Сучасна російсько-українська війна, її повномасштабна стадія, й через понад рік важких бойових дій не визначена Росією власне як «війна». З перших днів вторгнення ми чули від кремлівського терориста та його свити лише про якусь «спеціальну воєнну операцію». В цьому немає нічого дивного – росіяни звикли маскувати свої наміри, на «гаряче» говорити «холодне», а «біле» називати «чорним».
Одна з озвучених «причин» початку повномасштабної війни – потреба «денацифікації» України. Ознаки останньої – об’єктивне висвітлення української історії, перш за все – боротьби за державність у ХХ ст. Оббрехавши український визвольний рух, росіяни вважали, що й українці далі будуть дивитися на власну історію через окуляри фальсифікацій та перекручувань. Однак, архівна революція в Україні, як складова процесів декомунізації, робить неможливим вибірковість фактів, або ж їх спотворення. Відкриті архіви скасовують монополію на істину.
Саме завдяки відкритості архівів ми маємо можливість ретельно вивчити історію однієї з найкривавіших світових тираній найновішого часу – совєтської. Не лише політичну чи економічну або ж – становлення та діяльність тих же органів державної безпеки. Якраз таки, можемо розглянути цю систему та її складові з середини. Зокрема, механізми впливу на суспільну свідомість, формування «правильного» сприйняття тих чи інших подій, явищ тощо. За великим рахунком, основна маса пересічних жителів Совєтського Союзу, як і сучасної Росії, отримували вже готове, «єдино правильне» визначення/тлумачення тих чи інших подій від свого політичного керівництва. І якщо у лютому 2022-го це були слова «денацифікація», «демілітаризація» тощо, то у 1944-му й далі – «українсько-німецькі буржуазні націоналісти». Головним чином, так називали членів ОУН та бійців УПА.
Вперше цей вислів – штамп проголосив на мітингу у зайнятому совєтськими військами Рівному 1944-го року один з комуністичних лідерів України Дмитро Мануїльський. З його «легкої руки» це безпідставне визначення-характеристика, визначення-обвинувачення розлетілося сторінками різноманітних совєтських видань. «Дивність» цього вислову виявили лише 1949 року. Тоді до усіх газет, включно з колгоспними багатотиражками, розіслали інструкцію ЦК Компартії про заборону вживати такий вислів, однак вже було пізно. За 5 років, від появи до заборони, це визначення закріпилося у багатьох документах, публікаціях та свідомості. Особливо зручним воно було для пропагандистів, яким легко було демонізувати український націоналізм, «поєднавши» його із німецькими нацистами, небезпідставно обвинуваченими у геноциді, терорі та смертях.
Разом із тим, цікаво: чи користувалися подібним визначенням ті, на кого була покладена боротьба з українським націоналістичним рухом? Яким чином у документах органів державної безпеки характеризувалися члени ОУН та бійці УПА? Чи відрізнялися «зовнішні» та «внутрішні» словники у Компартії та МГБ-КГБ?
Для дослідження цієї проблеми автором було залучено різноманітні документи МГБ-КГБ, які зберігаються у Галузевому державному архіві Служби безпеки України та Архівному підрозділі Управління СБУ в Запорізькій області: архівно-слідчі справи, різноманітні доповідні та спецповідомлення, матеріали контрольно-наглядових справ, підручники Вищої школи КГБ тощо.
Серед архівно-слідчих справ, які зберігаються в Запоріжжі, можемо виокремити 56, які безпосередньо стосуються українського націоналістичного підпілля в регіоні. Для того, щоб з’ясувати, як саме визначаються члени ОУН в цій документації совєтських органів державної безпеки, ми проаналізували Обвинувальні висновки. Протоколи допитів затриманих, заарештованих та свідків не бралися до уваги, оскільки під час допитів факт належності до ОУН або до кола її прихильників (симпатиків) «оформлювався» у досить різні способи. Зокрема, у одного й того ж слідчого мова могла йти одночасно й про СВУ (але в 1940-ві роки), ОУН чи загалом націоналістичну чи контрреволюційну організацію тощо. Головним для того, хто здійснював допит, було довести факт належності до націоналістичної організації або співпраці з нею. Обвинувальні висновки ж готувалися вже більш «сухою», канцелярською мовою.
Однією з перших у Запоріжжі, у 1940 році, було викрито молодіжну націоналістичну організацію під назвою «Самостійна Україна», серед організаторів якої був оунівець Омелян Бойчук. У Обвинувальному висновку слідчий характеризував її як «молодіжну антисовєтську організацію націоналістичного напрямку». У вироку по справі вже було записано більш чітко: «контрреволюційна націоналістична організація молоді “Самостійна Україна”».
У 1941 році совєтським спецслужбам у Запоріжжі вдалося виявити осередок ОУН у 31-му протихімічному батальйоні й заарештувати його учасників. У Обвинувальному висновку характеристика була надана досить лаконічна – «контрреволюційна організація українських націоналістів – ОУН».
Серед справ, які перебували у провадженні у 1944 році, на початках ресовєтизації Запорізької області, зустрічаються досить прості формулювання, як «антисовєтська організація українських націоналістів», або «контрреволюційна організація українських націоналістів – ОУН». Загальну мету діяльності українських націоналістів чекісти досить часто зводили до «створення української самостійної буржуазної держави». Інколи слово «самостійної» замінювали на «націоналістичної».
У лексиконі чекістів у той час взагалі досить частими були слова «антисовєтська», «контрреволюційна» й «буржуазна» на визначення діяльності ОУН та її кінцевої мети.
У текстах обвинувальних висновків подекуди можна зустріти досить цікаві формулювання, розлогі й не дуже. Зокрема, автор одного з документів зазначав, що у Бердянську здійснювалася «практична контрреволюційна націоналістична діяльність членів Української націоналістичної організації». Досить цікаві формулювання наведені у вироку по справі Бердянського окружного та міського проводів ОУН, винесеного Воєнним Трибуналом військ НКВД 28 листопада 1944 року:
– «представники центру ОУНівської організації створили ядро українських націоналістів у районі»;
– «автокефальний українсько-націоналістичний напрямок»;
– «націоналістична організація “Просвіта”, що мала задачі проведення націоналістичних ідей»;
– «отримував націоналістичну контрреволюційного змісту літературу»;
– «озброєний загін із співчуваючих ідеям українських націоналістів для боротьби з Червоною армією».
Не менш цікавою є характеристика заарештованої у Запоріжжі вчительки Поліни Сливинської, яка у роки Української революції належала до місцевої «Просвіти», а у 1941 році співпрацювала із членами ОУН, зокрема з Іваном Климом («Митарем»). У Обвинувальному висновку (березень 1944 року) зазначалося, що вона «будучи контрреволюційною українською націоналісткою … у своїй практичній пособницькій діяльності змагала до створення “Самостійної Української Держави”, впроваджувала у навчально-педагогічний процес ідеї українських націоналістів, вимагала від вчителів середніх шкіл міста Запоріжжя виховувати учнів у націоналістичному дусі й непримиренної ворожнечі до Совєтської влади, більшовицької партії й великого російського народу, тероризувала совєтськи налаштованих вчителів й переслідувала російську мову. З … представниками організації Українських націоналістів … мала політичний контакт». В даному випадку чітко простежується й ставлення до самого поняття українізації освітнього процесу та ідея превалювання російського народу над іншими у СССР, зокрема й українцями.
Що стосується формулювань і характеристик українського націоналістичного руху, які наводилися у обвинувальних висновках у наступні роки (1945-1946 й далі), найбільш характерними залишалися «антисовєтська організація українських націоналістів, члени якої проводили активну контрреволюційну націоналістичну пропаганду» й боролися за «створення самостійної Української буржуазно-націоналістичної держави».
Загалом, у описах діяльності та формулюваннях обвинувачення щодо членів націоналістичного підпілля конкретно на території Запорізької області не зустрічаємо гострих, безапеляційних й тавруючих визначень й характеристик. Погодимося, що останні все одно не були об’єктивними й виражали думку совєтських спецслужб, без жодних сентиментів до ворогів системи. Однак, ситуація із тими членами ОУН або бійцями УПА, які діяли на західних теренах, відрізняється кардинально. Тут вже зустрічаємо категорично негативні визначення «банда», як щодо боївок ОУН, так і щодо відділів УПА. Інколи зустрічаємо тавтологію на кшталт «бандити бандбоївки ОУН» тощо.
Ще одним цікавим джерелом виступають різноманітні доповідні, огляди, спеціальні повідомлення тощо, які надсилалися з периферії до центральних органів держбезпеки, зокрема – у Київ. У доповіді про здійснення агентурно-оперативної роботи відділу по боротьбі з бандитизмом Управління НКГБ по Запорізькій області (за жовтень 1943 року), використовується виключно дефініція «українські націоналісти». Крім того, містяться згадки про те, що німці не підтримували ідею незалежності України й ОУН перебувала у антинацистському підпіллі.
У огляді про викриття й ліквідацію підпілля ОУН на території Запорізької області у перші місяці ресовєтизації (грудень 1943 – січень 1944) вже згадується про ОУН як про «контрреволюційну українську націоналістичну організацію». Тут же міститься згадка про викриття в с. Лукашеве неподалік від Запоріжжя оунівського осередку, який здійснював «контрреволюційну націоналістичну діяльність, яка полягала у вербувальній і пропагандистській роботі».
В цілому ж, для другої половини 1940-х років у подібній документації зустрічаємо три найбільш поширених дефініції щодо українського націоналістичного руху: «оунівська організація», «українські націоналісти» та власне ОУН. Однак, у листі на ім’я начальника Управління МВД по Запорізькій області, за підписом міністра комісара міліції Дятлова (серпень 1946 року) ми зустрічаємо досить цікаве формулювання щодо тих, проти кого необхідно організувати глибоку агентурну розробку із акцентуванням, що мова саме про членів ОУН: «німецько-українські націоналістичні елементи».
У документах МГБ (яке з 1954 року було трасформоване у КГБ) за 1950-ті роки найчастіше вживаються такі визначення: «антисовєтське українське націоналістичне підпілля», «антисовєтські українсько-націоналістичні елементи» та «українські націоналістичні групи». Що стосується конкретно західноукраїнських областей, тут характеристики були більш категоричними: «ОУНівсько-бандитське підпілля». Таким чином, очевидно співробітники органів держбезпеки розрізняли підпільну діяльність та збройне підпілля (а перед тим – повстанські відділи).
У 1960-х роках в документах КГБ мова йшла вже не стільки про боротьбу з організованим націоналістичним підпіллям, як про «попередження підривної діяльності українських буржуазних націоналістів», до яких були віднесені: «колишні бандити ОУН, учасники підпілля ОУН, бандпособники, службовці дивізії “СС-Галичина”». Цікаво, що окремо від цієї категорії згадувалися «колишні учасники націоналістичних організацій та груп, які діяли у період війни в Запорізькій й інших східних областях УССР». Під «недремне око» КГБ тоді також потрапили й родичі й знайомі тих, хто вирішив не повертатися до СССР із Заходу. Співробітники КГБ вважали, що цих людей могли використовувати західні розвідувальні органи та націоналістичні центри. В той час КГБістами активно проводилася «розкладницька робота» та «заходи профілактичного характеру». Все це було характерним для боротьби із «залишковим націоналізмом» (іще один новояз КГБ). Цей термін, перш за все, стосувався учасників націоналістичного руху, яким випала доля боротися із системою в умовах відсутності організованого підпілля, часто – після повернення із совєтського ув’язнення.
Для тих, кого ці націоналісти змогли залучити до діяльності наприкінці 1950-х – на початку 1960-х років у КГБ мали свій окремий термін – «ідейно нестійкі особи», серед яких була й «політично незріла молодь». Такі дефініції використовували автори підручника «Українські буржуазні націоналісти», що із грифом «Цілком таємно» був надрукований у 1963 році Вищою школою КГБ. Загалом – досить цікаве для нас видання, оскільки містить кодифіковані на той час терміни, визначення й характеристики, якими послуговувалися безпосередньо в КГБ. Тобто, саме такі видання й формували лексикон співробітника держбезпеки, популярно званого «чекістом». Тут ми зустрічаємо й «класичні» вислови про буржуазно-націоналістичне підпілля, націоналістичні ухили, націоналістичні елементи, буржуазно-націоналістичні збройні формування, збройні банди тощо. Зустрічається час від часу й дефініція «українсько-німецькі націоналісти», але (!) лише у цитатах з документів ЦК КП(б)У. Зокрема, перша згадка – у цитаті з виступу Нікіти Хрущова на VI сесії Верховного Совєта УССР у 1944 році. Аналогічною є ситуація й з іншими підручниками, за якими навчали КГБістів.
Таким чином, бачимо, що для співробітників органів державної безпеки притаманна більш витримана позиція щодо характеристики українського націоналістичного руху (у більшості випадків). Принаймні, у внутрішній документації, що отримувала гриф «цілком таємно».
Інакшою виглядає справа із площиною публічною. Тут першу скрипку грали працівники відповідних комітетів комуністичної партії. Останні не цуралися гучних ярликів для своїх ідеологічних ворогів. Зокрема, завідувач відділом пропаганди й агітації Запорізького сільського райкому КП(б)У Кравець у звіті за червень 1944 року вказував, що для партійного активу було прочитано лекцію під назвою «Контрреволюційна діяльність українсько-німецьких націоналістів у тимчасово окупованих областях України». У Бердянську Запорізької області було прочитано подібну лекцію – «Про українсько-німецьких націоналістів». А зі звіту секретаря Запорізького обкому компартії за січень-квітень 1945 року дізнаємося, що у вказаний час було проведено 56 публічних лекцій, де присутніми були 17734 особи. У тематиці лекцій переважала «Україно-німецькі націоналісти – найлютіші вороги совєтського народу».
Термін «українсько-німецькі націоналісти» використовувався не лише у публічній сфері, але й у внутрішніх документах КП(б)У. Наприклад, у розпорядженні тодішнього секретаря Запорізького обкому КП(б)У Лєоніда Брєжнєва від 8 серпня 1947 року мова йшла про необхідність посилення боротьби з ворожими елементами – шпигунами, диверсантами і шкідниками. Серед таких згадуються й «німецько-українські націоналісти». Аксіоматичність того, що націоналісти можуть бути або німецькі, або українські (у тому й сутність цього явища) не турбувала совєтських партфункціонерів. Мова йшла про формування образу ворога у спотвореному, вигідному для компартії, вигляді. Очевидно, що після жахів німецької (нацистської) окупації все німецьке сприймалося, м’яко кажучи, вороже.
Совєтський Союз, на думку американського історика Стівена Коткіна, був «цивілізацією слів». За допомогою мовного впливу в СССР конструювалися та трансформувалися абстрактні образи українців-ворогів, які «перетворювалися» на об’єктивно існуючих у повсякденному житті.
Механізм формування образу ворога, зокрема дегуманізацію українців совєтським агітпропом досить змістовно описала дослідниця Ксенія Кузіна. Звернула увагу вона й на такий словотвір як «український буржуазний націоналізм». При чому творцями цього словосполучення були якраз совєтські ідеологи. Логіка досить проста: «буржуазія» – класовий ворог більшовиків, а націоналісти завжди ставлять національне вище класового, а це несумісне з комуністичною ідеологією. Під час Другої світової війни синонімами до «українські буржуазні націоналісти» стали слова «оунівці» й «бандерівці», які використовувалися у тоталітарному дискурсі у наступні десятиліття.
Надання негативних рис українському визвольному (націоналістичному) рухові з метою закріплення саме такого образу відбувалося, зокрема, через друк публіцистичних творів. Тут бандерівці показувалися як нещадні вбивці, які «стріляли з горищ по жінкам і дітям, які не могли евакуюватися зі Львова», або ж «знаком тризуба по звірячому заклеймили селянина», чи то «знущалися над батьками та різали ножиками дітей», «вішали усіх чесних совєтських людей». Совєтську методу перейняла сучасна Росія, відповідно ми кількасот чи й більше разів чули історії про «розіп’ятого хлопчика» на Донеччині, «кривавих правосєків» чи про те, що «Україна 8 років бомбила Донбас».
Мета подібних «лякалок» була очевидною: здійснення глибокого емоційного впливу на пересічного громадянина СССР, у якого в пам’яті мали закарбуватися «беззаперечні» свідчення аморальної злочинної поведінки українських націоналістів.
В совєтській пропаганді невід’ємною складовою ворожого образу бандерівця були українські державні символи: «збіговисько бандитів жовто-блакитного забарвлення», «жовто-блакитні паничі» тощо. Совєтська пропаганда також часто згадувала українську символіку спільно з нацистською: «наймані вбивці, тавровані свастикою й знаком тризуба», або ж – «під чорно-червоним прапором ОУН зі свастикою, замаскованою тризубом».
Образ «бандерівця» в СССР конструювався за традиційними лекалами ворога, зокрема з використанням лайливої лексики на зразок наступного: «націоналістичні покидьки», «людожери», «ганебні виродки», «людська погань» тощо. Але, разом із тим, вони обов’язково визначалися совєтською пропагандою як «посібники німецького імперіалізму», «ганебні наймити» чи «вірні слуги будь-якого окупанта».
На відміну від більшості переглянутих архівно-слідчих справ, у публічній площині, пропагандисти (як компартійні, так і з КГБ) використовували лексеми, що визначали кримінальний характер дій учасників українського націоналістичного руху під час Другої світової війни та перші повоєнні роки. Невід’ємним атрибутом текстів чи виступів, де згадувалися члени ОУН та бійці УПА, були слова «бандити», «зрадники», «терористи й диверсанти», «вбивці» тощо. За допомогою цих мовних технік відкрито чи приховано впроваджувалися негативні оціночні судження щодо учасників українського націоналістичного руху. Раціональна складова у сприйнятті політичних подій та акторів підмінялася емоційною.
За великим рахунком, схожа ситуація відбувається й зараз. Спадкоємці КГБ та компартії, які очолили Росію після розпаду СССР, усі свої дії терористичного й геноцидного характеру пояснюють (навіть не виправдовують) саме шляхом побудови обвинувачень проти об’єктів своєї агресії. Варто пригадати лише кінець лютого 2022 року й такі слова як «денацифікація» та «демілітаризація», озвучені керівництвом країни-терориста. Очевидно, що сучасні російські нацисти до сих пір користуються методичками попередників-комуністів.
Юрій Щур
