Василь Васильович Овсієнко
(8.04.1949 р., с. Ставки Житомирської обл. – 19.07.2023 р., Київ)
Знав Василя Овсієнка від 30 квітня 1990 р., коли Рада Української республіканської партії обрала нас до складу першого Проводу. За рік спільної праці я склав думку про нього як про тихого, неговіркого працівника на українській ниві, чесного, дисциплінованого й добросовісного. Щоправда, його поміркованість якось не підходила до революційної ситуації…
Після одного з бурхливих засідань Проводу УРП на Музейному провулку, 8, коли політичні суперечки переросли в конфлікти в керівництві партії, Василь Овсієнко, Сергій Бабич, Олесь Сергієнко і я йшли в бік Хрещатика. Був теплий вечір, місто відпочивало, а ми продовжували бурхливу дискусію. Пригадую, Василь Овсієнко щиро сказав: «Якщо мені гарантують, що завтра буде Самостійна Україна, я готовий сьогодні дати відрубати собі голову». І це не була красива фраза: Василь Овсієнко – жертовна людина, довів це своїм життям. Але я вважав, що жертвувати своїм життям задля України недостатньо. Треба вбивати ворогів України. Їхнім життям жертвувати! Тоді я гостро запитав: «Пане Василю, а якщо вам скажуть: завтра буде Самостійна Україна, але для цього ви повинні позбавити життя ворога. Ви зробите це?» Овсієнко чесно визнав, що не здатний убити ворога.
Я був вражений і обурений…
І все ж… Спостерігаючи за його працею впродовж 30 років, прийшов до категоричного висновку, що він – один з найдієвіших і найкорисніших синів нашої Батьківщини. Це людина конкретної праці. Щоденної праці. Він національний діяч-стаєр. Таких у нас дуже й дуже мало. Більшість діячів спалахує на мить дієвою любов’ю до України і так само швидко перегорає.
Якби ж таких систематичних, послідовних, безкорисливих і сміливих (!) діячів, як Василь Овсієнко, було більше, то Українська держава стала б міцною, незборимою, а не анемічною, як зараз.
Попри свою миролюбність і врівноважений характер, Василь Овсієнко мав цивільну відвагу. Він відмовився свідчити у справах Левка Лук’яненка, Миколи Матусевича, Гелія Снєгірьова, Василя Стуса, Дмитра Мазура, на захист останнього подав заяву в КҐБ. Відтак 9 червня 1981 р. майор КҐБ Чайковський оголосив про порушення проти Овсієнка справи за ч. ІІ ст. 62 і запропонував написати покаянну статтю в газету з осудом діяльності Української гельсінської групи, членом якої він був оголошений з 1978 року. Слідчий обіцяв звільнення ще до кінця терміну. Альтернатива була сумна – 10 р. таборів особливого режиму, 5 р. заслання і звання «особливо небезпечний рецидивіст». Овсієнко вибрав останнє. Карався в таборі особливого режиму ВС-389/36 в с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., з 8 грудня 1987 р. – в зоні № 35 на ст. Всехсвятська. Брав участь в акціях протесту.
Вклоняюсь Василеві Овсієнку за багатолітню боротьбу і працю в ім’я свободи нашої Батьківщини, за створення літопису Визвольної боротьби у 1960-х – 2000-х рр.
Держава високо оцінила діяльність Василя Овсієнка: він – лицар ордена «За заслуги» ІІІ ст., ордена «За мужність» І ст. та ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня. А ще Василь Овсієнко лауреат Літературної премії імені Василя Стуса, для повернення якого в Україні зробив чи не найбільше.
Вічна пам’ять радомишльському козакові, землякові братів Соколовських і сестри їхньої Марусі!
Роман Коваль
