«Великі правди пишуться вогнем.
У громі – Бог. Його наказ одвічний:
Плекайте силу, затиснувши меч».
Валентин Мороз. 1974 р.
Під таким девізом пройшла 3 листопада цього року зустріч студентів і викладачів Луцького НТУ з Ярославом Середницьким (Львів) – автором серії книг з історії Українського Війська, виданих у видавництві «Мандрівець» (Тернопіль). У вступному слові організатор зустрічі професор Луцького НТУ Ольга Гулай зачитала актуальні для нинішньої України слова з перекладеного на українську мову німецького трактату видатного фізика і електротехніка професора Івана Пулюя, датованого 1915 роком: «Після приєднання України до Московщини ця імперія неписьменних, яка дивилася на «гнилий Захід завжди з презирством й ізолювалася від нього, здобувала свої багатства не зброєю духу, не культурною працею, не промисловою і народногосподарською діяльністю, а підкоренням, інтригами, віроломністю, зрадами і шахрайством, грабежем, вбивством і поневоленням народів. Велика російська імперія стала справжньою «тюрмою народів»… Самостійність України є гордієвим вузлом, під замком якого перебувають не тільки гарантія миру в Європі, але й гарантія національних прав Австро-Угорщини й усього німецького народу. Світова війна має розв’язати цей вузол…
Росія хоче тепер і хотітиме в майбутньому готувати братську могилу австрійським українцям і, тим самим цілому багатомільйонному українському народу. Але могила України була би могилою для інших культурних народів Європи, германців чи слов’ян!… Не з любові будуть домагатися Центральні держави, Австро-Угорщина і Німеччина самостійності України, а в своїх власних інтересах, які, на щастя, збігаються з інтересами українського народу».
Я. Середницький показав на екрані світлини професора Івана Пулюя, його сина Олександра Івана – хорунжого кавалерії Галицької Армії, ротмістра Абверу, командувача української «ПУМА» (Пулюй – Масикевич) і вірменської «Дромедар» зондергруп. А також світлини генерала Драстамата Канаяна, командувача Вірменської армії в 1919-1920 роках, вірменського командувача зондергрупи «Дромедар» і організатора Вірменського Легіону при Вермахті. Тобто військовиків, які відновили у 1939-1941 роках збройну боротьбу за незалежність України і Вірменії, поневолених у 1920-1921 роках червоною Москвою.
Майбутній командувач Українською Національною Армією в 1945 році генерал Павло Шандрук на початку 1920-х років підкреслив, що імперська політика Росії не змінюється незалежно від того, чи є вона «царською», «червоною» чи «білою». Нині до того треба додати «путінською». Тому відповідь України має бути однозначною: «Плекайте силу, затиснувши, меч». І не тільки меч, адже сучасні гібридні війни починаються не з бомбардування міст, а з бомбардування мізків.
Чого варті хоч би широко тиражовані совєцькі міфи про «Великую отечественную войну», «Молоду гвардію» в Краснодоні, 28 героїв- панфіловців і Зою Космодем’янську. Адже ніякої «Молодої гвардії» не було. В Краснодоні за свідченнями члена Похідної групи ОУН В. Стахіва діяли совєцька військова розвідка й підпілля ОУН. Подвиг 28 героїв-панфіловців придумали військові кореспонденти, а Зою Космодем’янську спіймали і видали німцям російські селяни, будинки яких вона підпалювала.
Щодо реальних подій у Криму й на Північному Кавказі в Другій світовій війні, то чітку відповідь дає сама назва книжки, слайди до якої ми розглянемо: «ПУМА-Дромедар. Абвер. Частина ІІ. Три Кримські й Північно-Кавказька катастрофи Червоної армії 1941-1942 років». Совєцька, а тепер російська пропаганда десятки років повторювали як мантру: «Севастополь – город русской славы, Славный Черноморский флот». Слави, якої ніколи не було, починаючи від ганебної поразки царської Росії в Кримській війні 1853-1856 років. А далі в 1941-1942 роках були три Кримські катастрофи Червоної армії.
Перша катастрофа – прорив 11-ї німецької піхотної армії до Криму через сильно укріплені Перекопський перешийок та Ішуньські позиції, що завершилася повним опануванням півострова крім Севастополя. Дислокована в Криму 51-а совєцька піхотна армія, посилена евакуйованою з Одеси Приморською армією, могла не пустити німців до Криму. Але за наказом Ставки Верховного командування розкинула дивізії по всьому Криму. Бачте, готувалася відбивати німецькі парашутні й морські десанти.
Ефект від вдалої висадки в кінці грудня 1941 року Керченського і, особливо, Феодосійського десантів (ціла 44-а піхотна армія з гарматами і танками) бездарно змарнували. Адже удар на Джанкой, до якого було 100 кілометрів, перерізав би постачання 11-ї німецької армії боєприпасами. Тим більше, що фронт проти 44-ї армії тримали поріділі в боях 46-а німецька піхотна дивізія й дві румунські бригади. В результаті, перекинувши за два тижні дві дивізії від Севастополя, німці відбили Феодосію.
Переважаючі численністю совєцькі війська поспішно відступили на Керченський півострів. Їх чисельні спроби прорвати німецький фронт за великої переваги в сучасних танках Т-34 і КВ привели тільки до велетенських жертв. І чого хотіти, коли представник Ставки Верховного командування Лєв Мєхліс зігнав всі частини на передову під артилерійський вогонь. До того ж, заборонив копати окопи, бо «вони знижують наступальний дух Червоної армії». Командувач 11-ї німецької армії генерал Еріх фон Манштайн кілька разів передивлявся світлини аерофотозйомки поки зрозумів, що совєцькі війська розташувалися на лінії фронту як мішені на полігоні.
У травні 1942 року потужний наступ 11-ї німецької армії й кількох румунських бригад проти Кримського фронту (44-ї, 47-ї та 51-ї совєцьких армій) завершився їх розгромом і панічним відступом до Керчі. Червона армія втратила біля 300 тисяч солдатів і офіцерів вбитими й полоненими. А далі була безладна переправа наспіх зібраних «плавсредств» і тисяч-тисяч плавців через Керченську протоку на Кубань. Переправа під вогнем німецької артилерії та авіації. Ті, кому вдалося ступити на Кубанський берег, стверджували, що вода в Керченській протоці була рожева від крові.
Я. Середницький розповідає про наступ 22-ї німецької танкової дивізії, яка відрізала 47-у та 51-у совєцькі армії від Керчі.
Не менш бездарною була здача Севастополя 4 липня 1942 року. Не захоплення німцями і румунами в жорстоких боях, а здача совєцьким командуванням на чолі з І. Сталіним у полон 80 (за іншими даними 90) тисяч солдатів і матросів, що 250 днів успішно захищали Севастополь. На цей раз їм перестали підвозити патрони і снаряди та евакуювали на Кавказ літаками, кораблями й підводними човнами 2000 офіцерів вищого командного складу.
А в серпні – вересні 1942 німецькі війська здійснили 800-кілометровий марш від Ростова-на-Дону до гірських перевалів Головного Кавказького хребта. Чому відбулися ці катастрофи пояснив сучасний російський історик Марк Солонін: «Армии не было. Была вооруженная толпа». І «великої перемоги» над Німеччиною Совєцький Союз досяг ціною колосальних втрат. 40 мільйонів проти 10 мільйонів зі сторони німців, 0,5 мільйона американців і 0,35 мільйона британців.
Обговорення виступу Я. Середницького розпочав полковник Григорій Пустовіт, екс-голова Волинської ОДА, член СОУ, автор фундаментальних історичних розвідок із боротьби в 1941-1945 роках балтійських, білоруських, українських, козацьких, кавказьких, азійських Легіонів у Вермахті та Ваффен СС за незалежність своїх держав, поневолених червоною Москвою. Він відзначив: «Ми вперше змогли подивитись на Другу світову війну очима українців, які, воюючи в інших арміях, продовжували боротися за Україну. Ярослав Середницький відкрив, без сумніву, у своїх книгах низку великих постатей українських військовиків, передусім, генерала Павла Шандрука. І правда, почута з їхніх уст, дає нам не лише сміливі аргументи, а й позицію».
Генерал-поручник Павло Шандрук у однострої командувача Української Національної Армії з Хрестом Симона Петлюри. Березень-квітень 1945 року.
Йшлося про три книжки про генерала Павла Шандрука, що вийшли в тернопільському видавництві «Мандрівець» у серії «Невідома Україна мілітарна». В першій «Генерал Павло Шандрук і антигітлерівська військова опозиція» описано становлення особистості генерал-поручника Павла Шандрука – керівника Українського Національного Комітету й командувача Української Національної Армії у Збройних силах Німеччини в 1945 році, показано його участь у створенні та діяльності УНК. Проаналізовано вирішальні кроки генерала П. Шандрука та його соратників під час протидії «акції» російського генерала Андрєя Власова, який збирався «ощасливити» народи Совєцького Союзу в новій Російській імперії без Сталіна і комуністів. Друга й третя книги «Павло Шандрук. Перша світова і три Російсько-Українські війни» та «Павло Шандрук. Вереснева кампанія 1939 року» висвітлюють інші етапи боротьби Армії УНР і Галицької Армії, а також вояків-українців у Війську Польському проти червоної Москви.
Кандидат історичних наук, завідувач кафедри інженерної педагогіки, психології та українознавства Луцького НТУ Оксана Жук відзначила інформаційну наповненість видань, передусім книжки «Павло Шандрук, Вереснева кампанія 1939 року». «Кількість джерел, фотоілюстрацій у книгах Ярослава Середницького – вражає. Це унікальні праці, адже вони презентують Другу світову війну крізь призму особистостей, які її пережили. Історія війни складна для написання, і вона вже давно потребувала переосмислення саме такої точки зору».
Із аналізом подій майже сторічної давнини в українсько-російських відносинах виступив учасник сучасної війни на Донбасі, заступник декана історичного факультету Східноєвропейського НУ імені Лесі Українки Тарас Літковець. Професійний історик та політолог звернув увагу на роль ідеології та національного менталітету в перебігу воєн на українських теренах від найдавніших часів до сьогодення.
Учасники зустрічі з Ярославом Середницьким мали змогу придбати книги з його автографом.
Професор Луцького НТУ, доктор педагогічних наук Ольга Гулай
