Судячи з того, що російська пропаганда звично повторює сталінські побрехеньки про українських націоналістів, які в роки так званої «Великой Отечественной войны» «прислуживали гитлеровским оккупантам», треба не втомлюватися спростовувати їх, використовуючи історичні матеріали. Та й сама історія Другої світової війни, яку услід за англійськими журналістами можна назвати непередбаченою, підкидає дослідникам такі сюжети, в які інколи не змога повірити. Але знов таки, якщо перебувати у полоні радянсько-сталінських уявлень про протинацистську боротьбу і ролі в ній українських націоналістів.
Нещодавно, перебуваючи на лікуванні після важкого поранення в районі бойових дій і працюючи з матеріалами протинацистського спротиву, я звернув увагу на знайоме прізвище – Іван Білик, один з очільників українського націоналістичного підпілля проти гітлерівських окупантів на Донеччині, в тому числі у Маріуполі 1942-1943 років. Про нього мені свого часу згадував очільник Сталінського обласного проводу ОУН (дивно звучить, чи не так?) у 1942-1943 роках Євген Стахів. Про Білика казали, що він після Маріуполя став начальником штабу групи УПА-Південь в званні майора УПА і загинув під час найбільшої битви УПА з військами НКВД під Гурбами на межі Тернопільської та Рівненської областей у квітні 1944 року. Як згодом з’ясується, це було не так. А тут мені трапилась згадка про рятування Іваном Біликом полонених підпільників з Маріупольської тюрми ґестапо, причому те ж саме приписували Івану Білику і в Мелітополі. Добре знаючи з власного досвіду, що Маріуполь часто плутали з Мелітополем (принаймні до трагедії 2022 року), я вирішив розібратися, де саме Білик визволив підпільників – у Маріуполі чи в Мелітополі? І ось що вияснив.
Почну з початку.
Іван Білик народився у 1918 році в містечку Яворів біля сучасного українсько-польського кордону у родині вчителя і невтомного дослідника української літератури Михайла Білика. Довелось йому вчитися у Стрийській гімназії, яку того ж року, як Іван вступив до неї, гімназію закінчив Степан Бандера. Виникає питання, чому батько віддав його вчитися саме до Стрия, бо Львів був набагато ближче. Відповіді нема.
У гімназії Іван вступив до підпільної ОУН, з якою пов’язали життя багато випускників Середніх і вищих навчальних закладів. Після гімназії вчився у політехнічних вишах Львова, Варшави і Берліна.
Перед самим початком німецько-радянської війни Іван Білик за дорученням ОУН влаштувався у вермахт перекладачем. Нагадаю, що до 22 червня 1941 року, вермахт був союзником червоної армії, і як комусь не прикро особливо нашим сусіднім «небратам», але підтримувана керівником німецької військової розвідки абвер адміралом Канарісом ОУН де юре, виходить, також була союзником СРСР (привіт московським пропагандонам!).
Зовнішньо Іван Білик являв зразок «справжнього арійця» – під два метри зросту, блакитноокий блондин. Завдяки своїй «арійській» зовнішності, Іван згодом часто виконував завдання підпілля прямо у гущі ворога.
Коли німці підходили до Донеччини, Іван служив перекладачем у елітній 1-й танковій дивізії СС «Лейбштандарт Адольф Гітлер» (скорочено ЛАГ). Нагадаю, що ця дивізія була створена з головорізів особистої охорони Гітлера, а командував нею тоді улюбленець фюрера Зепп Дітріх і знаходилась вона у складі 1-ї танкової групи вермахту під командуванням генерал-полковника Евальда фон Клейста. Дивізію планували задіяти в штурмі Маріуполя, але ефектного бою у стін приморського міста не вийшло. Напередодні підходу танків ЛАГ радянське командування з невідомих досі причин вивело з Маріуполя 395-ту стрілецьку дивізію РСЧА полковника Івана Зінов’єва, яка мала б захищати місто і Маріуполь фактично залишився без прикриття. Він швидко був захоплений передовим загоном ЛАГ під командуванням штурмбанфюрера СС Курта Майєра, який отримав прізвисько «Залізний кулак». Під час захоплення Маріуполя 8 жовтня 1941 року в місті відбулося 4-5 короткочасних бої.
Разом із основними силами ЛАГ до Маріуполя вступив і Іван Білик. Враховуючи організаційні зв’язки ОУН (Донеччина входила в зону дії Південної похідної групи ОУН під проводом Зенона Матли з центром у Дніпропетровську), Білик доволі швидко встановив зв’язки із похідною групою ОУН під проводом Володимира Булавського. Користуючись становищем по службі, Білик часто їздив між Маріуполем (де був штаб групи армій «Південь» вермахту) до Сталіно, Горлівки, Костянтинівки і Волновахи і передавав ОУН розвідувальні дані про плановані нацистами акції проти підпілля.
Про його активну діяльність на Донеччині згадував згодом очільник підпільної мережі ОУН на Донеччині Євген Стахів: «Після відвороту лябстандарте з Ростова (грудень 1941 року. – авт.), І. Білик, член ОУН, нав’язав на Донбасі контакти з українським самостійницьким підпіллям та почав йому допомагати всім, включно зі зброєю. В червні 1942 р. лябстандарте забрали з України, але І. Білик залишився в штабі СС-фюрера Дон-Доець в Сталіно. Тут Білик… виконував підпільну роботу зв’язкового, інформуючи підпілля про всі заходи СД і ґестапо. Він подавав вістки про планові арешти, ревізії і інші терористичні акції німців, допомагав влаштувати зв’язки із заарештованими революціонерами, сприяв їхньому звільненню, виявляв агентів ґестапо і сексотів НКВД».
Тодішній зв’язковий Крайового проводу ОУН, а згодом один з ідеологів ОУН Петро Дужий згадував Івана: «Високий, два метри… втік з тих частин есесівських. Мав форму свою, прийшов зі зброєю. Він і на вигляд був на німця похож – рижий трохи… То була дуже відважна людина, він робив нам надзвичайно дуже великі услуги». Треба нагадати, що Дужий був зв’язуючою ланкою Сталінського проводу ОУН з підпільною організацією «Молот» в Краснодоні на Луганщині, яку потім головний письменник сталінського СРСР Алєксандр Фадєєв (генеральний секретар Спілки письменників СРСР) перейменував у «Молоду гвардію» і написав культовий в СРСР роман під цією назвою. Про зв’язки краснодонських підпільників зі Стаховим і Дужим, Фадєєв свідомо промовчав.
Тепер щодо Маріуполя. У серпні 1942 року маріупольське підпілля, як українське націоналістичне, так і комуністичне, зазнало першого потужного удару від ґестапо і ДКС (допоміжна криміналістична служба – підрозділ ґестапо з місцевих жителів, керував ДКС у Маріуполі колишній вчитель СШ №40 Маріуполя Бердичевський) У Маріупольську тюрму ґестапо (знаходилась на місці зруйнованого в 2022 році Центрального універмагу) потрапила ціла група підпільників. Одного дня до тюрми зайшли два офіцери СС, один з нашивкою ЛАГ, інший з шевроном СД (служби безпеки). Вони вимагали направити на допити в ґестапо Юзівки (так тоді називалося Сталіно) заарештованих підпільників. Спантеличена охорона навіть не перевірила у есесівців документи і передала «панам із ґестапо» підпільників. За якими слід прохолов.
Есесівцями були члени ОУНівського підпілля Іван Білик (псевдо Кость) і перекладач Юзівського ґестапо Омелян Ортинський, на псевдо Ковжун. Найцікавіше було те, що підпільники були дійсними співробітниками СС, але звісно, жодних вказівок від начальства щодо заарештованих вони не отримували.
Згодом Білик викрав таємну інструкцію СД в Україні, яку була передрукована в органі головного проводу ОУН «Ідея і чин».
У січні 1943 року Іван Білик перейшов у нелегальне становище і перебував у Дніпропетровську на посаді заступника референта Службт безпеки ОУН крайового проводу Південних Українських Земель. Головою проводу був майбутній Головний командир УПА Василь Кук (псевдо Юрій Лемеш).
Дніпропетровська підпільниця Лідія Дудка так запам’ятала Івана. «Сам він закінчив Берлінський університет, неодружений. Прикмети: дуже високого зросту, худорлявий, волосся світле (блондин), очі блакитні. На вигляд типовий німець, ходив весь час у німецькій формі… більше всього він був зв’язаний з керівником Служби безпеки крайового проводу ОУН…»
Перебуваючи вже в підпіллі. Білик не знімав евесівського мундира і продовжував звільняти в’язнів з німецьких концентраційних таборів в Ігрині і Кривому Розі, а також і в Мелітополі (так що помилки тут не було, подібні акції Білик проводив як у Маріуполі, так і в Мелітополі) та отримуючи харчі для підпільників із німецьких складів. В серпні 1943 р. Білик організував знищення найбільш зненавиджених гестапівців і їх вислужників, які підпільними судами ОУН були засуджені на кару смерті.
Німці здогадалися, хто стоїть за серіями замахів і по всій Південній Україні розсилаються фото Білика, за його голову призначено чималу грошову винагороду.
В жовтні 1943 року Білик остаточно перейшов до групи УПА-Південь, яка базувалася на Уманщині у розпорядження командира групи полковника Омеляна Грабця (псевдо Батько), де в штабі групи очолив відділ розвідки. Звідки і пішла легенда про те, що Іван Білик був начальником штабу групи.
Він широко розвернув розгортання відділів УПА на Черкащині і Київщині. Тоді, при організаційній реформі УПА тодішній Головний командир УПА Роман Шухевич планував на базі групи УПА-Південь створити ще одну групу УПА-Схід і перекинути вогонь повстанської боротьби на Лівобережну Україну. Саме створенням УПА-Схід керував майор УПА Денис (Кость), під цим псевдом діяв на Правобережжі Іван Білик.
24 грудня 1943 року штаб УПА-Південь потрапив у нічну засідку есесівців у селі Яцківцях на Вінничині. Повстанцям вдалося відбитися, проте у бою Іван Білик загинув.
Точні дата, місце і обставини його загибелі подані у одному зі повстанських звітів: «24.ХІІ «Батько» (Омелян Грабець. – авт.) наскочив ніччю на німецьку засідку, в якій згинув геройською смертю друг «Антон» (Іван Білик). Тут наш курінь владив йому величавий похорон, над могилою «Батько» і «Мороз» сказали гарно й боєво промови, які зробили велике враження на стрільців та маси населення».
Парадокс: получається, що від подальшого розгортання українського повстанського руху на півдні і в центрі України радянську владу врятували… есесівці, знищивши одного з найкращих українських розвідників і організаторів. Хоча жодного парадоксу тут нема: самостійна Україна була ворогом як для коричневого, так і для червоного тотарітарних режимів. Тепер з незнищеного червоного фашизму буйним цвітом розцвів скрєпний фашизм – рашизм, який продовжує руйнувати Україну, як і під час Другої світової війни.
Вадим Джувага
Військовослужбовець ЗСУ, історик
