Так сказала дружина про покійного мужа Теодора Воляника. Бл. пам. мгр. Теодор Воляник, один з основоположників та кількаразовий довголітній голова Фундації Українського Вільного Університету (ФУВУ), довголітній член Спілки Української Молоді (СУМ) в Америці, її керівних органів як крайових так і місцевих у Мінніаполіс і в Ню Йорку, голова відділу Організації Оборони Чотирьох Свобід України (ООЧСУ) в Ню Йорку, член Організації Українських Націоналістів (ОУН), Крайової Ради Українського Конгресового Комітету Америки (УККА), Об’єднаного Комітету Українських Організацій міста Ню Йорку та інших українських організацій та установ відійшов у вічність в Ню Йоркському шпиталю після Різдва Христового, 8 січня 2018р. залишивши, дружину Олю та дальшу родину в Україну, а також українську громаду фактично по цілому світі.
Народився Теодор Воляник 24 жовтня 1922р. у селі Монастирок на Львівщині. За його діяльність УВУ відзначив його двічі у 2005 і 2017рр., включно з званням Почесного Сенатора. Крайова Управа СУМ надала йому ІІІ ступінь Суспільника, а Осередок СУМ у Ню Йорку надав звання Визначного Члена Осередку.
Тяжко знайти було більш віддану, чесну, щедру, порядну і добру людину. У нього “не було зерна неправди”. Після Парастасу місцевий отець Петро Шишка, який особисто знав покійного ще як виховника і коменданта на молодечих виховних таборах на оселі СУМ в Елленвілі, сказав, що покійний уособлював надзвичайно посвяту і відданість гаслові СУМ “Бог і Україна”. Покійний був гідним членом парафії Української Католицької Церкви Святого Юра у Ню Йорку, співав у церковному хорі, тощо.
Теодор Воляник був моїм виховником та комендантом у СУМ-і також. Ще ближче пов’язання моє з ним як колеги відбулося недавно, тобто п’ять років тому коли він, 90-літній голова Фундації УВУ запросив мене перебрати провід цієї Фундації, “щоби її відмолодити” та впровадити у майбутнє. Мені було тоді тільки 60 років. Все ж таки відносне відмолодження. Покійний був моїм заступник до дня його смерті.
Здобув він вищу освіту на УВУ на факультеті Економіки, але це знання було більше теоретичне чим практичне. Він займався протягом свого довгого утрудненого життя різною підприємницькою діяльністю. Але громадська зайнятість переважала і він ніколи не розбагатів. Одначе це не обмежувало його жертовність. Казала його дружина також, що він був відносно бідний, але завжди гідний.
Він був прикладом того українського покоління яке я мав щастя запізнати і яке я назвав найкращим, покоління також моїх батьків, покоління яке виростало між двома найбільшими в історії людства світовими війнами, на землі окупованій різними ворогами окупантами у різних, а інколи і тих самих часах, на землі зрошеній кров’ю її найкращих синів і доньок. Це покоління не знало буденних пригод чи приємностей, йому треба було виростати дуже скоро, бо здавалося кожний момент мав вирішальне значіння, кожна хвилина характеризувалася буттям або небуттям. Кінець війни не приніс ні перемоги ні полегшення, хіба нове напруження. Боротьбу треба було продовжувати тільки серед нових обставин і починати своє життя наново.
У вірші Богдана Лепкого, що ми часто співаємо при похоронних відправах, “Видиш брате мій, товаришу мій, відлітають сірим шнурком журавлі у вирі” є такій заключні слова: “гине, гине в сірій мряці слід по журавлях”. Співали ми ці слова також на Парастасі та на могилі Теодора Воляника. Одначе у випадку цього українського найкращого покоління не міг поет більше помилитися. Це покоління вже майже зовсім відійшло. Але слід не загинув. Залишило це покоління вагомий слід за собою, мабуть більш вагомий чим будь яке друге покоління. Це покоління збудувало духовну національну, політичну і культурну основу для майбутніх поколінь не тільки у діаспорі, але також на рідних землях. Встановлено структури, організації, установи та споруди. Найголовніше зробили з нас націю, завершили змагання кількома державно-творчими актами та вказали шлях захисту народу і його держави боротьбою основаною на власній сили нації. Сьогодні не зовсім вдячні наступні покоління цим дорібком та капіталом користуються з надією, що вже ніколи ми не будемо просто незрячими гречкосіями.
Пані Ректор УВУ Марія Пришляк після Парастасу говорила про фактично тисячі українських студентів які здобули магістерські та докторські дипломи на цьому ж університеті у Мюнхені, власне завдяки Фундації УВУ і таких людей як Теодор Воляник. Другі промовці говорили про його відданість і посвяту українській молоді, про його притаманну скромність, працьовитість, лагідність та доброту.
Теодор Воляник любив українську молодь тому він їй присвятив ціле своє життя. Не маючи власних дітей, для нього кожна українська дитина було його дитиною та заслуговували на його увагу і опіку. Він присвятив своє життя для української молоді, для її виховання та освіти і кращого майбутнього для нашого народу. Мені здається що кращого сліду по собі не можна було залишити. Вічна Вам Пам’ять, Дорогий Друже!
15 січня 2018р. Аскольд С. Лозинський
