При закінченні Другої Світової Війни, що святкувалось недавно як День перемоги деякими націями переможцями та іншими націями котрі просто переходили від одного поневолення у друге, як день пам’яті великих жертв. Між ними було багато українських політв’язнів німецьких кацетів, котрі вийшли на волю у цей час зокрема завдяки американським визволителям.
Правда, хоча живими їхні стан фізичний відзеркалював це страхіття, яке вони пережили, їх чекала нова небезпека, що можуть бути віддані другому поневолювачеві, не менш страшному. Тут мабуть треба додати, що німецькі табори праці та смерті 1940-их років були основані на сталінських таборах СРСР з 1930-их років. Американські вояки згадували для історії, що найкращою зброєю успішного допитування німецьких в’язнів вермахту чи спецслужб американцями було їх настрашити, що вони опиняться у радянських таборах. Самі німці, знаючи обставини своїх страшних таборів, найбільше боялися опинитися у радянських. Тому вони часто здавалися і відкривали тайни американцям.
Ці українські особи, повернувшись до життя, згодом оформили у Діаспорі організацію під назвою Світова ліга українських політичних в’язнів з різними крайовими мережами. Їхня місія була подвійна: політична, а також колегіальна — передача суспільству дійсності лагерного пережиття і збереження пам’яті своїх національних колег, котрі не дожили до звільнення. Такими, що не дожили, були два брати Степана Бандери, котрі були убиті у таборі Аушвіц, хоча не німцями, але польськими капо.
Згодом місця таборів перебування українських в’язнів інколи відвідувалось групами не тільки тих політв’язнів але їхніми дітьми, науковцями, істориками, просто туристами. У деяких таборах навіть вдалося встановити пам’ятні дошки одначе це приходило з великим трудом з різних причин, і не особливо пов’язаних з браком фондів. Інформації були доступні, бо крім власної пам’яті були німецькі документи з відкритих архівів. Німці, до речі, відзначалися не тільки жорстокістю але також скрупульозністю у веденні документації.
Правда, політичне підложжя не завжди було сприйнятливе. Це утруднювали зокрема єврейські і радянські кола, а також і самі німці. Євреї мотивувались не зрозумілим для решти цивілізованого світу твердженням, що тільки євреї страждали у німецьких таборах. Совіти намагались описати українських націоналістів як буржуазних колаборантів. Німці, розуміючи вагу фінансового відшкодування за злочини, намагались притягати інші національності до спільної вини. Неєврейські політв’язні цих інших національностей заважали самим своїм існуванням та пам’яттю.
Українські політичні в’язні німецьких таборів були незаперечним доказом не тільки страждання української нації від німців але також боротьби українського народу проти німецького наладника та поневолювача. До речі, у новому проєкті закону під назвою “України Безпека Партнерство Акт 2021” Конгрес США виразно стверджує: “Під час Нацистської окупації України у час Другої Світової Війни приблизно 3,500,000 українського мирного населення і 3,000,000 українських вояків згинуло…” Таке твердження не можна було знайти у американському законодавстві навіть сорок років тому.
Але навіть помимо цього ствердження, світ досі загально не оцінює роль, яку відіграли українці у час Другої Світової Війни. Цей період історії, тобто війна, залишила за собою світовий порядок та інституції які існують за деякими виїмками досі. Респектабельні інституції, організації, декларації як ООН, НАТО, ЄС, ОБСЄ, про людські права, запобігання геноциду все це наслідки історії Другої Світової Війни. Українські воїни, політув’язнені це найкращі свідки того часу для нації, котра не мала власної держави, не могла популяризувати власної історії та переживань.
Україна є сьогодні незалежною державою на тридцятому році. Українські політв’язні німецьких тюрем і таборів за виїмком може одиниць, відійшли у кращий світ. Спадок цієї історії є спадком України, а також пам’яттю її титульної чи автохтонної нації. Третя частина українців розпорошена по цілому світі. Глобальне суспільство це неминуче явище майбутнього існування. Тим не більше воно не применшує національного питання, а радше відкриває нові можливості міжнародного спілкування та співжиття. До цих можливостей належить і відкриття прикритої навмисне різними ворогами і призабутої через роки мізерних можливостей мандрівної еміґрації популяризації власної історії. Роль спадкоємців цієї історії — це уможливити це відкриття та внести до свідомости суспільства пам’ять цих подій. Свідками є навіть досі не розкриті документи, мемуари, свідчення, яких треба утривалити розповсюдженням, перевиданням, пам’ятниками на місцях подій та скоєних лих та трагедій, новими писаннями та збірками документів, фотами. Наші великі жертви кличуть нас до цього діла. Для цього потрібно нам гуртуватися організаційно та колегіально. Сьогодні існують всі можливості для цього. Потрібно тільки охоти.
11 травня 2021 року
Аскольд С. Лозинський
син політичного в’язня Аушвіцу
