Топонімічна революція відбулася у Кобеляцькій міській громаді Полтавського району. Відтепер 161 вулиця і провулки мають українські назви. Ухвалу про перейменування застарілих і незаконних комуністичних та російських назв місцеві депутати прийняли на 41 сесії Кобеляцької міської ради згідно із Законом України «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії». Були враховані результати громадських обговорень на електронній інтернет-платформі «Едем», рекомендації представника Українського інституту національної пам’яті (УІНП) в Полтавській області Олега Пустовгара та профільної депутатської постійної комісії. У нових назвах пошанували земляків-захисників України. Сесійному засіданню передувала копітка праця місцевої топонімічної комісії, що була сформована із місцевих краєзнавців, співробітника УІНП, виконкому міськради, старост старостинських округів, депутатів, вчителів історії, громадськості.
У місті Кобеляки:
– вулиця Ушакова (російський флотоводець, адмірал, святий Російської Православної Церкви) названа на честь Андрія Ярського. Він народився 24 травня 1975 року. У 1984 році переїхав з батьком у с. Світлогірське, де і отримав неповну середню освіту. По закінченню Світлогірської школи навчався у тодішньому гірничо-збагачувальному технікумі. По закінченню навчання проживав у Кобеляках. Мав родину. Займався будівельними роботами та найбільше полюбляв ландшафтний дизайн. Останній час проживав з батьком – Олександром Борисовичем Ярським, який добровольцем пішов у зону АТО. З перших днів нового витка російсько-української війни, а саме 24 лютого 2022 року, Андрій пішов захищати Україну від посягань росіян. Служив кулеметником стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти військової частини А7311 військової частини А704. Має нагороду «За оборону рідної держави». 10 жовтня 2023 року Ярський поліг у бою із російськими окупантами неподалік Новомихайлівки Донецької області;
– вул. Маяковського – на Українська;
– вул. Ватутіна перейменували на пошану Віталія Живила. Він народився 20 травня 1977 року в селі Кустолові Кущі Кобеляцької громади. Навчався у місцевій 8-річній школі. Після її закінчення у Кобеляцькому СПТУ № 43 здобув професію тракториста-машиніста широкого профілю, слюсара-ремонтника, водія автомобіля. Після закінчення училища був призваний на строкову військову службу, після якої працював у місцевому с\г господарстві. У 1988 році одружився, а в 2000-му в подружжя народилася донька. У 2003 році родина переїхала до міста Кобеляки. Останнє місце роботи Віталія — ТОВ СТ «Автострада». Любив музику, грав на гітарі, фортепіано, акордеоні, співав. З початком повномасштабного вторгнення росіян записався до тероборони, а з 10 березня уже перебував у зоні бойових дій. Служив водієм-кранівником евакуаційного взводу ремонтної роти у складі 4-ої окремої танкової бригади. Загинув 26 вересня 2022 року після ворожого російського ракетного обстрілу поблизу міста Первомайськ на Харківщині;
– вул. 1-го травня – на Захисників України;
– вул.Суворова – на вул. Збройних Сил України;
– вул. Чкалова на Олексія Скрипника. Він народився 24 березня 1976 року. Навчався у Кобеляцькій ЗОШ №1. Останнім місцем роботи Олексія був РЛП «Нижньоворслянський», де працював інспектором з охорони природно-заповідного фонду. З перших днів повномасштабного вторгнення росіян Олексій став на захист нації і держави у роту охорони третього відділу Полтавського РТЦК та СП. У травні поточного року – переведений та зарахований до списків особового складу 72-ї ОМБр. Життя захисника обірвалося 5 липня 2022 року у віці 46 років під час виконання бойового завдання, на одному з найтяжчих напрямків, у районі населеного пункту Вершина Бахмутського району Донецької області.
У селі Озера:
– вул. Партизанська на честь Ігоря Солодова. Він народився 22 грудня 1984 року в Горішніх Плавнях. Потім родина Ігоря переїхала до села Озера. У 2002 році чоловік закінчив дев’ять класів Озерської загальноосвітньої школи І-III ступенів. Потім продовжив вчитися у професійно-технічному училищі № 18 міста Горішні Плавні. Тут він здобув професію автослюсаря з ремонту автомобілів. Працював на Полтавському гірничо-збагачувальному комбінаті. Також проходив службу у внутрішніх військах. Після демобілізації повернувся до роботи на ПГЗК. Учасник російсько-української війни періоду АТО/ООС. Був нагороджений відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції» та медаллю «За оборону рідної держави». У липні 2022 року Ігор знову став до лав ЗСУ. Поліг у бою із росіянами 16 грудня 2022 року під час виконання бойового завдання в селі Червонопопівка Луганської області.
– пров. Мічуріна на пров. Незалежності;
– вул. російського терориста Халтуріна на Олександра Лемака. Він народився 15 листопада 1984 року. У 2004 році закінчив 11 класів Озерської ЗОШ І-III ст. З 2014 року чоловік пішов добровольцем на службу в батальйон «Золоті ворота» у Києві. Згодом служив у полку поліції особливого призначення Національної поліції «Київ». Був сержантом. Також чоловік часто їздив у бойові відрядження в Донецьку область, де боронив Україну від росіян. 24 лютого 2022 року, Олександр вступив до полку Міністерства внутрішніх справ «Сафарі» та влітку відправився на Донеччину захищати батьківщину від російської окупації. Поліг у бою із москалями 21 жовтня 2022 року під час виконання бойового завдання в Бахмуті Донецької області.
У селі Самарщина:
– вулицю Гагаріна перейменували на пошану земляка і воїна ЗСУ Володимира Вільковського. «Володимир Вікторович Вільковський (20 липня1983 — 29 серпня 2014) — старший солдат Збройних сил України, полеглий учасник російсько-української війни за незалежність періоду АТО. 1989 року розпочав навчання в одній із ЗОШ міста Кобеляки, згодом родина переїхала в село Самарщина; середню освіту здобув у Іванівській ЗОШ. Закінчив Кобеляцьке СПТУ №43, здобув спеціальність тракториста-машиніста. 2003 призваний до лав ЗСУ, по закінченню служби повернувся до Самарщини, працював трактористом у ПСП «Колос». Призваний за мобілізацією 2 квітня 2014 року, стрілець-помічник гранатометника 93-ї окремої механізованої бригади. Загинув під Іловайськом під час обстрілу з РСЗВ «Град», зв’язок з Володимиром обірвався 28 серпня. 2 вересня його тіло разом з тілами 87 інших загиблих у Іловайському котлі привезено до запорізького моргу. Упізнаний за експертизою ДНК серед похованих під Запоріжжям невідомих Героїв. 7 квітня 2015 року перепохований у Самарщині. В останню дорогу Володимира проводили усім селом», – розповіли про захисника в Полтавському офісі УІНП.
У селі Шевченки:
– вул. Колгоспну – на честь земляка-воїна ЗСУ Валерія Мельника. Старший солдат Збройних сил України, полеглий Герой російсько-української війни. Служив у 40-й батальйоні територіальної оборони «Кривбас». Загинув при виході колони з Іловайська «гуманітарним коридором», який обстріляли російські окупанти між селом Новокатеринівка та хутором Горбатенко. Похований в селі Шевченки. 15 травня 2015 нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
У селі Галі-Горбатки:
– вул. Колгоспну з ініціативи місцевих мешканців перейменували на пошану захисника Богдана Богданова.
Народився 26 листопада 1991 року в Біликах. З 1997 року по 2006 рік навчався у Кунівській середній школі, згодом – в Полтавському аграрному технікумі. Проходив військову строкову службу з травня 2010 року по січень 2011 року. У 2020 році здобув професію помічника бурильника свердловин на нафту. Пізніше працював в ТОВ «Альтком». З початком повномасштабного вторгнення пішов боронити країну від російських дикунів. Поліг від отриманих поранень під час виконання бойового завдання поблизу села Водяне Донецької області. Мешкав в селі Галі-Горбатки, тут і похований.
У селі Шенгури:
– вул. Германа на Героїв України.
У селі Сухинівка:
– вулицю Огія (учасник встановлення радянської влади, брав участь боях проти армій УНР та гетьмана Павла Скоропадського, діяч комуністичної партії (більшовиків), 1920 році— голова Кобеляцького повітового виконкому) на честь уродженця села, майора Національної Гвардії Руслана Онікієнка. Народився 21 березня 1993 року. У 2010 році закінчив Кобеляцький навчально-виховний комплекс №1 та вступив до Полтавського професійно-технічного училища № 23, де отримав професію електрозварювальника. У жовтні 2011 року був призваний на військову строкову службу. Під час якої виявив бажання вступити до Національної Академії внутрішніх справ, яку закінчив у 2016 та отримав спеціальність «Психологія». З 2016 року проходив військову службу в Національній гвардії України на посаді начальника служби психологічного забезпечення військової частини. Загинув у бою із російськими загарбниками 3 січня 2023 року у селі Курахове на Донеччині.
У селі Ревущине:
– вул. Колгоспна назвали Незалежна.
У селі Кунівка;
– вул. Першотравневу на честь земляка-учасника російсько-української війни за незалежність Максима Шевченка. Народився 22 грудня 1997 року в місті Кобеляки. Навчався до 4 класу в Кобеляцькому ліцеї №2, а згодом переїхав у Кунівку та перевівся до Ліщинівської загальноосвітньої школи. Закінчив Полтавський будівельний коледж, отримав 2016 році професію муляр-штукатур–лицювальник. Два роки служив в Кобеляцькому відділі поліції в групі швидкого реагування. Пройшовши відповідну підготовку в навчальному центрі десантно-штурмових військ був призначений на посаду військового техніка. З початку повномасштабного вторгнення росіян боєць отримав дві бойові нагороди – «За вірність присязі» та «За зразкове виконання бойових завдань». Поліг 28 червня 2022 року біля міста Слов’янськ Донецької області.
У селі Орлик:
– вул. Ломоносова на Вадима Кармазіна. Він народився 8 липня 1996 року в Орлику. Навчався в місцевій школі та в Чугуєво-Бабчанському лісовому коледжі, де в 2015-му отримав диплом молодшого спеціаліста за спеціальністю «Мисливське господарство». Невдовзі вступив до Мелітопольського інституту екології та соціальних технологій, де в 2019-му закінчив «бакалавра» з програми «Екологія, охорона навколишнього середовища та збалансоване природокористування». Працював у мисливському господарстві «Філін», інспектором у ландшафтному парку «Нижньоворсклянський», у фірмі з ремонту автомобілів в м.Дніпро. 27 грудня Вадим став на захист України у лавах Збройних Сил України. Служив у складі 3-го відділення 2-го аеромобільно-десантного взводу 3-го аеромобільно-десантної роти на посаді стрільця. 22 березня поблизу Білогорівки, на Луганщині, солдат Вадим Кармазин потрапив під ворожий російський мінометний обстріл. Захисника України поховали на цвинтарі в Орлику;
– вул. Першотравневу на Українську, а Чкалова на Героїв України.
У селі Лучки:
– вул. Близнюка (комуніст) на честь земляка Володимира Кочерги. Він народився 6 вересня 1974 року в селі Морози неподалік Кобеляк. Навчався в Озерській загальноосвітній школі. По закінченні якої здобув професію механізатора в Кобеляцькому ПТУ-43. Трудову діяльність розпочав трактористом у селі Морози. Згодом одружився та оселився з сім’єю в селі Лучки. Працював механізатором в радгоспі “Сокільський”, ТОВ “АФ Добробут”, ТОВ «Говтва». З перших днів війни пішов захищати країну від окупанта. Був Старшим сержантом, стрільцем, стрілецького відділення 1 стрілецького взводу 3-ї стрілецької роти. Старший сержант Володимир Кочерга поліг 13 липня 2023 року виконуючи бойове завдання із захисту територіальної цілісності та недоторканості України поблизу населеного пункту Терни на Донеччині.
У селі Світлогірське:
– вул. Зубалова на Сергія Кондика. Він народився 28 жовтня 1991 року в селі Світлогірське Полтавської області. Пішов до школи у 1997 році. У 2008 році закінчив 11 класів. Після закінчення школи вступив у Політехнічний коледж Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського, де здобув освіту за напрямком «Технічне обслуговування та ремонт автомобілів». У 2011 році розпочав свою трудову діяльність на Полтавському ГЗК як слюсар з ремонту устаткування котельних теплосилового цеху. З 14 жовтня 2011 року по 24 грудня 2012 року проходив службу у лавах Збройних сил України. Після військової служби повернувся на роботу як слюсар-ремонтник у механічну службу цеху шламового господарства збагачувальної фабрики, де пропрацював майже 10 років. За успіхи в професії нагороджувався як «Найкращий молодий співробітник». У 2020 році був підвищений до посади змінного виробничого майстра ЦШГ ЗФ.У 2013 році одружився, у 2014 році став батьком донечки Іринки. Став на захист України від московитських варварів ще в перший рік російсько-української війни: з серпня 2014 року по 2015 рік був учасником АТО; нагороджений медалями. 9 серпня 2022 року знову став до лав Збройних сил України. 11 грудня 2022 року поліг у бою за звільнення від росіян селища Невське Сватівського району, що на Луганщині.
– вул. Дикопольцева на Сергія Герасименка. Він народився 17 червня 1979 року. З дитинства проживав у селі Придніпрянське. У родині він старший з трьох синів, яких мати виховувала самотужки. Навчався у Придніпрянській (колишній Радянській) школі. Після закінчення 9-го класу навчався у Кобеляцькому ПТУ, згодом був призваний до лав ЗСУ. Після проходження строкової служби одружився. Останні роки працював і проживав у м. Кам’янське Дніпропетровської області. Завжди був активним у спортивному житті Придніпрянського, підтримував та був гравцем місцевої футбольної команди. З перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну Сергій пішов обороняти Батьківщину. Водій мінометного розрахунку загинув 27 серпня 2022 року поблизу населеного пункту Кам’янка на Донеччині, з честю і до кінця виконавши свій службовий обов’язок. Односельці запам’ятають його як відкриту, щиру, з великим серцем та веселою вдачею людиною. Місцем останнього спочинку героя став його рідний край – Сергія поховали на кладовищі у с. Придніпрянське Кобеляцької міської територіальної громади.
Полтавський офіс УІНП
