Цю статтю ми пропонуємо Вам як доповнення до недавньої публікації історика Тараса Гривула про проблеми, викликані галасом, піднятим новообраним депутатом від партії «Слуга Народу» Максимом Бужанським навколо перепоховання загиблих дивізійників на військовому цвинтарі в Червоному. Хоча стаття написана 10 років тому, проблеми тоді були такі самі, хоча “Слуги народу” ще не було й в проекті. Це свідчить, що деякі питання далі не вирішуються всередині українського патріотичного середовища, про що власне йшлося десять років тому. Автор – редактор офіційного видання ОУН(б) “Шлях Перемоги” у 1992-96 рр. Професор Косик, на якого є посилання в статті – був професором Паризького Університету (Сорбони), у 70-80-х рр. провів фундаментальне дослідження документів архіву ґестапо в Кобленці та видав монографію “Україна і Німеччина у другій Світовій війні”, яка сьогодні є документальною базою для розуміння суспільних процесів, які відбувалися навколо України в цей період.
– Редакція
додано: 02-08-2009 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1249238778.html
Кожної річниці Дивізії “Галичина” в українському суспільстві активізуються дискусії про місце цього військового формування в нашій недавній історії. Не стала вийнятком і 65-та річниця бою під Бродами. Ветерани збиралися у місцях боїв, відправлялися панахиди по загиблих, політики давали оцінку подіям другої Світової. Що стосується історичного бачення, то науково точну, документально арґументовану оцінку діяльності дивізії дав професор Володимир Косик у своїй історичній довідці “Про дивізію “Галичина”” в “Шляху Перемоги” №30 (2875) від 29 липня ц.р. Остаточний висновок історика – “Дивізія і УПА — це дві окремі формації і дві окремі справи, яких зводити до одного знаменника і ставити поруч, таки не можна”. На жаль, причини появи цієї статті, та деякі неявні послання можуть бути незрозумілими для непідготовленого читача. В тексті статті є одне посилання на документ 65-річної давності, яке частково вказує суть проблем, зв’язаних з Дивізією, в інформаційній війні навколо фундаментальнішого питання, права українського народу на власну державність: “На думку ОУН Бандери… проект створення Дивізії є шкідливим і для української національної справи на міжнародному полі, бо більшовицька пропаґанда буде це вживати як доказ, що український рух створений німцями”.
Сьогодні ми можемо константувати, що люди, які в ім’я української незалежности кинули виклик двом найбільшим потугам в Європі, бачили поле інформаційного бою на багато років уперед. Основним прийомом очорнення українського визвольного руху російською імперською пропаґандою є зумисне змішування боротьби УПА за визволення з німецькою війною проти СРСР, з метою поставити у свідомості людини, яку годують цією інформацією, знак рівності між ОУН і німецьким нацизмом. За прикладами далеко йти не треба — хто, коли, і при якій нагоді пускав у обіг пропаґандивні штампи “гауптштурмфюрер СС Шухевич”та “Леґіон СС Нахтіґаль” – згадайте, і матимете часткову уяву про те, як використовується схема, про яку ідеологічно-інформаційна служба ОУН попереджувала нас 65 років тому. Ми можемо скільки завгодно говорити, що створені Москвою інформаційні привиди — це брехня і брудна пропаґанда, але ці привиди матеріялізуються в інформаційному розколі нації, і як результат — гальмують поступ нації внутрішнім безплідним і безпредметним протиборством. І це одна з основних причин, яка спонукала нашого визначного історика перейнятися проблемами історичної правди про Дивізію.
Однак справа не лише в історії, точніше, не лише в історії третього Райху та СРСР. Проблема в українцях. Незважаючи на неґативне ставлення ОУН до Дивізії, вона не просто була створена — до неї цілком добровільно, і навіть з кращими намірами, записалося більше волонтерів, аніж вона могла прийняти. Це не означає, що ми мали б ставити під сумнів політичну позицію Проводу під керівництвом Романа Шухевича — ба більше, ця позиція мала б бути для нас дороговказом і сьогодні. Але ми не можемо будувати Україну без українців. У 1943-му ОУН, побачивши, що процес іде не зовсім так, як хотілось би, не відкинула українців, які пішли в Дивізію, а працювала з ними, і тому були такі, що пішли з Дивізії в УПА. А ті, які відступили в американську та англійську зони й опинилися в еміґрації, не просто залишилися українцями — вони стали активними борцями за українську незалежність в країнах свого поселення, і таке швидке визнання нашої державності на міжнародному рівні після референдуму 1991 року — багато в чому їхня заслуга. Вони були послами України у вільному світі тоді, коли вільної України не було — це був їхній фронт боротьби за Україну. Вони стали об’єктом інформаційних атак тому, що успішно тримали цей фронт — від закінчення другої Світової і до проголошення Незалежности. Те, що в молодості вони воювали “не в тій армії” — наслідок нашої бездержавности. Була б Українська Держава — воювали б у тій, що треба. Кому потрібен наочний приклад вартости власної держави для народу — то ось він, у їхніх долях, як наука для наступних поколінь, чим може обернутися бездержавність.
Але в чужій армії вони були солдатами, а не карателями, і якщо КГБ не довів Дивізію до міжнародного трибуналу тоді, коли СРСР був на вершині своєї могутности, значить, розмови про “злочини Дивізії” є звичайними вигадками радянської пропаґанди, а висновки комісії Дешена є фінальною крапкою судових розслідувань про діяльність дивізійників. Аякже, спадкоємці КГБ підштовхують, і далі підштовхуватимуть нас до того, щоб ми, як українці відмежувалися від цих ветеранів другої Світової. Що ж, можливо для когось це буде останнім арґументом, що треба зробити якраз навпаки. Для будівництва України нам потрібні всі українці, які стоять на державницьких позиціях, боротьба ще не закінчилась. Витягнута із історичних запасників теза місіонера імперії Гундяєва “айн кірхе — айн фольк” недвозначно заперечує право українців на окремішне національне існування і обіцяє нам жорстке протистояння саме в цьому питанні.
Повертаючись до статті професора Володимира Косика, слід відзначити ще один суттєвий момент: його, як історика, турбують спроби “уважати її “воюючою стороною” на рівні з УПА”. Стверджуючи недоречність такого знаку рівности, професор наводить багато історичних документів, однак справа не в минулій історії, а в майбутній. Так, Дивізія була складовою частиною німецьких збройних сил, так, вона приймала німецьку присягу. Але це історія, яка вже відбулася, і не зміниться, а нам важлива та історія, яку творитимуть українці в майбутньому.
Здається, уже не викликає заперечень теза, що причиною невдачі національної революції 1917-22 рр. була насамперед ідеологічна каша в головах провідників тієї революції. Зокрема, наївна віра, що власну незалежність можна здобути, воюючи в чужих арміях. Ціна такої хибної ідеології занадто висока, та й вона вже один раз заплачена, і ціна її — Голодомор. То ж, мабуть, не варто експериментувати з майбутньою історією нашого народу. Ідейні орієнтири українських державників у другій світовій війні прості, недвозначні, і не заплутані. Це Акт відновлення Української Держави, який не був відкликаний її провідниками, і за який заплачено життям багатьох українських патріотів, знищених ґестапівцями. Це Українська Повстанська Армія, яка є логічним наслідком Акта 30 червня, яка створена до Сталінграду, вояки якої складали присягу Україні, які не капітулювали, але пронесли ідею української державності через радянські концтабори, і ми маємо сьогодні державу під тими символами, за які й вони воювали. Це ОУН, яка ствердила, що народ може здобути власну державу виключно завдяки власній силі і рішучості. Цих ідейних орієнтирів цілком достатньо, щоб скласти правильну лінію боротьби за державу у всі часи, і було б шкідливо замакітрювати голови провідників, які прийматимуть історичні рішення, марними надіями на “доброго цісаря”, “старшого брата” чи навіть НАТО. В майбутній історії буде ще немало нових мюнхенських змов чи пактів Молотова-Ріббентропа, коли сильні торгуватимуть інтересами слабких, і від цього є лише одна ґарантія — бути сильним самому. А корені державної сили лежать в ідейній площині. Коли вмирають ідеї, розвалюються наймогутніші імперії.
Сказане не означає, що дивізійники не заслуговують на пошанівок від України. Опинившись на еміґрації, вони, скільки могли, боролись за ще ненароджену Українську Державу. Боролись тоді, коли мало хто вірив, що вона буде. Вони зробили внесок, якого, крім них, ніхто й не міг зробити. Врешті, коли Третій райх вже розвалювався, вони (в деяких частинах – уповноважені ними представники до генерала Шандрука) теж прийняли присягу Україні, про що нам нагадують численні спогади учасників, але вже не як дивізія “Галичина”, а як Українська Національна Армія. Ну, то треба прямо говорити пріоритет первинних речей в оцінці діяльності дивізійників для України і називати ці речі своїми іменами. Присяга Україні — первинна. Праця для України — первинна. Можливо, якби саме про це прямо говорили ті, хто прагне відзначити дивізійників, професору Косику не було б потреби писати своєї історичної довідки про Дивізію саме тепер.
