Питання історичного призначення як окремої людини так і цілих народів захоплювало уми мислителів усіх часів не менше, ніж питання походження людського роду. Хтось намагався знайти відповідь на нього, розглядаючи це питання крізь призму релігійних вірувань, а хтось − у руслі теорії класової боротьби. Оскільки суперечки тривають і досі, варто знати думку відомого грузинського письменника Отара Чіладзе, що сучасні народи світу дожили до сьогодення лише завдяки своїй боротьбі з нищівними ударами долі, яку вони вели «самобутніми, одноосібно виробленими засобами і методами». Відповідно «протиборство лихій долі та збереження самобутності назавжди залишиться найголовнішою і найблагороднішою справою кожного народу, доки буде існувати людство».
При цьому письменник наголосив, що «своєю самобутністю і неповторністю той чи інший народ не тільки не протиставляє себе решті людства, а навпаки збагачує його, додає у загальну «сімейну» картину саме ту барву, виробляти яку природа навчила лише його і без якої загальна картина всесвітньої сім’ї народів втратить повноцінність».
Історичний досвід народів світу свідчить, що найефективнішою організацією для збереження самобутності будь-якого народу, й українського зокрема, є національна держава. Тобто така, яка є формою самовираження конкретної нації (в етнокультурному значенні цього слова) і виражає перш за все волю саме цієї нації. Недарма національний характер держави закріплений у конституціях Румунії, Хорватії, а не так давно узаконений у державі Ізраїль.
Національною проголошує державу українського народу і Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року. Адже побудова власної, незалежної від зовнішніх чинників, національної держави була в минулому і залишається досі українською національною ідеєю.
Цю ідею намагався реалізувати у 1648 – 1657 роках гетьман Богдан Хмельницький – творець української козацької держави «Військо Запорізьке» (популярно − «Гетьманщина»). На думку видатного французького письменника й знавця української минувшини Проспера Меріме, саме Б.Хмельницький «першим у Європі винайшов боротьбу націй».
Ця ідея червоною ниткою пронизує політичні твори Тараса Шевченка («В своїй хаті своя й правда, і сила і воля»). Тому український націоналізм, словами одного із його чільних діячів Дмитра Мирона («Орлика») «постійно звертається до духовності й творчості Т.Шевченка і вважає його своїм Батьком і Вождем». Саме на могилі Шевченка у Каневі було засноване у 1891 році таємне Братства тарасівців. Співавтором політичної програми Братства став молодий тоді ще студент юридичного факультету Київського університету Микола Міхновський родом із Полтавщини.
Видатного українського правника, полум’яного публіциста, відомого політичного та громадського діяча, основоположника й лідера самостійницької течії українського національно-визвольного руху кінця ХІХ – першої чверті ХХ ст. Миколу Міхновського (1873 – 1924) сучасники називали Апостолом української державної самостійності. Адже саме він заклав теоретичні основи модерного українського націоналізму.
Правда, як стверджують дослідники, терміни «націоналіст» і «націоналізм» вперше з’явилися 1869 року на сторінках англомовної «Дейлі Ньюс» і означали: «захисник інтересів нації», «захист інтересів нації». Йшлося про ірландців, які боролися тоді за свою національну незалежність.
Як відомо, націоналізм пригнобленої нації, що стає на шлях незалежності та національного відродження, є прогресивним явищем, оскільки відстоює демократичні права людини: право на національність, власну суверенну державу, політичні свободи. Відповідно національно-визвольна боротьба пригнобленої нації, зокрема й збройна, є законною з погляду міжнародного права і справедливою згідно людської моралі.
Антиподом націоналізму є великодержавний (імперський) шовінізм – «ідеологія, психологія та соціальна практика, світогляд і політика, спрямовані на підкорення одних націй іншими (колоніалізм), насадження національної виключності, розпалення міжнаціональної ворожнечі». Він характерний тим, що спрямовує етнополітику в русло ігнорування права поневолених народів на власну територію, національне багатство і здобутки своєї праці, заперечення згідно з принципом «розподіляй і володарюй» права на самовизначення націй. Французький соціолог Жан Казнєв звертав увагу на те, що шовінізм «не тотожний ні патріотизму, ні націоналізму», а закорінений у доісторичний трайбалізм. У свою чергу, дослідження націоналізму, опубліковане британським Королівським інститутом іноземних справ у 1939 році, оголошує тлумачення поняття шовінізм як «прояв націоналізму» винаходом радянської пропаганди.
Ця ж пропаганда і її сучасні послідовники безпідставно дорікають М.Міхновському за його тезу «Україна для Українців!», яка насправді є лише «українізованою» версією тези президента США Монро «Америка для Американців!», опублікованої у 1823 році («Доктрина Монро»). Але, на відміну від «Доктрини Монро», висунутої вже після здобуття США незалежності та призначеної для забезпечення їх зовнішньої політики, «Доктрина Міхновського» послужила боротьбі українського народу за свободу від російського імпершовінізму. Тобто мотиви висунення тези «Україна для Українців!» були більш вагомими й справедливими. Зрештою, а що, мав Міхновський проповідувати «Україна для неукраїнців», чи як?
Теза Міхновського «Україна для Українців!» була оприлюднена в брошурі «Самостійна Україна» (1900 рік), що стала першою декларацією українського націоналізму і програмою революційної української народної партії початку XX ст. У ній чітко вказана ціль української революції: національна держава, бо «тільки держава одноплемінного державного змісту може дати своїм членам нічим не обмежену змогу всестороннього духовного розвитку й осягнення найліпшого матеріального гаразду». Тому «…Державна самостійність єсть головна умова існування нації, а державна незалежність єсть національним ідеалом в сфері міжнародних відносин».
Оскільки боротьба за українську національну державу потребувала численної провідної верстви, М. Міхновський доклав чимало зусиль для виховання й організації національносвідомої української інтелігенції. Це була на той час дуже важка справа, адже колаборація з російським колоніальним режимом була в Україні буденним явищем.
Сучасник М.Міхновського і майбутній глава незалежної Української держави М.Грушевський цей «песій обов’язок» (за його словами) перед Москвою значної частини зросійщеного та стероризованого українського суспільства називав найтяжчим і найшкідливішим ярмом, яке може бути: «…це духовне холопство, холуйство раба, котрого так довго били по обличчі, що не тільки забили в нім всяку людську гідність, але зробили прихильником неволі й холопства, його апологетом і панегіристом… таким холопством вважаю ту вірність, ту служебність не за страх, а на совість, глибоку і необориму, поколіннями виховану, яке українське громадянство виявляло – в одних частях менше, в інших більше – супроти державних, культурних і національних інтересів Росії й великоруського народу».
На думку Грушевського, початки цього лежали в мотивах зовсім не ідеальних: користі й страху. Він гнівно картав українців, які плазували перед московським урядом для своєї приватної користі − для маєткових надань, для «жалування». Вчений засуджував «неутолиму охоту до посад, а особливо до зарплат», що перетворило всю українську інтелігенцію в одну масу кандидатів на царські посади, що затопила Петербург хмарою земляків-поганців, описаних Шевченком у його «Сні».
Другим мотивом, який лежав в основі поведінки українців, був страх. Грушевський зазначав, що від перших своїх зустрічей з українською людністю московський уряд тероризував її незвичайно. Із покоління в покоління виховуючись в панічнім страху перед цим терором, психологічно незрозумілим і органічно противним українській природі, українська людність втратила кінець кінцем будь-яку психічну стійкість перед ним і виявляла незвичайну податливість на вимоги московської політики, за котрими стояла ця система кар. І от поставлене перед вибором між московським катуванням і московською зарплатнею та пенсією українське громадянство й виробило в собі цей ганебний тип «самовідреченого служальця, хама московського», який не тільки служить ворогу до самозабуття, готовий здати всяку національну позицію, всякий національний інтерес московській політиці, але й підводить під це ідеологічні основи.
«Скільки треба праці, посвячення і героїзму для української інтелігенції, щоб надолужити занедбане, щоб загладити свій великий гріх, свою велику провину перед своїм народом!..» − наголошував М.Міхновський. У своїй праці «Москвофільство української революційної інтелігенції» він застерігав: «Москвофільство, ця страшенно смертельна хвороба для української нації, ще й досі сягає значної сили». На думку М.Міхновського, «Рабство політичне і рабство економічне українців виховувало і виховує в них психологію рабства духовного…
З другого боку, брак української національної преси, літератури, брак національної школи і необхідність учитись у школах московських і шукати відповіді на духовні запити життя в московській пресі й літературі мимоволі привчає українця дивитися на світ, на себе і на свій народ через «московську» призму, мимоволі витворює в нього психологію духовного рабства від московської думки, московської культури».
Щоб протистояти цьому, Міхновський у «Справі української інтелігенції в програмі Української народної партії» висуває Десять заповідей УНП. У першій з цих заповідей читаємо:
«I. Одна, єдина, неподільна від Карпат аж до Кавказу, самостійна, вільна, демократична Україна − Республіка робочих людей − оце національний всеукраїнський ідеал. Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилася на світ на те, щоб здійснити цей ідеал».
Є серед заповідей і такі, що не втратили своєї актуальності й досі:
«IV. Усюди і завжди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.
V. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників – і добре буде цілому твоєму народові й тобі.
VIII. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.
VI. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів».
Здійснюючи усним і друкованим словом активну просвітницьку діяльність в середовищі української молоді, передусім Києва і Харкова, М.Міхновський також активно займався організаторською діяльністю. Занепокоєний тим, що ідеалізм і альтруїзм української революційної інтелігенції кінця ХІХ − початку ХХ ст., її дійсне бажання здобути щастя скривдженим використовує в своїх егоїстичних інтересах т.зв. «великоруська (тобто московська) демократія», М.Міхновський на початку 1900 року взяв участь у створенні першої радикальної самостійницької української партії − Революційної української партії. Однак після того, як захопившись модними тоді «вселюдськими» утопіями, частина членів РУП подалася в різні «всеросійські» політичні партії, М.Міхновський із прихильниками ідеї здобуття самостійності України організував наприкінці 1901 – навесні 1902 року нову − Українську народну партію (УНП). Вона діяла до 1917 року, а потім її члени заклали основи Української партії самостійників-соціалістів. Ця партія послідовно торувала самостійницький, національний шлях української революції – єдино правильний шлях, як показав досвід 1917 – 1920-х років.
На відміну від численних тодішніх українських політичних романтиків М.Міхновський був реалістом. Він передбачав, що «…Коли московська демократія завоює собі державну владу в Росії, то вона ясно й відверто кине в очі поневолених націй свій шовіністичний пароль і програму: «Єдина, неподільна Росія і єдина державна мова − московська в школі, суді й адміністрації». Відповідно «…майбутнє буде повне кривавих подій між московською і українською нацією, інтереси котрих рішуче протилежні, ніколи не будуть погоджені і не можуть бути погоджені» а тому «єдина у світі гарантія політичної свободи для України − то власна сила» (стаття «Не існує і не може існувати спільної державної конституції для націй пануючої і поневоленої; не існує такої конституції, котра одночасно задовольняла би інтереси нації-пана і її нації-раба»).
Вже в березні 1917 року М.Міхновський активно взявся за справу будівництва українського війська. 6 (19 за н.ст.) березня 1917 року в Києві він виступив перед офіцерами-українцями з ідеєю створення української національної армії. Наступна серія виступів М.Міхновського перед військовиками завершилася створенням 16 березня 1917 року Українського військового організаційного комітету для організації власної української армії, як «могутньої своєї мілітарної сили, без якої не можна й помислити про здобуття повної волі України». Як стверджують біографи М.Міхновського, він відіграв чи не найголовніша роль також у створенні Українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка. Із ініціативи та зусиллями Українського військового організаційного комітету й Українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка 5 – 8 травня 1917 року в Києві відбувся І-й Військовий з’їзд, на якому М.Міхновський висунув ідею «негайної націоналізації армії на національно-територіальному принципі». На жаль, тодішні керівники Української Центральної Ради, плекаючи фальшиві надії на миролюбність «всеросійської демократії», не підтримали М.Міхновського, а спроба військовиків Другого українського імені гетьмана Павла Полуботка козачого полку примусити їх негайно проголосити державну незалежність України 3 – 4 липня 1917 року завершилася невдачею. Так було згаяно дорогоцінний час для реального державного будівництва. І коли, як і прогнозував М.Міхновський, наприкінці 1917 року посттоталітарна «демократична» Росія оголосила війну Україні, держава виявилася неготовою до відбиття ворожої агресії. Цей історичний урок варто добре завчити сучасному поколінню українських політиків. І не тільки їм.
Сучасній українській інтелігенції теж слід, нарешті, усвідомити, що (словами М.Міхновського) «…Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться». Що «старанне добродійство для культурного і політичного піднесення московської нації» на нашій же землі «викликає у всіх культурних націй Заходу глум, регіт над нами і зневажання, свідчить про велике духове рабство, про велику безпринципність і безідейність української інтелігенції: відсутність творчості усуває її від «свого непочатого» і пхає до вже початого − «чужого», а довірливість солодким розмовам чужинців, що зростає на ґрунті політичної несвідомості, докінчує справу». Що «…націоналізм, цей загальноєвропейський рух, що визволив десятки поневолених і упосліджених націй, що утворив великі національні культури і літератури: німецьку, норвезьку, фламандську, угорську, грецьку, італійську, чеську, сербську, болгарську й українську в Галичині, − це рух світла і волі». Що «…Головна причина нещастя нашої нації − брак націоналізму серед широкого загалу її». Що, словами Івана Франка, «…Все, що йде поза рами нації, це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді б прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді б широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації.
Може бути, що колись надійде пора консолідування якихсь вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але це може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних споминів». Водночас Франко підкреслював, що в ідеалі національно-державної самостійності вміщуються не лише ідеали політичної волі, але й ідеали соціальної справедливості.
За всі ці ідеали боровся і поклав на вівтар Вітчизни своє життя Микола Міхновський – нащадок давнього українського козацького роду. Сталося це 3 травня 1924 року в Києві. Йшов він до того свідомо, бо знав мудре латинське прислів’я: «Із попелу полеглих за Батьківщину зродиться прийдешній месник!»
Сергій Рудюк
