29 серпня виповнилося 135 років з дня народження великого українського мислителя д-ра Дмитра Донцова. Пропонуємо з цієї нагоди текст Богдана Стебельського, написаний з нагоди 80-річчя з дня народження ідеолога українського націоналізму.
Ред.
Одна з найперших, з найважніших «односторонніх доктрин», одна з «виключних» ексклюзивних ідей, яку в муках думки й чину виносило і породило модерне українство, – це була ідея державної самостійності. Вона стала аксіомою нашого думання, першою вимогою політики, черговим завданням дня. Була ця ідея нічим іншим, як парафразою Шевченкової «своєї сили у своїй хаті». Щоб нація була суверенна, щоб їй належала зверхність на нашій землі, щоб ніхто, ніякий чужинець «не мав сили на тій землі…»
Цю думку висловив Донцов у 1949 році, в полемічній статті «Демаскування шашель», приписуючи відродження ідеї державної самостійності тим поколінням українського народу, того модерного українства, яке державну самостійність виносило і породило в муках думки і чину.
Якщо Месією України був Шевченко, то апостолом його науки став Дмитро Донцов. Він підняв гасло Шевченка «Вставайте, кайдани порвіте!» з такою силою і розумінням ваги «Заповіту», розумінням «своєї правди» – правди України, що став першим і найбільшим реалізатором Шевченкових ідей, апостолом української революції в найчистішому виді, речником її ідеї – безкомпромісової і непофальшованої.
В 1913 році появилася книжка Донцова «Модерне москвофільство». Значення виступу Донцова відразу і вірно оцінив ворог. В російській Державній Думі, 19 лютого 1914 р., голова партії «кадетів» П. Мілюков сказав з приводу діяльності Донцова таке: «Тепер, коли українці починають голосно говорити, як це робить (в брошурі «Модерне москвофільство») Донцов і товариші, що всяка надія на Росію є утопія та що лишається шукати рятунку тільки в сепаратизмі, я кажу вам: бійтеся його! …Донцови будуть числитися не одиницями і не десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами!..»
Страх перед сепаратизмом Донцова почули однаково як «білі», так і «червоні» москалі. З приводу виступу Донцова на «Всеукраїнському з’їзді студентства» у Львові Ленін зрадів, що «деякі соціал-демократи виступали… проти Донцова, який запропонував з’їздові резолюції про «самостійну Україну», і (той же Ленін) ствердив, що …»дуже важливо воювати з націоналістами цього роду». А в статті «Кадети про українське питання» (з 16 липня 1913 р.) Ленін закликає своїх однодумців до поборювання Донцова, кажучи, що з ним «можна і треба спорити». Ворог оцінив і зразу відчув, де народжуються ідеї і мобілізується політична сила українського народу, що в недалекій майбутності виступить на широку арену національної боротьби, щоб підняти мазепинський прапор українського самостійництва-державництва, чи – як тоді говорилося – сепаратизму від Москви. Очі ворога, свідомого своєї історичної місії, зразу помітили того, хто серед мільйонів українців бачив найдальше, розумів найглибше і робив найдоцільніші висновки з подій, які розвивалися. А було це в той час, коли вже наближався вогонь революції, той «вогонь з Холодного Яру», що його викликував Шевченко, тривожучись одночасно, щоб лихії люди не приспали Україну, щоб вона не збудилась аж в огні, окрадена…
Пророцтво Шевченка здійснилося! Ті, що несли «правду і віру» «з чужого поля», ті всі, що принесли в Україну «великих слів велику силу», всі ті Винниченки – учні Маркса, Драгоманова і Леніна, приспали Україну «во врем’я люте». Приспали її видуманою класовою солідарністю панівної та поневоленої націй, утопією соціалізму, інтернаціоналізму, вселюдського прогресу, що мав принести кінець суспільним класам, кінець національним ворожнечам. Цей соціалістичний «справедливий» поділ матеріальних дібр мав усунути причину всіх наслідків зла. З ним мала скінчитись ворожнеча і війна народів, з ним мали зникнути великодержавні імперіалізми і націоналізми поневолених народів. Мовляв, – в інтернаціональному «лібералізмі» та «демократії» ледве чи будуть існувати національні окремішності, бо в загальному розвитку і прогресі людства націоналізм і національна самостійність покажуться анахронізмом. Малюючи такі образи політичної фата-моргани, соціалісти виповіли «війну війні», війну всім тим, що дбаючи за національні інтереси, – «пхали ніж у спину» інтересів світового прогресу і СОЦІАЛЬНОЇ революції за «благо» не якогось там одного народу, але «цілого» людства. Шевченкове «в своїй хаті своя правда і сила, і воля» звучало для них провінційно, перестаріло, анахронічно. Вартість мали тільки цінності найбільш «поступові», найбільш «демократичні». Вони рівняли людину з людиною, націю з нацією, і визнаючи за ними рівні права, рівночасно шили для них один однострій, який не допускав ані індивідуального характеру, ані власної особовості, ні неповторного обличчя, даного Творцем кожній одиниці і нації. Лібералізм заперечив існування і самого Творця, і його закони правди і добра, закони Божої моралі, замінивши їх раціоналізмом, матеріалістичною діялектикою, «чесністю з собою» і т.п. «Вільна любов» викпивала і руйнувала родину, лібералізм і інтернаціоналізм виривали з корінням основи існування нації. Національні традиції вважались гальмом розвитку і джерелом суспільної відсталості. Релігія в їх очах була опіумом, що знечулює маси на кличі їхньої революції, робить відпорним на впливи їхньої філософії життя, їхньої «правди».
Було пізно, коли українські поети почали писати, що «посміялися над нами – чужі корани». Було пізно, коли під Крути йшли гуртки кільканадцятирічних студентів, гнаних туди відчуттям національної честі і здоровим інстинктом, було пізно, коли під Базаром під музику скорострілів по–геройськи вмирали учасники Зимового походу, вірні традиціям козацького роду. Було пізно, коли в Україні вмирали від голоду сім мільйонів нащадків «полян, дулібів і древлян». Було пізно, коли вбивці своєї матері – України, хвильові і скрипники прикладали собі нагани до чола, гукаючи «Геть від Москви!» тим, що ще залишилися… Було пізно! Над Україною тяжіла вже стопа московського чобота, що показав уярмленим усю дійсність теорії і практики. Україна була збуджена в огні і жорстоко покарана за зраду провідної верстви, за її відступництво від ідей нації, від своєї національної правди, за службу чужим божкам, за зраду Бога і його законів на землі. Здійснились передбачення і тривога Шевченка перед неминучістю закономірності історії. – «Пропадеш, згинеш, Україно!» – кликав Шевченко, дивлячись на своїх сучасників, на провідну верству тогочасного народу, верству українських дворян, подворянщеної козацької старшини.
Читаючи пристрасні, насичені пафосом боротьби твори Донцова, ми ніби слухаємо слів плачу Єремії над розвалинами зруйнованого Єрусалиму. У першому розділі книжки «Дух нашої давнини» Донцов говорить про «причину упадку народів» і починає від передмови Величка до його Літопису: «З яких причин і через кого спустошена тая земля наша…?»
Донцов, даючи відповідь на це кардинальне питання, яке мусить поставити собі кожен здоровий умом і серцем українець, аналізує три основні елементи, що творять державу: землю, нарід і провідну верству. Чи вина за упадок і руїну є за нашою землею (географічне положення), чи за народом (брак національної свідомості, характеру, культури), чи за провідною верствою (брак кваліфікацій бути такою)? Причини занепаду України, – відповідає Донцов, – треба шукати не в «землі», ні в «народі», лише в третім, найважнішім складнику – його провідній верстві. «Суть нашої проблеми, – говорить він, – лежить у питанні формотворчої будівничої правлячої касти. Була та каста мудра, відважна та сильна морально, – була й держава. Була вона слаба або вироджувалася, розкладалася й гинула, – слабла й держава…»
«Кожна сильна суспільність міцна твердим моральним законом, що над нею панує, якого живим символом і прикладом є її правляча верства. Мусить вона насамперед бути тверда і невблаганна щодо себе самої, не піддаватися матеріальним спокусам вигідництва чи оспалості, ставляти над усе поняття честі й обов’язку, безоглядно вірити в свою справу і в своє право провадити загалом. Мусить вона вірити тільки в свою організуючу ідею, служити їй як найвищій меті. Мусить, нарешті, суворо карати всякі відосередкові егоїстичні тенденції в лоні своєї групи й суспільності, не піддаючись голосові фальшивої «людяності», не позволяючи тим егоїстичним тенденціям розсадити суспільність, яку тримають в купі і в силі лише ця пильність провідної касти та її чесноти: героїзм, непотурання злу, віра в своє високе післанництво, відданість справі, поняття честі, фанатизм у службі ідеї, відвага стояти і впасти при своїм ідеалі».
Як бачимо з вищесказаного, провідна верства мусить мати світогляд, ідею, до якої веде спільноту-нарід. Вона мусить бути свідома післанництва своєї нації у всіх поколіннях. Мусить дивитися глибше і дальше, як це диктували б інтереси її самої, матеріальні блага її сучасників, народу. Підчинення себе їм, це – на думку Донцова – початок упадку і провідної верстви і з нею цілого народу. Вищою ідеєю є ідея нації, післанництво усіх поколінь, яке здійснює кожне покоління народу в ім’я нації під проводом своєї провідної верстви – найкращих в народі. Рівночасно провідна верства мусить бути гідна свого післанництва, вона мусить мати прикмети володаря.
Які прикмети володаря має розвинути провідна верства, коли має сповнити своє завдання? – Ці прикмети, – каже Донцов, – «протилежні тим, які шанувала демократична інтелігенція», їх можемо віднайти на портретах і у вчинках наших предків. Можемо відчитати з рис провідної верстви періоду княжої держави Київської Русі та козацької держави на Запорозькій Січі. «В характеристиці українця давньої провідної верстви нашої кидаються в очі всі основні прикмети нашої «ліпшої людини» тої доби, з усіма прикметами правдивої провідної касти: по-перше шляхетність, почуття гордості, непокірності супроти чужих і супроти долі, відплата за зневагу, чесність, замкнутість, відраза до зла; по-друге – мудрість, признання закону вищої моральної сили над собою, віра в Бога, признання вищості загального над партикулярним, любов отчизни, слави, пошана предків; по-третє – відвага, завзяття, героїчний войовничий дух».
Донцов пояснює, для кращого зрозуміння, ідеали середньовічної людини, вірної законові Божому, і переконує, що й сьогодні провідна верства зобов’язана їх перестерігати, щоб могти зарахувати себе до справжньої провідної верстви і мати можливість виконати свій обов’язок перед нацією. «Коли поставити замість ідеї морального закону – ідею закону Божого, замість ідеї порока – ідею гріха, замість ідеї служби цілості й егоїстичним інстинктам самозбереження – ідею Бога й матерії, Божого й земного, нарешті – замість поняття історичної Немезіди – поняття «бича Божого», «кари Божої», – то вернемо до тієї СОЦІАЛЬНОЇ філософії, яку наші предки перейняли зі Святого Письма, від древніх мудреців еллінських і римських Отців Церкви».
Чому Донцов присвячує стільки уваги проблемі провідної верстви народу? І чому ця проблема така актуальна в українському народі, зокрема в наші часи? Відповідь на це дає наша дійсність, вислід історичних катастроф – пірвання державницьких традицій при втраті провідної верстви.
А втрата провідної верстви – це виключення цілого народу з історичної арени, це відсунення його до вегетації, до стану летаргу, а навіть і смерті. І власне, щоб ця смерть не наступила, великий Шевченко апелював не до гречкосія – найменшого брата, але до нащадків козацької старшини, до нащадків провідної верстви народу, – до української аристократії, що ступила на шлях лакейства і служіння цареві, пішла на службу Москві. Від неї вимагав і до неї апелював Шевченко, щоб схаменулася! Щоб сповнила свою роль, свій обов’язок – бути провідною верствою. Для цього вона мала всі дані, мала свободу, мала освіту і матеріальні засоби, мала теж традиції своїх дідів. Але українське дворянство провідною верствою бути не хотіло, воно вибрало шлях чиновництва і лакейства, служби отечеству чужому.
Як Шевченко апелював до української аристократії і картав її за те, що вона несла «з чужого поля великих слів велику силу» і забула про заповіти предків, так Донцов звертається до сучасної йому української інтелігенції і вчить її, чим вона має бути для народу.
Самостійність українському народові може здобути насамперед ідея самостійності. Отже перше і в началі всього – ІДЕЯ, як на початку світу – СЛОВО. Донцов дав українській інтелігенції книжку «Підстави нашої політики» і «Націоналізм».
Перша книга – це засуд московських варягів в Україні і проповідь української самостійності. «Націоналізм» – ідеологічна основа боротьби за самостійність і державність.
Але кожна ідея мертва, коли вона не має своїх реалізаторів, коли вона не освітить ум «месників дужих», коли її прапор не піднімуть найкращі в народі, гідні провадити маси до перемоги, гідні взяти владу над масами, гідні думати глибше, як маса думає, здібні бути витривалішими, ніж може бути витривалою маса, бути готовими жертвувати себе для ідеї, до чого маса рідко коли надається. Донцов гострим своїм умом відкрив правду, що існують дві різні психіки в людині, два відмінні типи людини: людини – провідника, лідера, та людини – з маси, з товпи, консумента не лише хліба, але й ідей, отже людини – виконавця. Провідна людина носить візію ідеї в собі, людина з маси акцептує ідеї готові і приймає краще захвалені, нераз для неї дуже шкідливі, але на позір приманливі.
Маса наступає в перемозі, але попадає в паніку при поразці. Без провідників, маса є звірем без голови, або з головою – без очей.
Цю істину Донцов викладає у своєму творі «Маса і провід». Про якість народу рішає не кількість мас, але якість проводу. Без виховання провідної верстви з прикметами, їй властивими, не можемо говорити про визволення, про самостійність, про здобуття держави.
Отже не кількість рішає в боротьбі. Рішає якість! І тут виринає нова проблема: «Партія чи орден»? В цьому новому творі Донцов розглядає питання, споріднене з проблемою маси і проводу. Ініціативна меншість, озброєна виразними принципами ідеї і волі перемагати, значить у стократ більше від різнодумаючої більшості, яка не має з’ясованої одної думки, яка порізнена ідеями, без одностайної волі і здібності рішуче діяти і негайно децидуватись. Перемога в книзі історії записана тільки тим, що перші мали ініціативу, що організували рішуче сили і діяли, коли це було потрібно для оборони їх прав, волі та ідей. Історія слави не нотує і не продовжує життя тим, що мали силу й мали ідеї, але не вміли рішитись діяти, чи не вміли вистояти біля проводу та виконати наложений на них обов’язок, або які розбіглися в переполосі чи були ліквідовані в часі дискусії, – нерішені, як діяти.
Орден, – каже Донцов, – і тільки орден, його форма і засоби є здібні в усіх умовах організувати думку і чин. Не тому, що він найбільше може подобатися як форма, але тому, що історія випробувала цю форму. Такою формою ордену була наша княжа держава, класичним зразком ордену була Січ Запорозька, орден чубатих лицарів вольностей українського народу. Падав орден тоді, коли починав отаманом бути чабан, коли кращих і мудріших переголосовувала голосами більшості припадкова юрба.
Провід, який висунули партії більшості в Україні, не встоявся перед жменькою меншості фанатиків большевицького ордену.
І коли ми почали питатися батьків наших – «З яких причин і через що спустошена земля наша і нарід наш у неволі?» – вони не могли дати нам відповіді. Цю відповідь дав нам Донцов, і вона звучала:
– Бо не було своєї мудрості, не було проводу, що вважав би себе проводом з усіма консеквенціями, обов’язками і правами, які йому належать. Не було своєї правди, за якою йде своя мудрість, програма, в ім’я якої відсіюються чужі правди як полова.
Тільки тоді ми пізнаємо, «за яку революцію?». Бо замало є скинути тиранів, треба ще й думати про те, щоб вони не повернулися в іншій формі. Без своєї правди і мудрості ми будемо скидати царів на те, щоб прийшли комісари, а комісарів скидатимемо, щоб прийшли демократичні мафії, слуги того самого ворога, що скував нашу батьківщину і в рабство обернув козацьких синів.
На питання – «За яку революцію?», Донцов відповідає: «За національну революцію!»
Але є багато ложних проповідників революції, навіть національної. Справжня революція можлива, коли ті, що її готують, є революціонерами. Коли ті, що її ведуть, не йдуть на суд нечестивих, але нищать ложних суддів. Але такими революціонерами можуть бути лише фанатики своєї ідеї. Бо лише віра родить тверді принципи. А революція вимагає принциповости ідей і чину. Донцов присвятив цьому питанню твір «Політика принципіальна чи опортуністична».
Та найважливіше для якості проводу – це його традиції ідей, правда могил, розум предків і їхня слава, передана нащадкам.
Цьому питанню присвячує Донцов твори – «Де шукати наших традицій», «Правда прадідів великих» і «Дух нашої давнини». В цих творах він розглядає традиції народу, в яких є образ найкращих його «луччих людей», тих, що їх подражати й наслідувати є нашим правом і обов’язком, щоб ми непомильно сьогодні з минулого виростали в майбутнє. Це мудрість державної філософії, якої забракло нашому народові, коли пірвалася нитка традицій провідної верстви козацької і коли національний провід мусить реставрувати образ нації з далекої минувшини, замість перебрати з покоління в покоління. Цей факт – це друга причина нашої програної в минулому, і в пізнанні цього факту та в усвідомленні помилки лежить надія на майбутні перемоги.
Щоб пізнати свою правду, Донцов відсилає нас до Шевченка. Лиш йому, Шевченкові, було дано піднестись на такі висоти, з яких він зміг охопити образ нації і її призначення та ролю в світі. З його «Кобзаря» можна пізнати наші шляхи з минулого в сучасному і в майбутнє. Донцов пише найкращий твір, призначений поетові, – «Незримі скрижалі Кобзаря».
Шевченко дав нам і всім поколінням принципи нашого життя, мораль їх збереження і форми боротьби за їх здійснення. Цією формою боротьби є революція, схоплена в заклику: «Вражою злою кров’ю волю окропіте!»
Щоб могти підняти руки на ворога, для цього треба духовної сили, треба такого стану духовного життя, яке підносить людину над всіма справами індивідуального життя, життя особистого, дочасного, Життя індивідуальне має підпорядкуватись національному, має йому служити. Шевченко каже: «А до того – я не знаю Бога!», тобто, що він не зійде з поля боротьби навіть після фізичної смерті. Для нього – своє особисте наступить аж тоді, як здійсниться національне, бо особисте вміщається в національному і від національного є залежне. Таким є саме існування і щастя того існування.
Щойно тоді, як нація переможе, щасливий поет «все покине і полине до самого Бога молитися». Подібно й Леся Українка – проти надій буде сподіватися!
Цілий Донцовський творчий вістниківський рух дістає назву трагічного оптимізму. Ірраціональне важливіше від раціонального там, де вирішує віра, там, де потрібно любові і жертви. Де розум виповідає послуху, там рятують ситуацію і доконують «неможливого» люди, озброєні вірою. Для прикладу – Донцов популяризує в своїй творчості постаті непохитної віри, постаті вольові, постаті героїчні. Коли маємо рости й виховуватись, мусимо наслідувати, або – як говорили предки наші, подражати великих. Донцов ставить нам перед очі Шевченка, Лесю Українку, Олену Телігу, постаті прометеївського слова, вогню, що спалює сумніви нашого розуму, освічує наше серце, перемінюється в меч у руках месників дужих, видвигає постаті чину, народжує героїв революції.
З ідей Донцова зродилися «лицарі абсурду», того чину, що є так дуже на потребу сьогодні, що завтра буде вирішувати, а в духовній і моральній площині вже вирішує долю цілого людства. Від того, чи ідеї, що їх пропагує Донцов і які здійснювали Коновалець, Бандера, Шухевич, вояки ОУН і УПА і які продовжують реалізувати тисячі безіменних воїнів революції, від ідей націоналізму залежатиме, чи ЛЮДИНА на цій земній кулі переможе сили зла, а чи в компромісі з ним перестане бути людиною.
Перемога людини, а з нею перемога ідеї волі народам і людині, отже і визволення нашої батьківщини України, усамостійнення нашого народу, ідеї його державності, наступить зовсім певно тоді, коли плекатиметься і виростатиме в нас людина віри і чину, коли продовжуватимуться традиції нашої провідної верстви 1930-х, 40-х і 50-х років, коли переможуть в ній ідеї Донцова та ним показаний Шевченко. Мусить раз на завжди замовкнути і зникнути з нашого громадського і національного життя тип сибарита, раціоналіста, опортуніста, матеріаліста–себелюба, що орієнтується на сили чужих орденів і виступає в масках «гуманістів», «демократів» і різної масті «пацифістів».
Перемога України залежить від виховання нових борців, які не гнутимуть карку, від провідної верстви, яка не злякається боротьби з ворогом та жертв, яких вимагає перемога. Отже – у великій мірі залежить від перемоги ідей Донцова у вихованні нових поколінь, у вихованні нової провідної верстви народу.
Богдан Стебельський
