Саме Дзельман видає польським жандармам “небезпечних хлопів”, яких згодом стратять… Марко Черемшина у новелі висловлює думку, що війна нищить село не лише фізично, а й морально: “Один одного в лижці води втопив би. Таке то все бідне, студене, а таке люте, з’їдливе, таке ненависне.”(4)
І хоч ідеться про Першу світову, як близько це все до наших нинішніх реалій!
Справжній історичний Зельман погано скінчив: правосуддя його не обминуло і він був засуджений спеціальним королівським декретом до смертної кари у 1755 році. Згодом кару замінили на довічне ув’язнення. А гаївку на Великодні свята співають і досі… Зараз, мабуть, за звичкою, як гірку історичну правду…
Не панує Зельман, не панує його брат,
Не панує Зельманова родина.
На погибель Зельман, на погибель його брат,
На погибель Зельманова родина.
Не шукайте в моєму пості різноманітних фобій, -измів та -ізмів. Він не про це. Він про межу народної терпеливості. Про поріг чуттєвості, який у покоління новітніх рабів, вихованого поколінням рабів старих, – надто високий. Він також про великодушність та законослухняність, толерантність і терплячість народу, долею якого так журилися і який в усі дзвони будили геніальні наші лицарі духа – від гетьманів до поетів. Але щоразу у цій боротьбі перемагала темна маса – зневірених, замучених та сонних… Нині можемо повторювати тезу про неосвіченість та моральну темнОту – людей, які “мовчки чухали чуби” і чекали… “Юрба велика і темна” прийняла правила свого ворога і стала частиною темного хаосу, – чекала з надією, що якийсь “сміливий нащадок Прометея” поборе ворогів, дістане і подарує вогонь, зігріє та нагодує кожного… /Леся Українка. Fiat nox!/
І якби на місці Зельмана був хтось інший, з прізвищем на -енко, -чук, -ов, чи навіть -ідзе, – все би відбувалося точно так само. Цей текст не про них. Він про нас.
Бо ключ від України – нашого спільного храму – не у НИХ, не в ЗЕльманів, а у НАС. Він – в нас самих. У наших прагненнях, мріях і діях.
Не віддаваймо ключа від нашого храму… Не віддаваймо їм Україну.
Вірю в силу Духа нашого Українського народу.
Україна – понад усе!
Оксана Соколик
1- О.Воропай. Звичаї нашого народу.
2- M.Msciwujewski /Z Dziejyw Drohobycza. 1939.
3 – (В.Костик. ”Інтерпретація гаївкового образу Зельмана у циклах новел Марка Черемшини “Село за війни” та “Верховина”.
(4) – Тетяна Лях. Міфі дійсність у збірці новел Марка Черемшини “Село за війни”. Науковий вісник Ужгородського університету. 2010 р
