Протягом майже семилітньої пошуково-дослідницької праці над розвідками, присвяченими пам’яті славетного Маестро Кошиця, мені прийшлось не один раз звертатися до його «Спогадів», щоденникового тритомника «З піснею через світ», виданої ним в Парижі книги «Українська пісня за кордоном…», перечитувати замітки про світовий тріумф Української Республіканської Капели (Українського національного хору), рецензії та відгуки відомих європейських і американських критиків на сторінках столітньої давності часописів тощо.
Тремтячими руками я обережно торкалася сторінок писаного рукою Кошиця щоденника, переглядала його фотознімки, особисті речі та листи, передані після його смерті на зберігання до Осередку української культури й освіти у Вінніпезі його дружиною Тетяною Георгієвською-Кошиць. Перегляд його архівів справляє на людину неповторне, незабутнє враження… Декотрі архівні документи й фотознімки Олександра Кошиця читач має можливість побачити вперше:
Записник O. Кошиця. 1929-1933 (з архівів Осередку)
Папка з документами «Поміч родині та друзям в Україні. 1932-1935» (з архівів Осередку)
Свідодцтво O. Кошиця про громадянство США (з архівів Осередку)
За роки пошукової праці я переглянула й десятки публікацій про Олександра Кошиця, його мистецьку діяльність авторства як журналістів різних видавництв, так і науковців, фахівців в ділянці мистецтвознавства. Зіставляючи прочитане зі словами самого Кошиця, – можна (і необхідно!) підсумувати: не все, про що пишеться у цих публікаціях, відповідає дійсності! У них – ряд неточностей, неперевірених дат, а часом навіть й видуманих фактів.
Як уже згадувалось в опублікованій 26 жовтня 2024 року на сторінках даного видавництва статті «Незавидна доля Кошиця-імміґранта» (Ч. І), подібні неточності стосуються й фотознімків. З чисто “технічних” причин, у цій статті під фотознімком Федора Кошиця, старшого брата Олександра Кошиця, стоїть ім’я – О. Кошиць. Але розходиться в іншій, поданій нижче загадковій світлині.
Підпис під копією цієї світлини в музеї Олександра Кошиця у селі Тарасівка Звенигородського району на Черкащині, – «Родина Кошиців». Такий же підпис і в київському музеї O. Кошиця, який було відкрито 2000 року у приміщенні спеціалізованої школи № 296 (вулиця О. Кошиця, 8).
Опираючись на достовірність музейної інформації, я використала її у статті «Незавидна доля Кошиця-імміґранта», вказавши, що на ній родина Кошиців.
Під ідентичним фотознімком у доступній у мережі колекції Музею української діаспори стоїть підпис: «Олександр Кошиць (перший справа) на Кубані. 1904. Осередок» (https://diaspora.com.ua/category/all-collections/svytlyny-uk/page/5/).
На мій запит щодо цієї світлини, як вона попала до експонатів музею в Тарасівці, і про ймовірність того, що на фото – не родина Кошиців, отримала відповідь від Раїси Недоступ, однієї із засновниць кімнати-музею у селі Тарасівка. Вона повідомила, що при створенні сільського музею у 2005 році всі матеріали надсилалися з уже існуючого музею О. Кошиця в Києві електронною поштою, а деякі експонати були переслані звичайною поштою. Р. Недоступ висловила припущення, що серед інформації, отриманої разом із копіями фотознімків, можливі недостовірні відомості.
Відповідь на ці ж запитання з Києва: «На жаль, ми не знаємо, яким чином це фото потрапило до музею, адже у людини, яка започатковувала музей, вже неможливо зʼясувати цю інформацію. Окрім того, у нас не оригінал фотографії, а її скан-копія».
У перевиданих в Києві «Спогадах» О. Кошиця (1995) та у книзі Михайла Головащенка «Феномен Олександра Кошиця» (2007), у яку увійшли спогади колишніх хористів і приятелів Кошиця, його власні спогади та статті тощо, під цією ж світлиною написано: «Родина Василя Беневського (1864-1930) – кубанського друга Олександра Кошиця. О. Кошиць стоїть праворуч. Ставрополь. 1903-1904 роки». До речі, ця світлана відсутня у виданих у Вінніпезі «Спогадах» О. Кошиця.
Ідея перевидати цю книгу в Україні належала Володимиру Климківу. Знаючи про багаторічну працю Головащенка «з повернення в Україну імен незаслужено забутих митців-українців», В. Климків на початку 1990-х років запросив його до Вінніпеґу, щоби оглянути архіви Кошиця в місцевому Осередку і дозволив йому «ксеро-копіювати особистий архів прославленого митця».
З привезених Головащенком в Україну книг та скопійованих ним вирізок із газет, документів, фотознімків тощо, поповнювалися експозиції першого в Україні музею О. Кошиця в Києві, а згодом – й кімнати-музею в селі Тарасівка. Копії цих документів також лягли в основу згаданої вище книги «Феномен Олександра Кошиця», що вийшла у світ уже після смерті її автора. Оскільки мова йде не про один, а значну кількість цих матеріалів, то можна припустити, що недостовірність деякої інформації цілком можлива.
Відмінні підписи і неоднакові дати під цим фотознімком зацікавили мене, а непоборне бажання дізнатися правду привело до подальших пошуків… Пошуків у першоджерелах, у яких і прихована тайна достовірної інформації.
Звернувшись ще раз до нещодавно оцифрованих фотодокументів архіву Олександра Кошиця в місцевому Осередку, серед сотень фотографій вдалося знайти оригінальні, пожовклі від часу портрети Антонія та Євдокії Кошиць, батька й матері Маестро, явно відсутніх на світлині, про яку йде мова, і саму світлину.
Загадкова світлина з архіву Олександра Кошиця в Осередку української культури й освіти з написом: «О. Кошиць в гостях у о. Петра Мединського під час запису пісень кубанських. Кубань, 1904-1905»
В процесі оцифрування архіву Олександра Кошиця усі написи до фотознімків, як правило, вносилися у каталог відповідно до записаних від руки нотатків на їхній зворотній стороні.
Архівні сторінки машинописного тексту з колекції Осередку (online catalog): Кубань – Записування пісень (1 з 2 частин) та повторний перегляд «Спогадів» О. Кошиця допомагають з’ясувати обставини, за яких був відзнятий цей фотознімок.
Відомо, що Олександр Кошиць збирав та записував фольклор козацьких станиць за рекомендацією Миколи Лисенка, до якого з цим проханням звернувся уряд Кубанського козацького війська. Адміністративно Кубанське козацьке військо складалося з козаків українських і російських, тому Кошиць записував пісні українські та російські і одночасно знайомився з побутом козаків.
Українські козаки оселилися на теренах Кубані після ліквідації Запорозької Січі Катериною II. Багато води стекло з того часу, але вони зберегли свої традиції, звичаї і… свої пісні, які Кошиць зумів «викликати … з небуття», оживити їх в пам’яті «старих козаків…».
У його «Спогадах» читаємо наступне: «Мої екскурсії на Кубань продовжувались на протязі трьох літ – від 1903 до 1905 р. Перші дві екскурсії я зробив сам [не у складі якоїсь експедиції, як це подають окремі автори!], а останню в товаристві Павла Доброгаєва, – мого приятеля і товариша по службі в Києвській Семинарії. Взяв я його до запису слів підчас співу» (Спогади. Ч. 2, 1948. – С. 48).
Почавши з найближчої до Катеринодара станиці, упродовж трьох літ він записав «біля тисячі» пісень. З опрацьованого ним матеріалу Кошиць підготував до друку 500 пісень (450 українських і 50 російських) і відправив на адресу Кубанського Статистичного Комітету у Катеринодар десять зошитів (збірників) по 50 пісень кожний. Записані ним пісні він назвав «скарбом найвищої художньої та історичної цінности» і вважав себе «щасливим, що [йому] прийшлось його розкопати».
Про “долю” тих десяти збірників пісень, які прийняв секретар Чоботарів, слід розповісти окремо. У статті «Кошиць Олександр Антонович» (Енциклопедія історії України, Т. 5: http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe) читаємо, що у 1908 році за збірку «500 кубанських народних пісень» на Етнографічній і господарській виставці Кубані О. Кошиць отримав золоту медаль.
Із записів самого Кошиця дізнаємося, що ніякої збірки під назвою «500 кубанських народних пісень» світ не побачив. У 1910 році він шукав свої збірники «по всіх установах Катеринодару, і не міг знайти». Правда, золоту медаль йому присудили, але… не за збірку, а лише за зразки його записів, які йому «прийшлось викопувати» із свого архіву і ще раз пересилати у Катеринодар, бо «вони не могли знайти [його] збірок...».
Збираючи пісні, Кошиць спостеріг «хамське відношення до цієї справи» з боку нового уряду Кубанського козацького війська, «бо це була справа, як не як, а українська!». До того ж усі його «шпаргали» опинились в руках «Совдепії»…
Підсумовуючи цей період свого життя, улюблену працю, яка дала йому «велику радість й задоволення», приємні спогади про «людей і той край», Кошиць записав: «Отак безтолково закінчилась справа найважніщої культурної ваги! Так закінчувались в Росії усі українські справи…
Що то тепер зосталось від цього оригінального фраґменту історичного, від рештків нашого козацтва?…» (Там же. – С. 70).
Знаходимо у Кошиця й достовірні відомості про загадкову світлину і про кубанську станицю (назву автор спогадів не запам’ятав), де її було відзнято.
Зупинившись в “Общественной квартире”, яка «була в хаті у якоїсь кацапки-старообрядки», збирачі пісень зайшли до церкви, де застали попа, який видався їм не дуже привітним. З надією, що він запросить їх на чай, завели з ним довгеньку бесіду. І коли вже прощалися, «піп якось знехотя» таки запросив новоприбулих в гості і провів їх до свого помешкання, де зібралось кілька знайомих та приятелів родини. Піп познайомив їх з дочкою, молодою панночкою, яка навчалася «у 5ій класі Єпархіяльного училища», її подругою, а також з попадею, вчителькою та іншими жінками… «Таким робом, – як згадує Кошиць, – ми опинились в “дамському” товатистві».
Молодий етноґраф, який виявився неабияким оповідачем, «був просто…“в ударі” і смішив … дам до сліз». Згодом всіх «запросили на скромну трапезу». Про “скромність” цієї трапези можна судити з Кошицевого опису стола, довжиною «у два кілометри», і «цілого строю пляшок», за яким просиділи майже до ранку…
Коли прийшов час розходитися, то Кошиця з Павлом (панночка ж – на виданні!) запросили на обід, запевняючи: «…ми без вас і за стіл не сядемо!».
У цій станиці вони провели, вірніше, «пробайдикували» цілий тиждень. «Вже й фотографію брали “родинну”, так що, як глянуть, то це не гості, а самі найближчі родичі… Взагалі провели час знаменито. У мене й досі десь у Києві та “родинна” фотографія».
Після цих слів на машинописній сторінці Кошицевих спогадів від руки дописано: «Піп звався о. Петро Мединський».
Беручи до уваги слова самого Кошиця, можна з впевненістю сказати, що на поміщеній вище світлині не «Родина Кошиців» і не «Родина Василя Беневського», а родина та знайомі о. Петра Мединського разом з київськими гостями – Олександром Кошицем та Павлом Доброгаєвим.
Тут постає цілком закономірне запитання: Як же ця світлина потрапила за океан?
Відповідь теж знаходимо в місцевому Осередку, в архівах О. Кошиця, серед яких зберігаються листи одного з найближчих його київських приятелів – Івана (Вані) Масиченка. Це його Кошиць просив заопікуватися залишеними ним у Києві нотами та родинними фотографіями і пересилати їх заказними листами до Америки на вказану ним адресу.
Перша сторінка датованого 5 липня 1934 року листа І. Масиченка до О. Кошиця з переліком пересланих фотознімків (з архівів Осередку)
Галина Кравчук, Вінніпеґ, Канада
Стаття, якої стосуються подані вище спростування та пояснення: Незавидна доля Кошиця-імміґранта, ч.1. Національна пам’ять: https://ukrpohliad.org/national-memory/nezavydna-dolya-koshyczya-immigranta-ch-1.html від 26 жовтня 2024 року.
