Юрій Щур
У другій половині 1950-х років відбувалися перегляди справ засуджених учасників українського націоналістичного руху та бійців Української Повстанської Армії. Внаслідок цього багатьом було зменшено терміни ув’язнення, які часто співпадали з вже відбутими. Таким чином на волі опинялися борці за незалежність України.
Однак, звільнення дуже рідко означало реабілітацію. У додачу також звільнені «отримували» нагляд від совєтських спецслужб й певні утиски в правах. Директивою КГБ №161сс передбачалося «виявлення осіб, раніше засуджених за ОУНівську діяльність, які повернулися до місць проживання». Для проведення такої роботи була підключена наявна агентура, готувалися нові вербування, а для отримання первинної інформації задіяні паспортні столи, підпорядковані міліції.
Станом на червень 1956 року на території Херсонської області було зафіксовано появу 57 таких колишніх засуджених українських націоналістів. 34 з них були уродженцями Західної України й діяли у підпіллі та повстанських відділах там же. 22 особи були засуджені за «бандпособництво».
Окремо серед них виокремлювався Євген Назаренко, 1899 року народження. Він був уродженцем села Гаврилівка (сучасного Нововоронцовського району Херсонської області). У 1944 році за націоналістичну діяльність був засуджений до 10 років таборів. Після звільнення повернувся до Нововоронцовки, де тоді мешкала родина. Принагідно відмітимо, що його син Олександр («Юрко», «Недоля») під час німецької окупації був керівником Великоолександрівського окружного Проводу ОУН, за що й засуджений Військовим Трибуналом 1946 року до розстрілу. Цікаво, що цей окружний Провід мав спеціальну структуру, яка займалася підготовкою груп підпільників для переходу в УПА. За підрахунками чекістів, таким чином до відділів повстанської армії було відправлено понад три десятки членів ОУН з цього регіону.
Для вивчення настроїв та поведінки Євгена Назаренка, після його повернення, співробітники КГБ направили агентів «Високого» та «Окова». У своїх перших донесеннях вони не фіксували якоїсь крамоли від об’єкта розробки.
Щодо уродженців Західної України, вони здебільшого були вимушені їхати на Херсонщину, оскільки тут за переселенням проживали їх родини. Зокрема, у травні 1956 року було зафіксовано появу колишніх засуджених на прізвище Баль, Горбутяк, Віцівський, Корди та Кузьо. Усі вони були уродженцями й жителями тогочасної Дрогобицької області й разом були заарештовані та засуджені 1948 року. Приїхали до Нововоронцовського району, за даними КГБ – села Великі Гирли. Тут агентури, готової до роботи, не було, тож розроблялися плани з вербування нової та рейдування діючої.
Інші підпільники та повстанці із Західної України розселилися по усій Херсонській області, були обсаджені агентурою. Головне, що цікавило співробітників КГБ, чи не проводять вони антисовєтських розмов і чи не мають намірів відновити свою підпільну діяльність. Хоча у перших донесеннях від агентів наголошувалося на тому, що усі об’єкти розробок у першу чергу намагаються віднайти рідних та близьких.
Тим не менш, у КГБ вважали, що подібний розшук може бути лише камуфляжем для відновлення організаційних зв’язків. Відповідно, зважаючи на теку тезу, агентура отримувала нові інструкції та вказівки.
