По справжньому географію України ми почали вивчати лише у 2014 році. І то, не з підручників, а із фронтових зведень. Так ми дізналися, що у Криму є Бельбек, на Донеччині Іловайськ та Дебальцеве, а на Луганщині – Попасна тощо. Трохи зацікавилися тоді ж й історією. Багатьом стало зрозуміло, що «братній народ» здатний лише на те, аби встромити ножа у спину. Чим, власне, й займається із завидною постійністю, століттями.
Пам’ятаю, що однією з найпопулярніших історичних тем у 2017-2018 роках став Кримський похід Болбочана. Події найуспішнішої Антитерористичної операції столітньої давнини усім подобалися й, здається, дещо заколисували: здолали москаля тоді, здолаємо й зараз. Ось тільки чогось нам постійно не вистачало: чи то подолання корупції, чи то міжнародної підтримки, чи то… Реалісти усвідомлювали, що лише військовим шляхом окупований півострів, як й Донеччину з Луганщиною, не повернеш.
Захоплення героїчними сторінками нашої історії, однак не спонукало до переосмислення того ким ми є і що можемо зробити для повернення справедливості у вигляді суверенітету над власними землями. Напрацювання теоретиків совєто/російськознавства й далі залишалися предметом обговорення тих, кому не байдужа доля рідної землі. Саме в таких диспутах лунали прізвища Липи, Стецька, Ленкавського й інших. Ті, хто зрештою вирішували «що і як» в державі та на міжнародному полі, не ігнорували подібні зустрічі інтелектуалів. Ні, все було набагато простіше – вони просто не хотіли помічати того, що не вкладається у їхню парадигму буття.
Результати? Більш, ніж очевидні – нові «уроки» географії, від лютого 2022-го. Буча, Маріуполь, Бахмут, Авдіївка, Роботине, Часів Яр. Тепер – Вовчанськ. Цей підручник пишеться кривавим чорнилом, а ілюстрації в ньому – фотодокази російської політики геноциду української нації.
Донедавна окремі персонажі полюбляли спекуляції по типу «треба було почути Донбас», тоді б не було війни. Абсолютно згоден! Але почути треба було не вереск російської агентури та підбурюваного ними натовпу. Державна влада мала почути голос української Донеччини, яка захлиналася в морі тотальної русифікації й задихалася від обіймів «братського народу», який кістлявими пальцями здавлював її шию. Голос тієї історично української Донеччини, яку правдами й неправдами витягував на світ Божий сл. п. Сашко Добровольський. Непересічний дослідник, який працював попри неприйняття «офіційними» істориками та властьімущими.
Не завадило б, зрештою, чути й голос українського Харкова, а не гратися в культ «першої столиці». Начебто совєтські маріонеткові чиновники взагалі б могли мати хоч якусь столицю, окрім мАскви. Не плодити місцевого культу батьки Махна на Запорожжі, підмінивши історичні факти туристичною «хатєлкою» місцевих чиновників. Край своєрідний, політично важкий, а проте має свої світлі сторінки українського державотворення доби Революції. І героїв має чимало.
Зрештою, маємо констатувати гіркий факт. За роки незалежності, терени, що зараз являють собою ледь не суцільну лінію фронту, не отримали належної уваги як власне українські. Не вотчина місцевих промислових та агро царьків, а форпост на україно-російському порубіжжі.
Захоплення історією України не перетворилося на її практичне осмислення. Поодинокі якісні винятки, як на мене, команда Юрія Сиротюка з Недержавного аналітичного центру «Українські Студії Стратегічних Досліджень» та відновлений Антиімперський Блок Народів. Без перебільшення, саме вивчення ворога, його історичних слабостей та внутрішніх протиріч – першочергова задача для того, хто хоче подолати ерзац імперію. Переконаний, країна-агресор вивчала й продовжує вивчати подібні процеси всередині України. Судячи з останніх подій, вивчає динамічно, здійснює коригування та вчиться на власних помилках. Зрештою, примушують і українців поглиблено вивчати власну географію… Географію втрат.
Особисто мені більше сподобалося вивчати географію країни-агресора. Через визвольні рейди добровольців-антипутіністів, через атаки українських дронів на НПЗ, або ж спецоперації українських бійців у глибокому тилу. Так має бути.
Юрій Щур
