Своє життя, боротьбу й довголітню працю політв’язень, видавець та науковець проф.Олекса Вінтоняк присвятив Україні та її знедоленому народові
В часі вшанування пам’яті жертв нацистського табору Аушвіц-Біркенау, що був одним із найбільших нацистських концтаборів, який існував з кінця травня 1940 до січня 1945 біля міста Освенцима у Польщі, й об’єднував концтаборів, де було знищено гітлерівським режимом за різними оцінками від 1,1 до 1,6 мільйона осіб, українська громадськість шанує між іншими в’язнів, з походження українців. Загалом заручниками концтабору стало понад 14,5 тисяч вихідців із території України, значну частину в’язнів-українців складали члени Організації Українських Націоналістів, революційний провід якої тоді очолював Степан Бандера. Як відомо, 20 липня 1942 року з Краківської в’язниці німців Монтелюпіх до Аушвіцу перевезли 24 членів ОУН, це були – Василь Бандера, Володимир Дейчаківський, Леонтій Дяків, отець Микола Доманський, Теодор Галема, Михайло Гудима, Дмитро Яців, Григорій Яворів, Микола Коваль, Омелян Коваль, Степан Ленкавський, Євген Лозинський, Володимир Мартинець, Петро Мірчук, Андрій Пасічник, Василь Пасічняк, Роман Полутранка, Василь Приймак, Олекса Пилипенко, Богдан Рибчук, Юліан Савицький, Михайло Семчишин, Борис Вітошинський, серед цих патріотів був також майбутній професор Українського Вільного Університету у Мюнхені, відомий історик й видавець д-р Олекса Вінтоняк Принагідно зазначу, що пізніше, 8 серпня 1942 року, до цього ж концтабору німцями було привезено наступну групу в кількості 24 українських політичних в’язнів, серед яких Микола Климишин, Данило Чайковський та Лев Ребет. У жовтні того ж 1942 року ще 122 члени ОУН поповнили концтабір, в тому числі такі провідні діячі як – Зиновій Матла, Петро Башук, Володимир Лобай та Семен Левицький. Багато українських націоналістів загинули в таборі. Зокрема, Василь та Олександр Бандери були вбиті польськими в’язнями-капо. Померли також Роман Андріїшин, Леонтій Дяків, Теодор Галема, Степан Карабин, Микола Коваль, Андрій Пасічник, Роман Полутранка, Олекса Пилипенко, Юліан Савицький, Михайло Семчишин, Юрій Маршицький, Мирослав Тацій, Никифор Тацій, Григорій Ровенчук, Євстахій Рудакевич, Дмитро Яців та Гриць Яворів. Українці схиляють голови перед цими жертвами нацистського режиму, що загинули в концтаборі Аушвіц в часі Другої світової війни.
Також українські патріоти на Рідних Землях та чужині згадують, що 20 січня минуло 100 років від дня народження українського історика, видавця й громадсько-політичного діяча, політв’язня нацистських кацетів, у тому числі й Аушвіцу, Олекси Вінтоняка, який народився у прикарпатському селі Струпків, а відійшов у Вічність 9 лютого 2011 року у Мюнхені. Олекса Вінтоняк, з яким запізнався наприкінці 90-их років минулого століття під час свого студіювання в Українському Вільному Університеті походив із не досить забезпеченої у матеріальному плані, але досить патріотичної селянської родини українців. Його батько Максим Вінтоняк загинув в часі Першої світової війни, залишивши напівсиротами малого Олексу та ще чотирьох дітей на утриманні своєї рано овдовілої дружини. По закінченню української гімназії в Станіславові у 1938 році Олекса вступив до української духовної семінарії, де студіював теологію. Після першого приходу большевиків у вересні 1939 року, коли релігійно-церковне та громадське життя прикарпатських українців зазнало переслідувань з боку нових окупантів, Олексу Вінтоняка було скеровано для «вишколу» на такі собі «курси вчителів початкових класів», після яких він повернувся до рідної, колись народної школи в Струпкові, де й досі урядував його давній опікун пан Василь Симчук, що колись допоміг юному Олексі вступити до гімназії. Проукраїнська позиція, активна громадська діяльність цих свідомих українців села була під пильним оком большевицьких органів й планувалося, що ті, хто відвідував читальню «Просвіти» у Струпкові, серед яких був і Олекса Вінтоняк, будуть репресовані, ув’язнені, знищені або ж вислані до Сибіру. Однак німецько-совєцька війна, яка вибухнула у червні 1914 року, не дала здійснитися цим підступним «планам» НКВД-істів. Але й німецькі наїзники-окупанти також не прихильно ставилися до українських активістів, – й Олексу Вінтоняка вже 15 вересня 1941 року серед інших патріотів було заарештовано ґестапо в Отинії, де він тоді вчителював. Від того часу й розпочалося його кацетне «життя» під владою німецьких «визволителів», він пройшов тюремні застінки Коломиї, Станіславова, Львова, був у сумнозвісній ґестапівській катівні «Монтелюніх», Мавтгавзені, Ебензее. Як я вже писав вище, від 20 липня 1942 року по 6 травня 1945 року Олекса Вінтоняк був ув’язнений у Аушвіці (Освенцимі), де підневільно працював на каменоломнях та на будівництві тунелю в горах.
Після звільнення з концтабору, лікування та часткового одужання Олекса Вінтоняк у 1946-1950 роках, мешкаючи у Мюнхені, студіював в Українському Вільному Університеті й там здобув докторський ступінь під керівництвом професора О.Оглоблина. В цьому університеті він ґабілітувався на доцента, став автором праць «Україна в описах західноєвропейських подорожників другої половини XVIII ст.», «Біо-бібліографічні відомості про подорожників», яку було перевидано вже у 1995 році. Принагідно зазначу, що в останній своїй книзі її автор проф.Олекса Вінтоняк подав надзвичайно цікаві відомості про кільканадцять авторів досліджень про українські терени, зокрема, – Балтазара Ганета, К.Ф.Е.Гаммарда, Йоганна Готфріда, Самуеля Ґотліба Гмеліна, Йоганна Антона Ґюльденштедта, Ернеста Вільґельма Дрімнєльмана, Балтазара фон Кампенгаузена, Едвардо Даніеля Клерка, Вільґельма Кокса, Джозефа Маршалла, Йогана Вільґельма Меллера, М.Мессельєра, Петера Стона Палласа, Франца барона де Тотта. Незабаром д-р Олекса Вінтоняк заснував знамените видавництво «Дніпрова хвиля», був його довголітнім власником цього видавництва та однойменної книгарні. Слід сказати, що засноване Олексою Максимовичем Віктоняком українське видавництво та книгарня «Дніпрова хвиля» у Мюнхені до довший час стало осередком української комунікації та контактів свідомих українців на чужині, центром постійного обміну й торгівлею українськими виданнями наукових праць та літературних творів, на яких у за «залізною завісою», совєцькому союзі, було накладено заборону, випустило понад 60 назв українською мовою Це інституція у співпраці з іншими українськими осередками видавала художні, політичні, наукові твори, збірки, мемуари, серед інших – «Історія України» Наталії Полонської-Василенко, «Звичаї нашого народу» Олекси Воропая, було перевидано «Мої спомини про недавнє минуле» Дмитра Дорошенка, як також літературні твори Р.Єндика, Ю.Тиса, В.Вовк, О.Мак, Л.Храпливої, П.Кізка та інших, як також багато творів нашого земляка, уродженця Полтави Миколи Лазорського (Коркішка).
Через деякий час після відходу у Вічність проф.Олекси Вінтоняка у 2012 році відбулося відкриття іменного фонду його імені в науковій бібліотеці Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Іменний фонд директора видавництва «Дніпрова хвиля» проф.Олекси Вінтоняка наразі налічує близько півтори тисячі примірників. серед цих книг – наукові монографії відомих українських науковців, літературні твори авторів з діаспори, дисидентів, комплекти періодичних та наукових видань Українського Вільного Університету, Аннали Української Академії Мистецтв і Науки в США (ЗСА), «Записки Наукового Товариства імені Тараса Шевченка», українознавчі видання іншими мовами, зокрема – англійською, польською, німецькою, французькою, як також – екзотичне видання «Гавайсько-англійського словника», є низка інших цікавих книг, брошур й публікацій.
Так сталося, що колишньому політв’язневі нацистського концтабору Аушвіц проф.Олексі Вінтонякові, якому в січні 2015 року виповнилося 100 років, не судилося за свого земного життя мати власних дітей, – він тривалий час хворів після кацетів, а пізніше з головою поринув у наукове, видавниче та громадське життя українців, – але він залишив по собі багато вдячних учнів, поціновувачів, приятелів, духовних нащадків та світлу Пам’ять про себе, як незламного та самовідданого борця за українську національну ідею й повне визволення нашого народу, – одного із кращих і вірних синів нашої матері України.
Олександр Панченко, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), – адвокат з міста Лохвиці Полтавської області
