Україну можна побудувати тільки спираючись на власні сили, і тільки тоді, коли будемо поважати власну гідність і право рідного народу на власне самоврядування. І тільки той з провідників, хто готовий ради цього пожертвувати власним добробутом, здоров’ям, а то й життям, може брати на себе відповідальність за долю України.
Приклад тут треба брати з Степана Бандери. Коли Гітлер зажадав від нього відкликання Акта про відновлення Української держави 30 червня 1941 року, він відмовився це зробити. Степан Бандера знав, що його чекатимуть підвали гестапо, концтабір, звідки він уже може не вийти. Але для нього було найголовнішим – право рідного народу бути господарем на власній землі. Відтак, коли український народ – єдиний з усіх поневолених гітлерівцями європейських – сказав своє слово масовою підтримкою Акта 30 червня 1941 року, то для Степана Бандери це був найвищий закон, якого він мав дотримуватися.
Зрештою, не міг він чинити інакше, бо так вимагає і українська традиція. Адже без власної гідності, без патріотичних традицій не народилося б українське козацтво. Згадаймо закличні універсали Богдана Хмельницького на початку 1648 року – вони всі вказували на витоки нашої української революційної енергії з часів Київської Русі.
Саме до традицій князівської доби апелює гетьман на зустрічі з польськими комісарами в Переяславі в лютому 1649 року: «За границю на війну не піду! Шаблі на турків і татар не підніму! Досить маю на Україні, Подоллю і Волині. Тепер у князівстві моїм — по Львів, Холм і Галич. А ставши над Віслою, скажу дальшим ляхам: сидіть і мовчіть, ляхи…».
З чого почалася українська національна революція в 1917 році? З виступу українського вояцтва в Петрограді під синьо-жовтим прапором, яке мало гідність відмовитися від розстрілу мирної маніфестації, що просила хліба і миру. Уособлення власної гідності відбувалося і через відродження козацьких традицій, українізацію російської армії. Знову ж таки під своїм національним прапором, який тоді майорів від Балтики до Тихого океану, в тому числі й над московським кремлем.
З чого починається українське національне відродження наприкінці ХХ століття? Зі звернення до традицій боротьби українського козацтва за волю, за повернення до широкого вжитку рідної мови, тобто з того, що виражає нашу гідність. Саме внутрішня потреба власної гідності вивела на вулиці мільйони людей у 1990 – 1991 роках після довгих десятиліть мовчанки. Згадаймо, що означало для України оті 500 тисяч, які пройшли головним проспектом Запоріжжя до Хортиці.
А що означала для нас усіх поява синьо-жовтого прапора на барикадах біля Білого дому в Москві в дні серпневого путчу 1991 року? Маємо знати, що це саме він привів на ці барикади російських демократів від Кремля до Білого дому через усю Москву.
Саме власна гідність змусила українців вийти на майдани в листопаді 2004 року. Саме власна гідність вивела нас на Революцію Гідності й на збройний захист рідної землі. На власну гідність треба орієнтуватися й нині.
Маємо зрозуміти, що знову хотілося б комусь вирішувати нашу долю за нас. Ті, хто збирається це робити, хто хоче знову нас поділити, мають пам’ятати, що історія повторюється. Так, Москва і Варшава тричі ділили нас у ХVІІ столітті. У ХVІІІ столітті та ж Москва, тепер уже з німцями, тричі поділила Польщу. Але в 1917 році з появою нашого прапора розпочався розвал Російської імперії.
Після важкого для нас Варшавського договору 1920 року поляки, зрадивши Петлюру, Ризьким договором учетверте поділили з Москвою наші землі – тепер уже по Збручу. Але в 1939 та ж Москва з тими ж німцями вчетверте ділять Польщу. Прийшов час і на радянську імперію: нагадую, що з появою синьо-жовтого прапора в Москві в серпні 1991 розпочинається крах СРСР.
Наприкінці 1990-х років поляки, які запевняли нас, що не дозволять, аби з шкодою для України росіяни побудували обхідну гілку свого газопроводу через їхню територію до Словаччини, таки дозволили. Хай це був віртуальний, але це був уже п’ятий поділ України між Москвою і Варшавою. Недовго довелося чекати, щоб та ж Москва з тими ж німцями побудувала «Північний потік» – обхідний газогін в обхід Польщі. Хай це віртуальний, але знову ж таки, це – п’ятий поділ Польщі тими ж самими союзниками.
А що далі? Історія продовжує розвиватися за своїми законами… І цілком ймовірно, що українці, які в ХХ столітті двічі долучилися до падіння Російської імперії, знову виявляться в потрібний час у потрібному місці. Адже українська революційна енергія нагромаджується постійно: так було після падіння князівської держави, так було після падіння козацької Гетьманщини, так було і після падіння Української Народної Республіки.
Нам же сьогодні важливо, аби ті, хто береться очолювати провід держави, були готові до самопожертви в ім’я України, як Богдан Хмельницький, котрий заради перемоги української справи залишив закладником в Бахчисараї свого сина. Мабуть, при цьому необхідно нагадати і трагедію Симона Петлюри, всю родину якого більшовики знищили.
Чи багато наших можновладців за прикладом Степана Бандери задекларують, як провідник Революційної ОУН перед Гітлером, готовність жертвувати собою задля української державності? Однак усі вони повинні пам’ятати: Майдан розхитав байдужість, розбудив наших людей і поставив перед кожним з нас питання: хто він є. Уся сила сучасної Революції Гідності полягає в тому, що мільйони зрозуміли суть української проблеми: вона європейська чи заточується в бік євразійського сходу. І ті, хто вийшов на майдани, і хто творив Майдан у власній душі, перейшли межу, яка зупиняла їх ще вчора, утримувала на порозі нового життя. Перед кожним постало питання: чи готовий він знову впасти, щоб опісля знову встати.
І мільйони задля власної гідності це зробили. І в цьому запорука нашого майбутнього.
Володимир Сергійчук, доктор історичних наук
Вулиця Грушевського, 19 січня 2014 року
