Прощання з моїм Миколою – завтра. В Борисполі о 12.00. В каплиці, що біля могили Чубинського (автор нашого Гімну). Микола його так його гарно виконував, так щиро. Він вірив в ті слова всією душею.
Він був справжнім. Він не був вояком у фейсбуку, він не думав про піар чи політичну кар’єру. Він просто воював за Україну, за свою землю, адже він народився і прожив більшу частину життя на Донбасі. Він мріяв звільнити від сепаратистів і москалів рідну Горлівку.
Він не просто вважав це обов’язком кожного справжнього чоловіка, він вірив, що такий шанс дається раз на тисячу років, що його покоління робить ВИБІР бути Україні чи ні.
ВОЛЯ або смерть – ми вибирали на Майдані. УКРАЇНА або смерть -у війні з Росією.
Він вірив, що якщо критична маса українців, кожен для себе зробить цей вибір на користь останнього, то, щоб не було, якою не буде важкою ціна, Україна зрештою переможе. З аморфної маси, що так сяк трималася вкупі, нарешті постане справжня Україна. Країна, де патріотизм, служіння своїй країні, гідність – норма. Де над тими, хто хоче бути корисний для держави не сміються, як над дурниками. (Хоча сміються -каліки. Моральні та розумові. Бо без своєї держави, ми, українці, завжди були “скотом на убой”)…
Ми були з Миколою однодумці. Він мене підтримував, навіть, коли мені доводилося ризикувати життям. Він один такий, хто вважав, що заради країни можна пожертвувати всім.
І це при тому, що він мене сильно кохав, всі 12 років нашого спільного життя. Який він був щасливий, коли я вижила після замаху. Як він ходив за мною на Майдані, як тінь. Він мене не зупиняв, але, як при цьому боявся за мене. Я знала він вирішив, якщо смерть, то загинути першим…
Я знала, як він мучився, а після Майдану в мене стало таке страшне життя, що не було часу, можливості та сил вибачитися-пригорнути. Я так перед ним винна.
Він загинув, бо це – війна. Він загинув, бо був світлим і справжнім. Під снайперським вогнем він кинувся витягати пораненого Світляка. Він ставився до своїх обов’язків командира, по особливому, він вважав, що відповідає за кожного. А мого Миколу став витягати Роман (Сокіл), який взяв на себе обов’язки командира. Сокіл тягнув його за ноги та отримав кулю в живіт, зараз бореться за життя. Така наша чота…В ній найкращі.
Я теж була в ній… Світляк мене навчив чистити мій автомат. Я чистила і кулемет Миколі. Всі сміялися. А мені хотілося чимось бути корисною. Бо я розуміла, що присутність близької людини це тягар для командира. Я обіцяла бути ззаду, як в Маріуполі.
Я не могла не бути з ним, з ними. Я тікала з Києва, з уряду, коли була найменша можливість. Ми були однієї крові. Я тільки серед них почувала себе цільною. Мені було з ними, як рідними людьми. Вони були найкращі, бо, коли людина робить вибір собою пожертвувати заради країни в ній проявляються найсвітліші людські якості, підлості відходять на другий план. В уряді-навпаки.
А коли він загинув мене не було поряд…Я усвідомлювала, що він на війні, що він може загинути, але я так молила, щоб я була поряд, якщо це станеться. Я зараз питаю себе: а може я би допомогла? Ми були ангелами охоронцями один одного. Я порятувала його в Черкасах (в часи Майдану), він врятував мене 19 лютого.
Може я би допомогла? В нього поранення було в ногу, він стік кров’ю, далеко від мене, за тисячу кілометрів…
А ще він зі мною попрощався. А я ні…
О п’ятій ранку він мені прислав СМС: “Штурмуємо Іловайськ. Зв’язок пропадає, тому не хвилюйся. Я тебе люблю”.
Я його прочитала тільки вранці. Написала відповідь: “Тебе люблю дуже. Тримайся”. А потім дивлюся, ще СМС. А в них, що він… загинув Виходить я вже мертвому писала…
Я примчалася в Урзуф на ту дачу Януковича, яку ми разом захоплювали, ще в травні. Вона стала базою для батальону “Азов”. Вона стала нашим домом. Я забігла в кімнату, де жила наша чота. Його речі – акуратно складені…
Він був такий акуратний, розумний і грамотний. Він завжди перевіряв мої тексти на помилки. Він завжди мав проблему з працевлаштуванням через мою журналістську діяльність.
Я напередодні йому навіть не подзвонила. Я була морально вбита і зла. І вирішила йому не дзвонити. В той день я поїхала в Конча-Заспу, і дізналася що ворог України Юрій Іванющенко продовжує будувати “Нове Міжгір’я” в Конча-Заспі, за яке мене вбивали в грудні.
Уявляєте “Нове Межгіря” будується нині!!!! І це той Юрій Іванющенко який організовував ескадрони смерті, який запустив маховик сепаратизму на Донбасі. Він продовжує будувати хороми, а мій чоловік загинув…
Але не даремно, не даремно, не даремно!!!! Наша Україна є і буде!!! Його жертовність його кров буде прикладом, наснагою для найкращих. На його крові і крові інших, хто зробив свій ВИБІР і пройшов дорогою до КІНЦЯ, Україна переможе зараз, і буде триматися в майбутньому (так, як наша незалежність постала на крові вояків УПА). Він був з тих клітинок організму України, які борються за виживання не лише прямих нащадків, а за майбутнє всього роду.
За майбутнє, в якому будуть звісно жити не тільки гідні українці, а і підлі, споживачі життя, кати і злодії (ті, які грабують країну, поки інші за неї гинуть, будуть завжди, така правда життя).
Проте наша справа дати шанс гідним. Тому все це не даремно. Герої живуть не даремно. Геройство, самопожертва не буває даремним. Ніколи. Ні в якій ситуації. (А що може бути даремніше і гидотніше ніж життя на туалет, навіть якщо це золотий туалет в Міжгірї чи Монако).
Мій Микола!!! Моє Сонечко!!! (він називав мене – “кунічка”, а дітей, так смішно, -“чебуречками”). Я не знаю,як мені далі… Пробач мені. Я тебе люблю.
