Йосиф Сірка
Минулого тижня в українській церкві Св. Мaрії у місті North Port (Флорида) відбуся парастас за с.п. Ярослава Зінича (1932 -1925). Відійшов у вічність ще один із українських підлітків, які, опинившись, у вільному й деморатичному світі, змогли довести країіні, яка їх прийняла, що українці працьовиті, наполегливі, талановиті і здатні, коли вони вільні, приносити успіхи й проґрес не тільки для себе, але й для країни, яка їх «приголубила».
Доля Я.Зінича нагадує долі багатьох підлітків та малих дітей, які, часто без батька опинилися на еміґрації. Справа в тому, що після 1939 р.. Гітлер та Сталін поділили між собою Европу. До совєтської імперії була приєднана Західна Україна. Оскільки мешканці західно-українських областей, за два роки імперської влади Москви, зазнали на власній шкірі, яким «раєм» є «совєтська демократія», то, той, хто мав нагоду звільнитись «з раю», скористався з неї. Гадаю, що багато-хто із сучасників навіть собі уявити не може, чому люди покидали свої домівки, рідних, часто, і старших батьків, щоб рятувати себе, своїх нащадків перед поверненням московських порядків – бо ж, і за пару років комуністичної диктатури, відбулися знищення українських патріотів фізично та засланням на Сибір.
Я переконаний, що коли б людям сказати, що «московські порядки» наводили на людей більший жах, ніж «німецькі загарбники», то вони б зрозуміли дії соток тисяч біженців, які рятували себе й своїх дітей, втікаючи разом зі загарбником фашистом. Отак і мама Ярослава, та старшого сина Петра, після заслання чоловіка на Сибір, не хотіла потрапляти знов під імперські колеса Москви – їй вистачило 3-х років «совєтського раю».
Мати 2-х дітей Олена Зінич, з 17 та 18 -річними синами 1949 року емігрувала з Табора тимчасово утримуваних осіб в Німеччині до Нью Йорка в США. Звідси родина, незабаром, переселилася до Конектікут (Connecticut), де вже влаштувалася більша частина великої родини Зіничів та сусідів.
Згодом, Ярослав вступив до Військово-повітряних сил США і служив у них з 1953 по 1957 рік. Навчаючись на авіабазі у Валдості, штат Джорджія, він отримав свідоцтво про закінчення середньої освіти та став громадянином США. Я.Зінич, як солдат, служив у Сполучених Штатах і в Німеччині. Після 5-ти років звільнився у званні льотчика першого класу A1C, отримавши 3 нашивки і 5 медалей. Після армії, Я. Зінич поступив до університету, а в 1966 році отримав ступінь бакалавра наук з машинобудування в Університеті Нью-Гейвена.
Понад 30 років Джері, як його звали в професійних колах, працював інженером у корпорації Timex у Коннектикуті та Continental Baking Co. у НьюЙорку; на посаді менеджера з енергетики в Ralston Purina в Сент-Луїсі, штат Міссурі; в якості консультанта в Zoltek Industries в Сент-Луїсі. Завершив Я.Зінич довгу та успішну кар’єру на чолі програми розвитку громадського транспорту в Ташкенті, Узбекистан.
Союзівка (у штаті Нью Йорк) стала вже давніше місцем зустрічей українців усіх еміґрантів і багато молодих українців/українок тут знаходили свого «сутника/супутницю життя». Це трапилось і Ярославові Зіничу, саме тут і він зустрів свою майбутню дружину Орисю Назар. Вони одружилися і разом будували будинок і сім’ю у Вудбріджі (Коннектикут), потім у Сент-Луїсі, а на пенсію переїхали до Венеції (Флорида).
Сімейне життя Зіничів було продуктивним, творчим, рухливим і змістовним. Двоє дітей не були перешкодою, скоріше, заохочували батьків до спільних екскурсій та подорожей на спортивні, чи культурні майданчики – лижування в зимі, плавання, волейбол та сімейні вакації з великими родинами тіток і вуйків, кузинів, літні та зимові табори.
Протягом свого життя Ярослав приєднався та очолював багато громадських та волонтерських організацій, включаючи добровільну пожежну службу Вудбріджа та Рідну школу в Нью-Гейвен (українська суботня школа), Коннектикут. Зінич – засновник будівництва будинка, який зараз стоїть поруч з українською церквою Святої Марії в Норт-Порт, для отця парафії. Він був одним із засновників Відділу Американських ветеранів-українців (UVA Post #40).
Незважаючи на те, що до США Ярослав Зінич приїхав 17- річним підлітком, він залишився українцем серцем і душею. Він розумів значення незалежности України для народу, який вже століттями бореться за своє, і ніколи не посягав на чуже. Зінич із зацівленням слідкував за подіями в Україні, які розгорталися після проголошення Незалежности. У нього був потяг до своєї історичної Батьківщини, який проявився у кільразових відвідинах краю, в якому народився.
Якщо звернути увагу на те, що Я.Зінич у віці 17 років приїхав у невідому країну, вивчив мову, пройшов військову службу, на якій став пілотом; потім, здобув університетську освіту і став інженером та рідкісним фахівцем у програмному розвитку громадського транспорту, то подиву гідним його вчинком є те, що він ніколи не переставав бути українцем! Вдома, в родині Ярослава, панувала українська мова, яка не перешкодила у професійній кар’єрі дітей – Христини та Джорджа (Юрія).
Якщо порівняти долю Я. Зінича з долею його ровесників, які залишилися 1944 р. у рідному Станиславові, в який, потім – понад 50 років пізніше, він приїхав вже до Івано-Франківська (назву міста змінили в 1962 р.), то можна зрозуміти інстинкт передчуття матері Ярослава – Олени Зінич. Його рідне місто, за той час, комуністи зуміли напів зрусифікувати, а він, в чужому оточенні, зумів зберегти мову своїх предків у далекому заокеанському краю!
Тому Я. Зінич намагався допомагати історичній батьківщині, до чого залучалася і вся його родина. Вторгнення Московії в Україну у лютому 2022 р. та садистські вчинки московських військових терористів він важко переживав – жив, згідно з Божою Заповіддю: Люби ближнього як сам себе!
Поховання Ярослава Зінича відбулося з військовими почестями на Національному цвинтарі в Сарасота (Флорида). Пожертви, замість квітів, були спрямовані на відому гуманітарнітарну організацію REVIVED SOLDIERS UKRAINE, яка займається протезуванням українських героїв.
Це, мовби, заповіт-поміч колишнього мирного воїна-пілота охоронцям Батьківшини, яку він не переставав любити з паспортом американця!
North Port, 10.3.2025
