Юрій Щур
16 липня 1990 року Верховна Рада УССР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, визнавши її суверенною національною державою, яка розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення. І всі положення тексту Декларації свідчили про те, що Україна має йти незалежним від СССР шляхом, розвиваючись виключно як демократична правова держава.
Та, певно, іншої думки притримувалися співробітники КГБ. Вже за три дні після проголошення декларації на адресу керівництва ЦК КПУ надійшов інформаційний лист від Комітету держбезпеки із промовистою назвою «Про підривну діяльність закордонних ОУН проти Української РСР». Очевидно, у «тій суверенній Україні», якою її бачили в КПУ та КГБ місця для відвертих самостійників не передбачалося, отже збір інформації, боротьба та протидія тривали далі. Що ж саме турбувало КГБ під ту пору? Зокрема те, що українські націоналістичні сили, які перебували у діаспорі, значно посилили свою діяльність. Тим більш, що радянське керівництво своїм недолугим керуванням давало привід акцентувати увагу на проблемах всередині республіки. Ті ж співробітники КГБ відзначали, що труднощі економічного й соціального характеру, які виникли за рахунок «перебудови», не залишилися непоміченими оунівцями. Останні, в свою чергу, використовували ці прорахунки радянського керівництва у своїй агітаційній діяльності. Для чого? Відповідь у кагебістів була однозначною – перетворення УССР на незалежну Українську самостійну державу.
Особливою «агресивністю» по відношенню до радянської влади вирізнялася ОУН (б), яка готувала революційний здвиг («внутрішню революцію») задля остаточного відокремлення України від СРСР. У доповідній наводилася цитата з одного з висловів провідника ОУН (б) Василя Олеськіва: «вирішення головної задачі – здобуття державної самостійності України – може бути досягнуте лише силою зброї, тому повстанські сили у республіці мають бути готовими до збройного конфлікту з відмираючим устроєм».
Керівництвом ОУН (б) також підкреслювалася необхідність посилення роз’яснювальної націоналістичної роботи, особливо у північно-східних та південних областях України, де переважало російськомовне населення та були сконцентровані важливі промислові, сировинні та аграрні комплекси. Найбільшої уваги варто було приділяти великим трудовим колективам та страйковим комітетам, добиватися їх максимальної політизації, організовувати широкомасштабні страйки з висуненням політичних гасел тощо. Для реалізації таких планів передбачалося створити у Донецьку, Дніпропетровську й інших крупних промислових центрах «опорні пункти», де згуртувати націоналістів для ведення потужної пропагандистської роботи й організації бойових загонів, які могли б організувати захоплення влади.
У КГБ також відзначали, що на відміну від бандерівців, середовище УГВР та ОУН (мельниківці) вважали, що процеси, які відбуваються у СССР, дають можливість ефективно вести боротьбу за самостійність України легальними методами. У зв’язку із цим доцільним вважалося робити ставку на лідерів тогочасних демократичних блоків і партій. З їх допомогою планувалося поборювати радянську систему зсередини. Зокрема, на одній із нарад, де були присутні представники Світового конгресу вільних українців та демократичних груп з України, акцентувалася увага на нові задачі в діяльності, з огляду на формування в СССР багатопартійної системи. Була відзначена також необхідність організації широкомасштабної кампанії з дискредитації КПСС (і КПУ відповідно), виходу з її складу членства (з формулюванням того, що компартія втратила авторитет і втрачає владу).
Співробітники КГБ також фіксували той факт, що українська діаспора виділяла значні кошти для фінансування діяльності антирадянських радикальних і поміркованих організацій та партій. З цією метою на Заході навіть створювали спеціальні фонди для збору грошей. Зокрема, постачалася нова комп’ютерна й тиражувальна техніка, засоби зв’язку, відео та радіоапаратура, кошти. Наприклад, редактор часопису «Сучасність», відомий історик Тарас Гунчак з колегами, за даними КГБ, лише в 1990 році для Руху й УРП доставили разом з медикаментами й медичною технікою також типографське обладнання, комп’ютери й іншу техніку та матеріальну допомогу.
До речі, співпраця «Сучасності» з представниками інтелігенції в царині культури, науки та гуманітаріями загалом дуже непокоїла КГБ. Від 1989 року відмічалися регулярні спроби масового перекидання журналу в УССР. Окремо кагебісти наголошували на тому, що редакція «Сучасності» веде переговори з львівським видавництвом «Каменяр» відносно тиражування журналу на його типографських потужностях. У Комітеті чудово розуміли, що у випадку налагодження такої взаємодії на території України посилиться націоналістична самостійницька пропаганда, що останніх дуже не влаштовувало.
Не минуло повз увагу КГБ й те, що представники ОУН й інших самостійницьких структур, які прибувають до УССР на запрошення місцевих демократичних політсил, наприклад Руху, постійно привозять із собою багато літератури, здійснюють цілеспрямований збір політичної інформації та компрометуючих матеріалів на керівників радянських і партійних органів. Під час своїх виступів на різних конференціях, лекціях, зустрічах з громадськістю тощо, оунівці постійно наголошували на необхідності відновлення незалежності України. А для забезпечення стабільної фінансової підтримки самостійницької діяльності почали створюватися спільні підприємства й кооперативи із залученням активістів місцевих партій та організацій. Крім іншого, це давало можливість тримати постійний зв’язок один з одним, а також без перешкод привозити до України техніку та інші необхідні речі й засоби.
Особливу увагу співробітники радянської держбезпеки звертали на намагання націоналістичного середовища західної української діаспори встановити міцні зв’язки у Міністерстві народної освіти УССР. Це б відкривало для ОУН можливості проводити роботу у школах та вузах. Не залишилось непоміченим налагодження зв’язків із молодіжними організаціями, зокрема Українською Студентською Спілкою та Спілкою Незалежної Української Молоді. За даними КГБ представники саме цих організацій залучалися до діяльності кореспондентських пунктів «Української інформаційної служби» (Лондон), які регулярно передавали на Захід оперативну політичну інформацію про розвиток ситуації в Україні.
Яка була реакція КГБ? Отримана інформація про діяльність ОУН й інших організацій західної української діаспори ретельно аналізувалася. На основі цього розроблялися плани щодо нейтралізації й попередження задуманих акцій та підготовки й проведення чекістами розвінчувально-пропагандистських заходів проти діаспори. Але зупинити ці процеси чи якось серйозно їм зашкодити КГБ, як показали подальші події, вже не міг.
