19 грудня виповнюється 150 років від дня народження Миколи Філянського, нашого видатного земляка, поета, музеєзнавця, етнографа, історика архітектури, художника, природознавця, жертви сталінського комуністичного терору. Цьогоріч цей ювілей з ініціативи Інституту нацпам’яті та згідно з Постановою ВР відзначається на державному рівні. Адже він зоставив яскравий слід по собі, його постать і зараз займає осібне місце в українській історії та культурі, але про все по-порядку.
Народився Микола Філянський 19 грудня 1873 року у селі Попівці ( на той час – містечку, нині входить до Комишнянської громади Миргородського району) на Полтавщині, в родині священика, котрий в 1864-1865 роках мав 56 десятин землі в урочищі Степ Григорівщина, біля Попівки.
Походження роду Філянських можливе від козака на прізвище Хвиля (у реєстрі Миргородського полку 1649 року у складі сотні Кирика Попівського був козак Мисько Хвилишин; неподалік від Попівки існував хутір Хвилиха).
Старший брат Миколи Філянського – Григорій теж був всебічно освіченою людиною, закінчив Полтавську духовну семінарію. У сані священника служив ієреєм Олександро-Невської церкви в Попівці. Законовчитель, опікун і завідувач церковно-парафіальної школи при цій церкві, завідувач бібліотеки-читальні (1900). Голова Попівського сільськогосподарського товариства (1911). Цінував мистецтво, збирав матеріали з історії рідного містечка, публікував замітки і статті церковно-громадського змісту в численних виданнях. Автор рукописної праці «Значение церковно-археологических музеев как хранителей призведений исскуства».
Ще були два молодших брати – Михайло та Гнат, і сестра Варвара. Родина на той час не така вже й велика.
Але повернемось до нашого Миколи Філянського. Спочатку він навчався в Миргороді, а потім у Лубенській гімназії, після закінчення якої вступив у Московський університет на фізико-математичний факультет і там вивчав прикладну геологію. Паралельно навчався у студії художника Валентина Сєрова, а також в архітектурній майстерні у Федора Шехтеля. Під час канікул мандрував Уралом і Полтавщиною, вивчаючи зразки народно-прикладного мистецтва.
Будинок батьків М. Філянського у с. Попівці на Миргородщині. Фото 1923 р.
Після закінчення університету, у 1899 (1898) році він продовжує навчання в архітектурній студії Шехтеля і 1902 року складає іспит на право самостійно виконувати будівельні роботи. Далі він продовжує навчання з архітектури і малювання, але вже у Парижі, досконало оволодівши французькою мовою. У 1905 році Микола Григорович повертається із-за кордону і публікує у журналі «Исскуство» свою фундаментальну та досить велику за обсягом розвідку «Спадщина України».
У цій праці акцентується увага на значенні музеїв як скарбниць народного духу – згодом Філянський стане одним із кращих музейних працівників України. Дослідник зібрав багато цікавих зразків церковного будівництва і визначив його форми та особливості. Не оминув він увагою церковних ризниць, де протягом ХVІІ – ХVІІІ століть відклалися унікальні вжиткові речі, які вироблялися в усіх сферах народного життя. З величезним жалем відзначав він нерозуміння людьми справжньої цінності старожитностей. Філянський закликав до збереження народної творчості. У цій статті вперше глибоко і виразно прозвучав голос патріота. «Спадщина України» частково була ілюстрована його власними фотознімками і малюнками.
Ще у студентські роки Микола Філянський починає друкувати власну поезію в щомісячному літературно-художньому журналі «Українська хата», який видавався у Києві, а також у періодичній пресі.
Тож 1906 року у Москві виходить перша збірка його віршів під назвою «Лірика». Збірка Філянського викликала різку реакцію Михайла Коцюбинського. Прозаїк докоряв поетові за «повне незнання мови, убогість думки й образу, механічне поєднання окремих рядків», відсутність свіжих рим, «нечувану недбалість» і посилався при цьому на численні приклади такої недбалості. Писав Коцюбинський про «чорну тінь» Еклезіаста, про «густий туман» там, де автор «виспівує хвалу «Господу Богу».
Оприлюднила відгук на першу книжку Миколи Філянського й Олена Пчілка – представниця на той час старшого покоління письменників. «Коли хто кохається, – написала вона тільки в віршах на «громадські мотиви», то нехай і в руки не бере Філянського, коли ж хто має не стільки однобічний погляд на твори поезії, то знайде у збірнику Філянського багато милого» («Рідний край», 1906, № 43). Водночас Пчілка визначає перебори Філянського: несмачні неологізми, часте вживання слова «міч», що пішло від Щоголева, невластиві українській мові слова, зате по-особливому наголосила на музичності вірша поета.
Цього ж таки 1906 року Філянський їде на Урал і працює там геологом аж до 1917 року.
У 1911 році виходить друком друга збірка віршів «Calendarium», у ній домінантою виступала духовна самозамкненість та містичні настрої ліричного героя. Свої враження від буття у цій збірці поет розкладає відносно пір року. Крізь смуток осіннього пригасання природи пробивається зачарування світом, вдячність «сирій землі»: «за дні, за ночі, що минули, за думи, що повік заснули, за чари, що не встиг допить», – і бажання весни: «…бо знаєш, в час весни, як холод, сум, нудьгу знесуть весняні води, – ти вернеш знов собі бучні свої пісні». Дуже часто у віршах поета зустрічаються образи бандури, релі (ліри). Він сам добре грав на скрипці, гітарі, релі, знав багато різних пісень і гарно співав. Микола Філянський визнавав велику силу української пісні: «Вона одна – на крилах! Вона… і в душу ввірветься, і в серці продзвенить!».
Микита Сріблянський назвав збірку «Calendarium» найвагомішим здобутком української лірики 1911 року. Критик відзначив у книжці «філософічну глибину» як свідчення глибини української національної душі, краси нашої мови.
Увести лірику поета до загальноєвропейського контексту намагався Микола Євшан, відмітивши, що «Філянському, бодай чи не одинокому з-поміж найновіших українських поетів, удалося згармонізувати свою психіку з елементами модерної європейської – головно французької – поезії, вибрати з неї все дійсно гарне, високе і поетичне і не попасти разом з тим в її непроходимі нетрі».
Цей період життя Миколи Григоровича мало досліджений, дійшли тільки дані про те, що 1914 року його обрано дійсним членом Уральського товариства шанувальників природознавства.
Після Жовтневого більшовицького перевороту Микола Філянський повертається в Україну працювати на благо землі, котра йому подарувала життя. На Полтавщині спочатку завідував агрошколою у с. Яреськи (тепер Шишацька громада Миргородського району), через деякий час у Сорочинському лісництві. Згодом працював у музеях Полтави, Харкова. Запоріжжя. Зокрема, влітку 1924 року стає науковим працівником Полтавського історико-краєзнавчого музею, вивчає корисні копалини Полтавщини, пише дві наукові праці «Геологічний огляд» та «Підземні води» (збірник «Полтавщина», 1927).
З 1925 року Філянський вже у Харкові, працює завідувачем відділу корисних копалин соціалістичного музею ім. Артема.
З початком спорудження Дніпрогесу, у 1927 році він вирушив у експедицію до порогів, по Дніпру, щоб зібрати матеріали історичного, культурного і господарського значення, на основі яких пише книгу «Від порогів до моря», яка вийшла друком 1928 року. Енциклопедизм знань автора, який відкривався у цій праці, вражав критиків.
1928 року виходить третя його збірка «Цілую землю», в ній відбилося творче зростання поета, значно посилилося звучання у віршах патріотично-громадських мотивів. Поетичний портрет Григорія Сковороди можна вважати ідейним центром збірки «Цілую землю», як і всієї творчості поета. Адже образи-символи шляху, життєвого «подоріжжя», рідної пісні, в ореолі яких у вірші «Mecum porto» («Ношу з собою») постає мандрівник Григорій Сковорода, є ключовими в поетичній системі Миколи Філянського і втілюють художню модель земного шляху мислячого індивідума. За прикладом Григорія Сковороди суб’єкт лірики поета теж ідентифікує себе з подорожнім, який, цураючись буденного, земного, відкидає суєтність існування, позбавленого духовного начала, і прагне бодай на дрібку наблизитися до тих овидів, де пролягає «горніх путь».
У цій збірці знаходить завершення історіософська концепція Миколи Філянського. Мова йде про цикл «В пилу сандалів», поштовхом до написання якого стала участь поета-вченого в експедиції на південь України, де розгорталося, як уже вище згадувалось, масштабне будівництво Дніпрогесу. В композиції циклу вдало застосовано прийом подорожі, а учасник постає у звичній для себе ролі мандрівника, пілігрима земної краси.
У циклі створений динамічний образ України: із глибин історії з’являються видіння з часів далекої минувшини, коли в українському степу «зазнали всюди той скарб, що степ ховав у грудях» («Все ближче й ближче день і час…»), відбуваються нічні набіги всіляких наїзників: «і повен степ німих отар» («Ніч»), розкрадачів могил («Лиш я, та степ, та ніч німа…»), звершуються таємні магічні обряди «молитви, тризни чи гульні», «якийсь предивний люд» виконує ритуальні танці («Зорить досвітняя зоря…»). Осягаючи думкою минуле й сучасне рідного степу, поет із тривогою заглядає у майбутнє: чи збережеться Україна, чи не стане оманою мрія про її велике прийдешнє («Де я? В якій я стороні?»). Завершується цикл віршем «Ти вся» в останній строфі проступає вираз, який дав назву усій збірці:
В цей час великий, переможний
На мить кладу я кий дорожній:
Хай стеле небо коло хмар, –
Лякаючи безгласну твар, –
Я День Новий
Крізь них приємлю.
Цілую землю.
Паралельно, у харківський період життя, Микола Філянський друкує багато статей науково-пізнавальної тематики у журналі «Знання».
У 1930 році йому було доручено організувати у Запоріжжі музей Дніпровського будівництва, на чолі якого він пізніше і став. Поет, як уже згадувалось, був також і вправним фотографом та брав участь у фотоконкурсах. 1933 року йому видали навіть похвальний лист за «здібність та виявлену ініціативу по вишукуванню пам’яток культури».
Варто зазначити, що Микола Філянський мав у Миргородському повіті 17 десятин землі. Він також написав історію Попівки та її церков, але ці рукописи загубилися, коли 1931 року радянська влада експропріювала майно Філянських.
Дружина поета – Євгенія Іванівна, вчителька, враховуючи мандрівне життя чоловіка, здебільшого жила у цьому селі. У шлюбі вони мали двох дочок Галю (близько 1913 – 1931) та Ірину (у заміжжі – Павловська, протягом деякого часу жила у Полтаві, працювала художницею).
У 1936-1937 роках Миколу Філянського тимчасово запрошують до Києва для оформлення Центрального історичного музею та змалювання пам’яток київської давнини, що підлягали знищенню. Тоді вже про нашого земляка гриміла слава на всю Україну, як про одного з найкваліфікованіших музейних працівників. У ці роки постійним місцем проживання Філянського було місто Запоріжжя, де він організовував і очолював музей Дніпровського будівництва.
Як поет Микола Філянський, сповнений любові до рідного краю, йому у своїй творчості вдається поєднати надбання української класичної школи з новітніми художніми пошуками у вираженні форми. Зумів розкрити глибину духовного світу ліричного героя, тож його вірші були використані такими видатними композиторами як Василь Верховинець та Павло Сенець і покладені на музику.
Попри те, що Філянський своєю творчістю, громадсько-культурною діяльністю проявив лояльність до радянської влади, видав публіцистичну книжку про будівництво Дніпрогесу, опублікував багацько праць із геології, проблем мистецтва, під час сталінського терору він зазнав чимало утисків і 11 жовтня 1937 року заарештований у Запоріжжі, як член «антирадянської контрреволюційної диверсійно-терористичної організації».
Його судової справи в архівах так і не виявлено, тож не можна сказати напевне, в чому його було звинувачено, як поводив себе поет на допитах і закритому судилищі «Особливої трійки» і який вирок був винесений. Але вже 7 грудня 1937 року на розстрільному списку, в якому було і його прізвище (у 1-й категорії, по Дніпропетровській області, під № 105), з’явилася резолюція «За» і підписи—«Сталін, Молотов, Жданов».
Розстріляли комуністичні кати українського поета 12 січня 1938 року у Києві. Так завершився земний путь українського поета Миколи Філянського – «безпосереднього попередника київських неокласиків, представників високого мистецтва української новітньої поезії» (Яр Славутич). Реабілітований посмертно 21 листопада 1959 року за клопотанням дружини.
Неокласики, і втому числі молодий Павло Тичина, багато чого взяли від цього поета. Та радянська література не визнала Миколу Філянського, а політична система знищила його як свого ворога.
Минуло чимало десятиліть, перш ніж стало можливим видати його «Поезії» (1988) і в повний голос заявити, що «Микола Філянський «не тільки один з визначних поетів початку ХХ ст.», а що «його творчість – невід’ємна ланка загального літературного процесу в історичній перспективі» (Валерій Шевчук).
Підготувала
Юлія Новоселецька,
бібліограф І категорії
Полтавської обласної бібліотеки
для юнацтва ім. О. Гончара
