Юрій Щур
Події Української весни 1918 року в місті Олександрівськ (сучасне Запоріжжя) увійшли в історію, перш за все, як приклад соборності українських земель та військового братерства уродженців Західної та Наддніпрянської України. Тоді місто стало свідком спільного служіння Україні бійців Армії УНР під загальним командуванням полковника Павла Болбочана та Українських січових стрільців, які входили до складу команди архікнязя Вільгельма фон Габсбурга (Василя Вишиваного).
Працюючи з різноманітними джерелами, які висвітлюють ті події, ми звернули також увагу на публікації у львівській газеті «Діло». Це були статті, присвячені участі Українських січових стрільців у боях за Південний вокзал (тепер це «Запоріжжя-1») та передмістя Олександрівська у квітні 1918 року. Зрозуміло, що бойова діяльність формації УСС, яка хоч і була складовою частиною військ Австро-Угорщини, але позиціонувалася як зародок майбутньої української армії, цікавила західноукраїнське суспільство. Гостроти висвітлюваній темі додавала також та обставина, що бій за Олександрівськ був на той час першим зіткненням усусів саме з росіянами-більшовиками (а не Російською імператорською армією, як перед тим на фронтах Першої світової). У публікації «УСС в бою за місто Олександрівськ» (Діло. 1918 року. 11 травня (28 квітня)) було подано опис самого бою та його наслідки й наведено уривок наказу Вільгельма фон Габсбурга про відзначення хоробрості Січових стрільців.
У всіх доступних на сьогодні джерелах про бій на станції Південної залізниці біля Олександрівська згадується, що зі сторони УСС був лише один загиблий – стрілець Михайло Ярема, який був похований на одному з курганів на Правому березі Дніпра неподалік від села Біленьке сучасного Запорізького району. Газета ж «Діло», за тиждень після публікації інформації про бій, подала й некролог загиблого бійця: уродженець с. Рай (Бережанська міська рада, Тернопільська область), 1895 року народження, у Легіоні УСС був з 1915 року.
Ще один матеріал, який було опубліковано у «Ділі» в травні 1918 року, вже був більше оглядовим і підсумовував діяльність січових стрільців, як це було підкреслено й у назві, на землях УНР: «УСС на землях Української Народної Республіки» (Діло. 1918 року. 12 травня). Очевидно, потреба його появи була зумовлена тим, що після початку походу на Наддніпрянщину у другій половині лютого, станом на травень (квітень за старим стилем) 1918 року формація УСС стала постоєм, якраз в Олександрівську, де й було підготовлено звідомлення. Про це, зокрема, свідчить і підпис під статтею, який має чітку прив’язку до сучасного Запоріжжя.
Попри те, що вказані публікації у газеті «Діло» містили досить небагато інформації про події революційного Олександрівська, вони «включали» невелике південне повітове місто до загальноукраїнського простору. Це місто, яке вповні відчуло на собі процеси совєтського «затирання» та «забування» історії боротьби за незалежність доби Революції, насправді повною мірою відчувало себе частиною новопосталої (відновленої) республіки, яка гарантувала реалізацію державотворчого проекту.
Такі публікації у газеті «Діло», яка поширювалася по всьому простору «підавстрійської» України, мали величезне значення для закріплення соборницького потенціалу. Наслідуючи теорію Бенедикта Андерсона, можемо визначити, що умовні жителі Львова-Станіслава-Бережан «уявляли» Олександрівськ, як спільноту українців, які проживають в межах безпосередньо української держави – УНР. А закріплення цих уявлень відбулося вже після повернення січових стрільців на Західноукраїнські землі й формування через їхні спогади образів українського Олександрівська, Хортиці та покозачених сіл (Біленького, Вознесенки, Царициного кута тощо).
