В середині жовтня до річниці створення УПА український журналіст, головний редактор порталу «Історична правда» Вахтанг Кіпіані відкрив першу експозицію в своєму Музеї-архіві преси, матеріли для якого збиралися 30 років. Тут є унікальні видання різних часів, пропагандивні матеріали ОУН і УПА, бойові бофони повстанців, діаспорна періодика, радянські фальш-газети, книги й брошури з антиукраїнської контрпропаганди. Загалом – десятки тисяч найменувань, сотні тисяч штук, декілька тон газет, брошур, агітаційних плакатів. Про свій музей, свою мрію, яку вдалося втілити в життя Вахтанг Кіпіані розповів УІС.
Коли почалося Ваше захоплення колекціонуванням преси і як виникло бажання відкрити власний музей?
Все почалося зі звичайного дитячого захоплення. В грудні 1984 року я просто почав збирати радянські газети, бо ані про видання діаспори, ані про самвидав я тоді ще нічого не знав. Всі ці десятиліття у мене виникала думка, що колись я зможу створити з цього музей. Хоча я не дуже вірив, що як можна зробити такий музей – будучи журналістом не можливо на нього заробити. З часом моє захоплення вийшло за рамки приватної колекції, адже все те, що я зібрав, почало нараховувати десятки тисяч найменувань та сотні тисяч штук. За той час я зробив кілька виставок самвидаву як приватний колекціонер – у Києві та Львові, виставку політичної агітації, зокрема, в Миколаєві, виставку греко-католицької періодики у тому ж Львові. І от коли я наприкінці 2013 року в чергове запитав у фейсбуці, чи може хтось відгукнутися і допомогти з приміщенням для музею, мені написала Оксана Маркарова, яка сказала, що в неї та її колег по бізнесу є приміщення. Якщо воно підійде, то мене з колекцією запрошують переїхати сюди, на Борисоглібську, 3. Як бачите, приміщення цілком мені підійшло – тут є і приміщення для сховища, є експозиційна територія та місце під офіс, зокрема, й для «Історичної правди», у якої понад три роки офіс був віртуальним. Процес облаштування тривав майже рік, і в середині жовтня я відкрив музей виставкою «За Україну, за її волю!», присвячену пресі, періодиці, книгам, агітаційним матеріалам ОУН-УПА та радянській та польській антинаціоналістичній контр-агітації. Я недарма обрав дати 14-15 жовтня для відкриття музею, адже саме ці дні пов’язані з українським національно-визвольним рухом – річницею створення Української Повстанської Армії та річницею убивства Степана Бандери в Мюнхені.
Як Ви обирали назву для свого музею?
Я довго думав над назвою і зупинився на Музеї-архіві преси, адже тут не лише українські видання, але й дуже багато й закордонних, і радянських. Тут є і політична періодика, і юридична, й інженерна, і мистецька, і сільськогосподарська. Преса обмежується переважно територією колишнього СРСР та діаспорами: українська, литовська, вірменська та інші діаспори по світу. Звичайно, є в мене і американська преса, і арабська, не дотичні до України, але таких примірників одиниці. Загалом у мене представлена періодика близько ста мовами з близько 50 країн.
Скільки всього у Вашій колекції примірників та найменувань?
Газет – понад 28 тисяч найменувань, журналів понад 3 тисячі найменувань. Листівки не рахував. Їх не менше ста кілограмів. Загалом всього – не менше трьох тонн! І при чому я їх кілька разів переносив з одного місця в інше (сміється).
Які видання є найбільш рідкісними?
У мене є дуже багато раритетних видань. Зокрема, я маю першу україномовну газету в історії – це «Зоря Галицька», яка вийшла 1848 року. В мене є перші зразки періодичного самвидаву часів Перебудови. Є як рухівські, так і перший самвидав 1988 року – сумська газета «Двіженіє», є кримсько-татарська газета «Ватан», це взагалі перша не комуністична газета в СРСР. Маю також репринт першої україномовної газети на Східній Україні – це газета «Хлібороб», місто Лубни, Полтавщина. Вона почала виходити 1905 року. На моїй виставці є понад 50 видань ОУН і УПА, починаючи від «Сурми» (близько 10 номерів) й «Літаврів» Олени Теліги і закінчуючи повоєнними і навіть виданнями нещодавніх років, які виходили під грифом «Тільки для внутрішньоорганізаційного користування». Якщо говорити про еміграцію, то у мене є газета, яка виходила ще 1893 року українською мовою – «Руське слово» за редакторством Андруховича. Є і пару видань кубанської козацької автономістської періодики початку 90-х років.
Хто допомагав Вам у зборі Вашої колекції?
Є декілька «акціонерів» мої колекції з діаспори. Найперше хочу відзначити священика УГКЦ з німецького міста Бамберг, отця Богдана Пушкара. Він вийшов на мене через фейсбук і запропонував передати мені для колекції деякі примірники періодики. В результаті тільки він передав мені кілька десятків коробок загальною вагою понад тону. Це – безцінні речі – підшивки «Шляху Перемоги», «Визвольного шляху», «Українського самостійника», сотні австралійських, німецьких, американських діаспорних видань.
Також мені допомогли колеги з Українського національного музею з Чикаго. Доволі часто передає мені періодику редактор «Шляху Перемоги» Віктор Рог, присилають окремі люди з діаспори. Багато упівських видань передав мені сотник УПА з Канади Євген Штендера – один зі співзасновників «Літопису УПА».
Які заходи ми можемо побачити в музеї найближчого часу?
Незабаром плануємо відкриту лекцію історика, видатного архівіста України Геннадія Іванущенка, запросимо пресу. Буде продовження виставок періодики різних періодів як тільки-но оцифрую весь фонд. Підтримка громадськості є – будемо розширяти експозицію.
Спілкувався Сергій Багряний, УІС
