Вячеслав Липинський
У Лубенській міській громаді Полтавської області успішно триває виконання закону «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії». 16 листопада відбулася позачергова тридцять п’ята сесія восьмого скликання. Відповідно до ст.25 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», Закону України «Про присвоєння юридичним особам та об’єктам права власності імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій» депутати ухвалили рішення про перейменування восьми вулиць та провулків у містіЛубни. У нових назвах увічнено пам’ять видатних борців за незалежність та діячів української культури і науки, життя і діяльність яких пов’язані із Лубнами.
Комісія з відновлення національної пам’яті: курс на незворотність деколонізації
Депутати громади врахували протокол №4 засідання комісії з реалізації державної політики відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу на території Лубенської територіальної громади. У ньому зазначено напрацювання лубенських фахівців, пропозиції містян та Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті (УІНП). Як відомо, згадану комісію цьогоріч створили розпорядженням Лубенського міського голови Олександра Грицаєнка. До цього дорадчого органу увійшли місцеві фахівці, історики, співробітники органів місцевого самоврядування та Лубенського краєзнавчого музею, журналісти та представник Українського інституту національної пам’яті (УІНП) в Полтавській області Олег Пустовгар. Очолює комісію секретар Лубенської міської ради Маргарита Комарова.
Євген Чикаленко
На 35-ій сесії міськради було підтримано низку пропозицій Маргарити Комарової та Олега Пустовгара. Вирішено перейменувати в м. Лубни Лубенського району Полтавської області: вулицю і провулок 8 Березня на вулицю Сергія Шелухіна, Першотравневу на Євгена Чикаленка, аналогічно провулок Першотравневий 1 і провулок Першотравневий 2. Вулицю Тупікова (російський комуністичний військовий діяч) перейменовано на В’ячеслава Липинського, а вулицю Щелканова (військовий діяч СРСР) на вулицю Андрія Жука. Також враховано ініціативу жителів вулиці Черняховського (військовий діяч СРСР) перейменувати на Світанкову, поєднавши на одному перехресті з існуючою вулицею Сонячною.
«При перейменуванні вулиці Щелканова враховано ініціативу знаного історика-архівіста, лауреата премії імені Симона Петлюри, заступника директора Державного архіву Полтавської області Тараса Пустовіта. Він ретельно дослідив біографію Андрія Жука і дуже переймався увічненням його пам’яті. Дякую депутатам та керівництву громади за небайдужість, патріотичну позицію і вагомий внесок у виконання закону «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у 20 столітті». Дуже важливо, що у громаді тепер пам’ятатимуть і шануватимуть тих видатних Українців, життя яких пов’язане із Лубенським краєм», – прокоментував рішення депутатів Олег Пустовгар.
Хто ці люди?
Євген Чикаленко – борець за незалежність України у 20 столітті, видатний діяч Української революції 1917-21 рр., меценат, видавець, публіцист, член Старої Громади, ініціатор заснування організації, з якої народилася Українська Центральна рада- Товариства Українських Поступовців. Життя і діяльність пов’язані з Лубнами. Був одружений і Марією Вікторівною Садик родом з Лубенщини. Молоде подружжя з Харкова переїздить до Лубенщини, де починає господарювати. Мешкав у маєтку Кононівка, придбаному у 1899 року (тогочасна Пирятинська волость Лубенського повіту). Детальніше на офіційному сайті УІНП https://tinyurl.mobi/32xim
В’ячеслав Липинський – історик, історіософ, соціолог, публіцист, теоретик українського консерватизму. Належав до Дубенської хліборобської організації. Детальніше тут https://tinyurl.mobi/TiF6 і тут https://tinyurl.mobi/TiFq
Сергій Шелухін
Сергій Шелухін (1864-1938) – борець за незалежність України у 20 столітті, Генеральний суддя УНР, Генеральний прокурор у добу Центральної Ради, український вчений, видатний юрист, історик, дипломат, громадський і політичний діяч, письменник, педагог, член п’яти наукових товариств, соратник Симона Петлюри. Народився у Золотоніському повіті на Черкащині. Закінчив Лубенську чоловічу гімназію, навчався в Київському університеті. Член українського руху з 1905 року. Детальніше на офіційному сайті УІНП https://bit.ly/3Si13dm
А ще видатний лубенчанин вагому частину свого життя присвятив боротьбі за помісну православну церкву, яка б не залежала від російської. Оприлюднюємо без змін дослідження «Сергій Шелухін – представник Всеукраїнської Православної Церковної Ради Української Автокефальної Православної Церкви в Чехії, Югославії і в Східніх Патріархатах» авторства історика і речника Генштабу ЗСУ Андрія Ковальова:
«Сергій Шелухін – український вчений, видатний юрист, історик, дипломат, громадський і політичний діяч, представник народницько-демократичного напрямку української політичної думки міжвоєнного періоду, письменник, педагог, член п’яти наукових товариств, член Української Центральної Ради, генеральний суддя УНР, міністр судових справ в уряді В. Голубовича, Голова української делегації на мирних переговорах з РРФСР у червні 1918, член української делегації на мирних переговорах у Парижі в 1919 р., виконувач обов’язків міністра в уряді Володимира Чехівського. Митрополит Василь Липківський так згадує про Сергія Шелухіна та УАПЦ у Чехії у своїх спогадах: «Найбільше української еміґрації опинилось в Чехії. Там у Празі заснувався навіть окремий Український Университет, професори в якому були в більшості еміґранти з Кам’янецького Университету. У місті Подебрадах коло Праги заснувався Український Сільсько-господарчий Інститут. І у Празі, і в Подебрадах утворились українські парафії, священником в яких був колишній член Всеукраїнської Православної Церковної Ради першої каденції, сотник Армії УНР, отець Гриць Мельник. До Чехії належала й велика українська країна «Карпато-Русь». Хоч Карпаторуси взагалі завзяті москвофіли, але під впливом українців-емігрантів і в них пішов український рух, стали засновуватись українські парафії. Між самими чехами постав великий церковний рух від католицтва до православ’я. Чехи згадали заповіт свого апостола Івана Гуса і в революційний спосіб стали відходити від папи й визнали зверхність Царгородського патріарха. На чолі їх стояв єпископ Саватій, що довго перебував в Україні, де є багато чеських колоній, і тому був прихильний до українців. От усі ці умови викликали потребу мати і в Чехії представника Української Автокефальної Православної Церкви. Між професорами Празького університету був відомий український вчений, що цікавився й церковними справами, Сергій Шелухин. От з ним Всеукраїнська Православна Церковна Рада і увійшла в зносини і він з охотою погодився взяти на себе представництво від УАПЦ в Чехії, Югославії і в Східніх Патріархатах. Шелухин був великий ворог папства, вважав папу головним виновником Всесвітньої війни й запеклим ворогом української нації; був він ворогом і патріархизму, вважав патріархів баламутами, і в УАПЦ йому дуже подобалась всенародня соборноправність і повна аполітичність. Своїми надто цікавими й змістовними листами він подавав ВПЦР інформації про стан папства і взагалі стан релігії на Заході і дбав про засновання українських парафій; за його допомогою засновано три українських парафії в Югославії і багато парафій у Прикарпатській Україні. В Празі Шелухин утворив по зразку Всеукраїнської Православної Церковної Ради свою Церковну раду, яка під духовним керівництвом Чеського єпископа Саватія керувала всіма українськими парафіями в Чехії, як емігрантськими, так і прикарпатськими.
З утворенням своїх парафій і представництва в Західній Европі й Америці УАПЦ уже фактично здобувала всесвітнє значіння, входила у вир всесвітніх релігійних змагань і інтересів, що могли виникати в цих вільних висококультурних країнах. А релігійні інтереси жваво захопили тоді ці країни, особисто щодо взаємного порозуміння всіх церков коли не в вірі, то принаймні в спільному братерському прагненні до виконання заповітів Христових, і нашим представникам не гідно було стояти осторонь від цих світових інтересів і не брати в них участі. Отже, щоб надати цій участі більш сталого й певного характеру, ВПЦР визнала за корисне утворити чи з’єднати своє представництво за кордоном у колегію з Шелухина, Бачинського на чолі з архиєпископом Іваном Федоровичем, аби в разі якого важливого питання, яке може виникнути в загальних зносинах з іншими Церквами, вони не виступали окремо, а за спільним порозумінням, коли не можна буде сполучитись з ВПЦР. Здається, ця колегія не здійснилась, але чутка про УАПЦ і в інших Церквах досить поширилась.
На 1925 рік скликалась у Стокгольмі (Швеція) так звана Всесвітня Християнська конференція для життя та праці. Голова підготовчої комісії до цієї конференції єпископ Упсальський (Швеція) Натан Седербльом звернувся й до митрополита УАПЦ з закликом прибути на цю конференцію або надіслати своїх представників. ВПЦР прохала Шелухина та Бачинського прибути на цю конференцію й обрала представниками на неї від себе архиєпископа Олександра Ярещенка і Володимира Чехівського. Та ні одному з представників УАПЦ не пощастило бути на цій конференції. ВПЦР надіслала лише поштою свої відповіді на ті питання, які мала розв’язувати конференція. Ці відповіді зробили гарне вражіння на членів конференції, про що єпископ Натан Седербльом сповістив митрополита Василя Липківського гарним листом».
Андрій Жук (1880, с. Вовчок, нині с. Вовчик Лубенської громади –1968, Відень) – громадсько-політичний і кооперативний діяч, публіцист, соратник Симона Петлюри. Походив зі старовинного козацького роду. Працював писарем, канцеляристом Лубенської повітової земської управи. Був членом місцевого українського гуртка, від 1905 – один з лідерів Української соціал-демократичної робітничої партії, з 1907 року мешкав у Львові, займався публіцистичною діяльністю, співпрацював з газетами соціал-демократичного та націонал-демократичного напрямів, редагував журнали «Економіст» і «Самопоміч», 1914-1918 – один із засновників і чільних членів Союзу Визволення України, Головної Української Ради (1914-1915), Загальної Української Ради (1915-1916, від Наддніпрянської України), перебував на дипломатичній службі в посольстві Української Держави, згодом УНР у Відні та радник МЗС УНР. З 1930 року керував статистичним бюро Ревізійного союзу українських кооперативів. Останні роки життя присвятив дослідженням історії українського революційного руху. Автор численних статей із суспільно-політичних і економічних проблем.
Полтавський офіс УІНП
