Михайло Борохович
21 грудня на пленарному засіданні двадцять сьомої сесії Лютенської сільської ради восьмого скликання у населених пунктах громади перейменовано 33 об’єкти топонімії. Лютенська сільрада рішення прийняла відповідно до законів «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії» та «Про присвоєння юридичним особам та об’єктам права власності імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій» та «Про місцеве самоврядування в Україні». Ухвалі депутатів про деколонізацію топонімії передували тривала, наполеглива і копітка праця топонімічної комісії, місцевих депутатів, краєзнавців та громадське обговорення нових назв у громаді. Про це сповістили на офіційному сайті Лютенської громади https://tinyurl.mobi/36Ufg та представник Українського інституту національної пам’яті (УІНП) в Полтавській області Олег Пустовгар. «Вів засідання сільський голова Володимир Омельченко. Перед початком сесії депутати вшанували хвилиною мовчання пам’ять загиблих українців у розв’язаній росією загарбницькій війні. Депутати не лише затвердили бюджет, але й обговорили та прийняли рішення про перейменування вулиць та провулків», – говориться на офіційному сайті Лютенської сільської ради Миргородського району.
Леонтій Христовий – військовик Армії УНР, отаман антибільшовицького повстанського загону
У назві вулиці більше не буде звеличуватися рядовий-піхотинець Червоної армії періоду 2-ої світової війни, уродженець російського регіону Башкорстан Матросов. Адже цей діяч СРСР ніяк не пов’язаний з історією Лютеньки. Натомість пошанували земляка. З ініціативи Олега Пустовгара та знаного лютенського освітянина, письменника і краєзнавця Івана Федосійовича Чайки у Лютенці продовжили увічнення пам’яті Леонтія Христового.
Пам’ять про цього борця за незалежність України у 20 столітті збережена у книгах, меморіалах та документальних відео. П’ять років тому, у 2018 році, на фасаді будівлі державного навчального закладу «Гадяцьке аграрне училище» (колишня школа бджільництва) встановили меморіальну дошку, на якій вказано, що ватажок повсталих українських селян поневірявся у цьому приміщенні (більшовики тоді там облаштували тюрму-катівню) та здійснив втечу звідти. А неподалік Лютеньки відкрили пам’ятний знак на пошану повстанців Христового. Письменник і краєзнавець з Нових Санжар Юрій Коцегуб написав історичний роман «З Україною в серці, з шаблею в руці». Патріарх краєзнавства Полтавщини Віктор Ревегук є автором монографії «Отаман Левко Христовий», а Іван Чайка—книги «Дзвони над Лютенькою». У 2014 році було започатковано створення короткометражних документальних відео для проєкту «Поборники незалежності. Полтавщина». Його ініціював і реалізував спільно з ОДТРК «Лтава» тодішній керівник Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської обласної державної адміністрації (нині представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області) Олег Пустовгар.
А відтепер на честь Христового у Лютеньці перейменували вулицю. «Коли Леонтію Христовому сповнилося 20 літ, став до лав Армії УНР. У цей час російські більшовики окупували Полтавщину, а Христовий пішов у підпілля. У1919-1920 роках Христовий жив у Києві та брав активну участь у розробці планів повстання проти більшовиків. Влітку 1920 року Леонтій Христовий очолив повстанський загін, який діяв на території колишніх Гадяцького, Зіньківського та Миргородського районів Полтавщини. У липні 1920 року біля Лютеньки загін дав бій 14-й армії російсько-більшовицьких загарбників, але змушений був відступити. Проте ненадовго. Наростивши сили, 7 серпня 1920 року повстанці Христового і Коваля (а загін тоді налічував понад 1,5 тисячі повстанців) визволили Гадяч. Під час наступу на місто повсталі йшли під синьо-жовтим прапором, вигукуючи «Слава Україні!». У серпні у лавах повстанців налічувалося більше 1500 чоловік. Більшовики перекинули проти повсталих 7-му Володимирську дивізію, яку перед цим направили з Росії на денікінський фронт, 185-ту бригаду ВОХР, 64-й, 488-й, 489-й більшовицькі полки. 29 серпня 1920 року на околицях Лютеньки зав’язався кривавий бій. Сили були нерівні і після дводенного бою повстанці відступили. Після відходу повстанських загонів більшовики село спалили, а чимало жителів розстріляли. Загинув Леонтій Христовий у липні 1921 року біля села Загрунівка у бою із загоном більшовицької міліції. Йому було лише 23. Тіло отамана перевезли до Зінькова, де поховали на місцевому кладовищі. Але й після смерті окупанти мстилися Христовому за опір — щоразу плюндрували його могилу. Але місцеві мешканці її одразу впорядковували. Російські окупанти жорстоко розправилися не лише з отаманом, а й з усім його родом», – розповіли у Полтавському офісі УІНП.
Мазепинський полковник Борохович
У Лютеньці пішла у небуття вулиця трубадура російської імперії поета Алєксандра Пушкіна, який оспівував загарбницькі війни Російської імперії і брав у них участь; виправдовував воєнні злочини російської армії, заперечував право українського, польського, народів Балтії на державність, паплюжив гетьмана Івана Мазепу. Ім’я Пушкіна нині російські окупанти використовують як ідеологічну зброю: «Херсон — полуденный край России», – банер з цією цитатою московити розвішували у Херсоні, а вірш Пушкіна «Клеветникам России» використовує путінська ворожа пропаганда для виправдання війни проти України», – наголосили у Полтавському офісі УІНП. Тож вулицю Пушкіна з ініціативи краєзнавця і знаного місцевого освітянина Івана Федосійовича Чайки перейменували на честь мазепинця, козацького полковника і мецената Михайла Бороховича.
«Він упродовж 17 років у період гетьманування Івана Мазепи очолював Гадяцький полк (1687–1704), обозний Гадяцького полку (1672). Вперше у історичних джерелах згадується як сотник Лютенської сотні (1671). У1872 році обіймає посаду гадяцького полкового обозного. У 1687 році призначається полковником Гадяцького полку. В 1690 і 1696 роках від гетьмана Івана Мазепи отримав універсали на села Лютенька, Перевіз, Млини, Сакаловка (нині Соснівка). Мазепа доручав Бороховичу відповідальні військові операції, і він не підводив свого керманича. У вересні – жовтні 1693 року під його управлінням були два охотницькі полки — свій та Полтавський, з якими Борохович «для бережения від знамірених ворожих бусурманських находів» стояв біля Коломаку і стримував ординців від походу вглиб Гетьманщини. Гадяцький полк взяв участь у деяких боях із кримчанами у 1695 року, штурмував Азов. Найточніші дані про родину Михайла Бороховича дослідники з’ясували із заповіту його вдови, який був написаний в 1724 році. У документі вказано, що сім’я мала багато дітей, згадано імена Максима, Федора, Івана, Феодосії і Марії. Згідно з заповітом, був досить заможним. Це один із найбільших меценатів Гетьманщини, який підтримував православну церкву. Зокрема, фінансував великий мурований п’ятиверхий, хрещатий у плані Успенський храм (1686) у містечку Лютенька неподалік Гадяча, де й похований. У церкві зберігався величний портрет Бороховича, у 1890-х його передали до Чернігівського музею українських старожитностей В. Тарновського, а для храму виконали копію. У 1688 р. пожертвував 100 злотих Мгарському Лубенському монастиреві, 1692 року виділив кошти на спорудження мурованої п’ятиверхої Миколаївської церкви у Гадяцькому Миколаївському Красногорівському монастирі. 1786 монастир закрили, а храм відійшов до с. Монастирські Будища, що поблизу м. Гадяч», – розповіли у Полтавському офісі УІНП.
Петро Гузь – лютенський кобзар
Вулицю Ватутіна у Лютеньці перейменували на честь Петра Гузя. Автором цієї пропозиції теж виступив Іван Чайка.
Гузь Петро Іванович — кобзар, один із визначних майстрів бандуристів 1-ї половини XX століття, здібний імпровізатор. Народився та помер у селі Лютенька. У трирічному віці захворів на золотуху й осліп. У 15-річному віці батько віддав його вчитися до кобзарів. Навчався у Михайла Кравченка. Від 1939 року — у складі ансамблю кобзарів при Київській державній філармонії. В тому ж році його запросили на 1-шу республіканську нараду кобзарів та лірників, під час якої записали на фонографі низку пісень. Гузя зараховано до новоутвореного Державного етнографічного ансамблю кобзарів. За заслуги в розвитку кобзарського мистецтва Гузеві призначили персональну пенсію республіканського значення. Мав своїх учнів. Мандрував по Київщині, Харківщині, Полтавщині та Кубані. Під час визвольних змагань 1918—1921 брав участь в антибільшовицькому повстанні під керівництвом місцевого отамана Леонтія Хрестового, про якого створив і виконував думу. У 1939—1941 роках— артист етнограф ансамблю кобзарів і лірників при Київській філармонії. Грав на старосвітській бандурі. В репертуарі – думи («Втеча трьох братів з міста Азова», «Про трьох братів Самарських», «Про Олексія Поповича», «Бідна вдова і три сини»), історичні та жартівливі пісні, танцювальні мелодії, більшість яких зберігається в фондах ІМФЕ. Автор пісень та дум, у яких критикував комуністичну сталінську діяльність, засуджував Голодомор-геноцид українського народу.
Петро Залозний – «відданий народові» діяч
По селу Рашівка вулицю Жовтневу перейменували теж на пошану земляка, видатного письменника і мовознавця Петра Залозного. Місце його народження — село Рашівка, у ньому знаходиться і могила. Народився в 1865 році у сім’ї козака, хлібороба з діда-прадіда. У Рашівці ходив до початкової школи, потім закінчив Лубенську гімназію, а 1889 року — історико-філологічний факультет Київського університету імені святого Володимира. Учителював у земських школах Катеринославщини також у місті Прилуки на Полтавщині, потім працював чиновником. Писати літературні твори почав іще в Лубенській гімназії. Захоплювався перекладом Вергілієвої «Енеїди» (гекзаметром) та Овідієвих віршів. 1886 року в альманасі «Степ» опублікував перший вірш «Сиротина». 1887 року в Києві вийшла збірка ліричних поезій «Русалочка». Від 1888 року друкувався в львівському журналі «Зоря». Його поетичні твори є в антологіях «Акорди» (1903), збірнику «Розвага» (1908), «Українська муза» (1908), журналі «Рідний край», що видавався в Полтаві. Крім віршів, писав оповідання, невеликі п’єси (водевіль «На досвітках»), рецензував різні видання. Автор оповідань, новел («Свічечка», «Діти», «Студент», «Проти хвилі») тощо.
Залозний відчув на собі дужий вплив Шевченка. Один із ранніх віршів, присвячених Кобзареві, має назву «Наша Слава» (1889; журнал «Зоря»). В ньому — оцінка Шевченка як «борця непохитного», що поліг за волю родимого краю”. «Народ його вислав за себе боротися з кривдою злою». 1906 року в журналі «Рідний край» вміщено його вірш ’”Тарасові…” за підписом «Петро», за це журнал було конфісковано. Інший вірш, присвячений Шевченкові, «Як сонця весняного промінь…» вміщено в збірнику «Вінок Т. Шевченкові» (Одеса, 1912). У Полтаві Залозний видав збірочку «Дві казки дітям».
Залозний був послідовним захисником рідної мови, її дослідником та пропагандистом. 1906 року в полтавській друкарні Г. Маркевича вийшла його авторства «Коротка граматика української мови», що сприяла нормуванню української граматичної термінології. Написав підручник «Коротка граматика української мови», який відіграв важливу роль у формуванні літературної норми української мови. Увів терміни «префікс» і «суфікс». Нормативні тенденції граматики української мови реалізовані 3алозним і в художніх творах (збірка поезій «Русалочка», 1887; водевіль «На досвітках»; оповідання).
Читав просвітницькі лекції населенню Гадяча, Пирятина, Полтави, Прилук. Поділяв світогляд Миколи Лисенка, Олени Пчілки, Михайла Старицького, Панаса Мирного. Мовознавець Михайло Жовтобрюх назвав П. Залозного «відданим народові» діячем.
Відновили історичні назви, прибрали ворожі
Зокрема, по селу Лютенька вулиці Капітана Печонкіна повернули назву Великосорочинська; вул. Сазонова – Береги, вул. генерала Латишева – Зелений Клин, вулиці Рождественського – Млинівська, провулку Рождественського – Фортечний.
«У селі Соснівка серед масиву колоніальних російських імперських назв топонімів була і вулиця Михайла Лєрмонтова. У Полтавській області на честь цього російського трубадура налічувалося 37 вулиць. Ось так масштабно вороги маркували топонімічний простір Полтавщини іменем засновника російського спецназу і просто «велікіго руского пісатєля», який оспівує групове згвалтування. Лєрмонтов був юнкером російської імператорської армії і написав агресивну поему «Уланша», в якій описав групове зґвалтування дівчини своїми колегами по службі. У поетичній формі Лєрмонтов возвеличував російські загарбання, у яких він сам і брав участь. Наприклад, у вірші «Измаил-бей» прославляв поневолення черкесів», – розповів Олег Пустовгар. Тож вулицю Лєрмонтова повернули стару назву Кутова, а вулицю Кошового назвали вулицю Калинова.
У селі Лисівка вулицю Лейтенанта Анохіна – на Климівська. По селу Млини вулицю 373 Стрілкової Дивізії перейменували на Лютенська.
Назавжди топонімію громади очистили від імені діячки ВЛКСМ, російсько-комуністичної диверсантки Зої Космодем’янської, також перейменовано і вулицю 373 стрілецької дивізії армії СРСР.
Незалежності –
такі нові назви замість вулиці і провулку, що звеличували Сидора Ковпака з’явилися у селі Лютенька. «Ковпак Сидір – з 1919 р. член Всеросійської комуністичної партії (більшовиків), у 1917-19 рр. брав участь у боях проти армії Української Держави та загонів вільного козацтва. У 1930-х закінчив спецшколу ОГПУ. З 1937 р. очолює радянський окупаційний виконком м. Путивль. Учасник численних боїв проти загонів УПА. З 1944 р. депутат Верховної Ради УРСР, з 1947 р. по 1967 р. – заступник керівника Президії ВР УРСР. Член ЦК КП(б)У в 1942-1943 та 1949-1967 роках. Брав активну участь у розшуку та репресіях проти антирадянських діячів», – розповів Олег Пустовгар.
Тож у назві вулиці і провулку «Незалежності» увічнено історичний документ виняткового значення для долі українського народу — Акт проголошення незалежності України. За Акт проголосувала абсолютна більшість депутатів Верховної Ради. УРСР перестала існувати. На геополітичній карті світу постала нова самостійна держава — Україна, яка нині знову відстоює незалежність у народній російсько-українській війні.
Полтавський офіс УІНП
