До 80-річчя відходу у вічність
Частина перша
«Пісня рятувала мене… Вона стала нарешті тим єдиним, чому я служу і вклоняюсь, як моїй святині» (О. Кошиць).
Зa народними переказами донеслося до нас відлуння давньої легенди про українця та пісню. Згідно версії цієї легенди, записаної від жительки Вінніпеґу Стефанії Зеневич, в той день, коли Бог роздавав таланти народам світу, українець спізнився. Але він все-таки наважився підступити до Бога, який, вислухавши його прохання, відповів: «Я вже пороздавав усі таланти. Залишилась у мене лише пісня, то я подарую тобі пісню…». Відтоді французи славляться своїми модельєрами та елеґантністю, німці – порядком та дисципліною, угорці – любов’ю до господарювання та парадами верхової їзди тощо, а українці славляться на весь світ своєю піснею, її творцями і співаками, про яких в народі часто кажуть: «Той талант від самого Богa!».
Одним з тих, до кого у повній мірі можна віднести ці слова, є дириґент світової слави, композитор, етноґраф, популяризатор української народної пісні та церковного співу та справжній український патріот Олександр Кошиць (1975–1944). Саме він понад століття тому, подорожуючи разом з Українською Республіканською Капелою (пізніша назва Український національний хор), познайомив світ з рідною піснею, майстерно піднісши її до вершин краси та духовної величі. Його мрія «…показати Європі душу і музичну творчість українського народу…» здійснилася!
25 вересня 1922 року Український національний хор на борту пароплава «Каронія», який зіткнувся з айсбергoм і ледь не потонув, прибув на Американський материк. Після успішного європейського турне світова тріумфальна хода української пісні, високо оцінена найвідомішими музичними критиками старого світу, вперше за всю історію заполонила народи Америки. Доказом тому є «…тисячі рецензій на дванадцяти мовах». Згадуючи своє пісенне «чумакування», Кошиць писав приятелеві Василеві Беневському на Кавказ, що лише в Північній та Південній Америці «за півтора року я наїздив 170 000 англійських миль і дав понад 400 концертів» (О. Кошиць. Листи до друга. 1998. – С. 38-39).
Феноменальну виконавську майстерність українського хору під проводом Олександра Кошиця американські фахівці в галузі музикознавства одностайно визнали неперевершеною. Преса вже й цього континенту не скупилася на схвальні відгуки: Їхнє виконання не можна оцінити доларами й центами; У їхньому виконанні були такі нюанси, яких ми ніколи не чули до цього часу, особливо вражало їхнє “сфорцандо”; Інші співаки співають тільки голосом, а цей нарід своєю історією тощо.
Але, як кажуть в народі, все до пори та до часу… Так сталося і з Українським хором, який яскраво забарвив нечуваними мелодіями і співом американське життя, але з ряду причин у 1924 році припинив своє існування. O. Кошиць і всі хористи залишилися в Америці… Кожен, хто покинув свою батьківщину, чи то з власної волі, чи з політичних причин і гонінь, важко вростається в інший, чужий йому світ, або до останньої хвилини життя залишається стороннім попутником на чужині. Незавидним було і життя Кошиця в «бездушній Америці». Нестерпна туга за Києвом, Дніпром й дорогими його серцю людьми вкорочували йому віку.
Це відчувається з його листування з родиною, зокрема з братом Федором, сестрами, давніми й вірними приятелями Іваном Масиченком, Василем Беневським та іншими. Саме з цих листів перед читачем постають не лише правдиві картини життя людей на рідних землях з приходом до влади “совєтів”, а й та неприваблива, майже трагічна реальність, у якій опинився за океном український митець-імміґрант, Маестро світової слави Олександр Кошиць.
О. Кошиць та В. Беневський у Ставрополі (фотознімок з книги «Листи до друга»).
І. Масиченкo та
О. Кошиць (фотознімки відповідно 1933 і 1936 років з архівів О. Кошиця в Осередку української культури й освіти у Вінніпезі, 184 Alexander Ave, Winnipeg, MB).
Внаслідок невдалої співпраці з американськими менеджерами Рабіновим і Блоком Олександр Кошиць вкотре серйозно захворів. Перебуваючи з кінця 1927 року в Італії та Франції на лікуванні, він остаточно вирішив повернутися в Україну, щоб працювати й творити для рідного народу. Але його надії не справдились. В листопаді 1929 року у пригніченому емоційному стані він разом з дружиною Тетяною мусив повернутися до Нью-Йорку.
Рятуючись від міської суєти, нестерпного ревіння автомобілів та задухи від вихлопних газів, він шукав порятунку поза «чужим, страшним і скаженим» Нью-Йорком. Таким порятунком для нього була садиба о. Олександра Нижанківського в місті Seymour (штат Connecticut), де й проводив кілька місяців. Саме тут, на свіжому повітрі, він знаходив «ліки на душу» і, «смертельно втомлений» від безробіття, почав писати свої «мемуари». Дві книги його «Спогадів» вийшли у Вінніпезі у 1947 та 1948 роках. Тритомник «З піснею через світ» (Із «Щоденника» О. Кошиця) було опубліковано відповідно у 1952, 1970 та 1974 роках.
Олександр і Тетяна Георгієвська-Кошиць в Нижанківських, Seymour, Connecticut. Кінець 1930 – Різдво 1931 (з архівів Осередку).
Важливо відмітити, що свій життєвий та творчий шлях О. Кошиць описує й аналізує на фоні важливих історичних подій як всеукраїнського, так і світового значення. Завдяки цьому його спогади читаються як історичний документально-пригодницький роман, який по праву можна вважати кращим зразком української художньої класики. Вражає не лише феноменальна пам’ять автора, а і його обізнаність з літературою, філософією, археологією, психологією. Зачаровує словесна палітра, багатство поетичної мови, влучні крилаті фрази, легенди, народні перекази, сповнені почуттям дотепності і гумору…
Гортаєш сторінки – і перед очима постає все життя Олександра Кошиця з його радощами і печалями, успіхами й невдачами, надіями і розчаруваннями, вірою та безпорадністю. Барвисто описуючи своє безтурботне дитинство та «колесо шкільного життя», він не забуває згадати, як ще бурсаком в Богуславі вперше «закохався в покоївку Олену і майже два роки ходив з цією любов’ю в серці». З «музикою в серці й сумом на душі» автор спогадів змальовує «чудову музикальну феєрію» подальших студентських літ: захоплення фольклором, оперою, музикою, «любовною меланхолією», танцями тощо. Згадуючи ці незабутні роки, з притаманним йому почуттям гумору О. Кошиць написав: «Добрі були колись ноги, не погане й серце!».
Як в радощах, так і в печалях на вибоїстих дорогах життя його завжди оберігала рідна українська пісня: «Доля дала мені найбільше щастя – балакати наче в якомусь містичному тумані з самою історією, чути, як бється серце всієї нації, сама моя батьківщина шепотіла мені на вухо усі свої жалі, свої образи, свої скарги, свої сподівання… Пісня рятувала мене. Вона рятувала мене персонально. Вона стала нарешті тим єдиним, чому я служу і вклоняюсь, як моїй святині» (Спогади. Ч. 2. – С. 47).
«Сум і печаль» огортає душу Кошиця при згадці за дорогих його серцю братів, сестер та їхніх родин, які «зазнали тяжких переслідувань і репресій» і навіть «змушені були змінити прізвище»: «Половина їх, моїх любих померла, інчі далеко від мене, сам я одною ногою в могилі… А я ж не успів сказати їм, як ніжно, як божевільно я любив і люблю їх усіх!! Життя минає і туга за ними усіма з кожним разом, з кожним спогадом набірає нової сили й муки, так що іноді, серед білого дня плачу й кличу їх…
Зостався один Федь, тай той гине десь там від голоду та туберкульозу: нас розділюють не тільки окіяни, та цілі краї, але й самий страшний жах у світі – “советчина”. Вона убила моє сучасне, а зла доля ограбила мене з мого минулого й тепер хоче придавити мене на смерть. Поки що на потіху чортові зоставила мене живим. В душі такі глибокі, криваві рани, що не знаю, чи зможу я далі витерпіти свою примусову замкнутість, свої скриті болі, невисказані жалі… Кругом море людей, а я наче в пустині… Мені здається, що мені зараз не було б так тяжко, як би я в свій час виказав мою любов до них! Але ота спартанська стриманість, яка чогось панувала у нас в родині, не дозволила цього зробити тоді, а тепер пізно!…» (Спогади. Ч. 2. – С. 71). Як же проникливо, переконливо і дохідливо він переповів своє доросле, таке невтішне сирітство!
Мимоволі порівнюєш мову Кошиця-мемуариста із засміченою штучними англіцизмами мовою сучасних авторів – дослідників, журналістів, науковців… І сумно стає на душі від того, що така багата на відтінки й смисли наша мелодійна українська мова відчутно перетворюється у штучний, неприємний для слуху суржик. Це ж найголовніша ознака нації, її генетичний код!!! До якої ж міри можна зневажати свою рідну, вже і так зрусифіковану мову, щоб коїти такий великий черговий злочин? Кому ж це на користь?
Можливо відповідь на це болюче мовне потрібно шукати у Кошиця. Його слова, які ніби перегукуються із Шевченковими, зберігають свою актуальність й сьогодні: «Наші високі уми … тільки те й робили що студіювали, та других навчали чужим принципам, а наші безцінні скарби, яким нема кінця краю, попирали ногами, втопивши очі в граматику чужої мови. Отже й народили нащадків, що ні свого не знають, ні чужого гаразд не вміють, а перекручують свою мову на чужий лад та вважають найбільшим своїм осягом, коли можуть до чужого непотребу докласти ще й свого добра… Та ще й гордяться тим, що з’єднують нас, мовляв, і ми “європейці”, … але шкода, що [це] на лихо Україні» (Відгуки минулого. О. Кошиць в листах до П. Маценка. 1954. – С. 44).
Ще сумніше стає на душі від розмаїття неточностей, переплутаних, неперевірених дат і фактів у деяких публікаціях про О. Кошиця і про подорож унікального Українського національного хору, яка була в першу чергу урядовим дорученням УНР, а не успішною мистецькою туристичною поїздкою. У багатьох з цих публікацій відсутнє правдиве слова самого Олександра Кошиця і про ті буремні, тривожні роки, і про його особисте страдництво на чужині. Неточності відносяться навіть до використаних фотознімків у солідних, академічних виданнях. До прикладу, підпис під одним з них інформує, що це родина Василя Беневського, «кубанського друга» О. Кошиця, в той час, як це правдивий фотознімок родини Кошиців. Від вересня 2005 року він відкрито експонується в кімнаті-музеї О. Кошиця, створеної з ініціативи Раїси Недоступ, вчительки історії, та її колег, педагогів місцевої школи в селі Тарасівка Звенигородського району на Черкащині.
Будинок культури в селі Тарасівка, у якому міститься кімната-музей О. Кошиця (фотознімок Р. Недоступ).
Один з музейних експонатів
Збільшений фотознімок родини Кошиців (фотознімок Р. Недоступ)
В інтернетній мережі зустрічаються й вигадані факти. Один з них торкається смерті сина О. Кошиця – Дмитра, відомого льотчика-випробувача, який загинув в 1943 році ніби-то у США. Підполковник Дмитро Кошиць загинув у 1943 році, але не в США! До речі, існує не одна версія обставин його загибелі, не одне місце і не одна дата його смерті. Найбільше тут підходять слова: загинув при загадкових обставинах за часів сталінської тиранії! Місце його захоронення невідоме й до сьогодні…
Експонат кімнати-музею О. Кошиця в Тарасівці
Збільшений фотознімок сина Дмитра (фотознімок Р. Недоступ)
У декотрих розвідках про Кошиця зустрічаються необґрунтовані відомості такого змісту: наприклад, проживаючи в Америці О. Кошиць продовжував активну диригентську діяльність, читав лекції; або О. Кошиць – oрганізатор музичних колективів у США та Канаді тощо. Якими ж далекими від реальності є ці твердження! Тут доречно підкреслити, що всесвітньо відомий дириґент після повернення з Франції до США не мав постійної праці. Більше того, був навіть «обкраденим [у прямому значенні цього слова] до шпенту з заробленого, відчуваючи невблаганні злидні за вікном», внаслідок чого залишився без жодних засобів до існування!
Не звертаючи з українського шляху, він знаходив захист і порятунок в єдиному – в популяризації української пісні, без якої не мислив свого життя. Він аранжував свій та чужинецький фольклор, компонував церковну музику, писав про українське мистецтво, виступав по радіо тощо. Звичайно, що у нього були можливості працевлаштування, які б могли фінансово забезпечити його з дружиною до кінця життя, але …не на українській ниві. «Якби Ви уявили собі, які спокуси мені траплялися, щоб звернути з українського шляху та які гарні перспективи мене чекали б, якби я пішов на чужу ниву працювати. А от Бог поміг мені встояти, не згинаючи спини, і хоч я нічого не маю, як і не мав, але в чужі руки не заглядав і до кінця життя докалатав на власному возі… Правда, що розтрусило мене здорово…», – з гіркотою зізнається він в листі до Павла Маценка, датованому 10 листопада 1942 року (Відгуки минулого… – С. 73).
З болем у серці читаються рядки його біографії: «…В Америці доживаю і чекаю смерті… сиджу без діла, скучаю, а українці не хочуть мене використовувати. Та можливо, що я їм не потрібен. Бо правду каже О. Олесь: “Tи є колода, що впала в американське болото з неба, а на тебе почали сідати жаби”. Це гірка правда. Та й то з тими жабами довелось дати чотири великі концерти з хором у 300, 400 і 500 чол. Але, коли взяти на увагу, що це падає на вісімнадцять років сидіння без діла, то небагато...» (Моя коротка біографія.//M. Головащенко. Феномен Олександра Кошиця. Київ, 2007. – С. 237-240). Доречно згадати, що найбільшим зведеним хором в тисячу співаків та з оркестром із майже сотні музикантів О. Кошиць з великим успіхом дириґував у 1913 році на концерті з нагоди 300-річного ювілею Романових в Київському оперному театрі, виконуючи кантату композитора Василя Беневського. «Моя душа плакала від захоплення і радості, … що я виконую композицію мого друга в таких колосальних рамках», – писав він Беневському (О. Кошиць. Листи до друга. – С. 22-23). Хто ж з нас хоч один раз за життя мав щастя почути таку могутню силу співу, який здатен полагодити людські струни душі, переорати тугу на впевненість, тривогу на рівновагу і віру в себе!
Щодо згаданих «великих концертів», Кошиць мав на увазі виступ зведених українських хорів («Сімки») з програмою в честь Тараса Шевченка в Town Hall у Нью-Йорку (1935), перший концерт української церковної музики у Carnegie Hall (1936), виступи на Всесвітній виставці в Нью-Йорку (1939) та на Першому Конґресі Українців США у Вашинґтоні (1940).
Своїми враженнями від концерту на Конґресі Маестро ділиться з видатним сучасником П. Маценком: «…концерт приніс мені не втому, а оздоровлення і я дякую Богові, що послав мені по довгих літах таку втіху». Щодо програми цього та інших концертів, які, не порадившись з ним, укладали “комітети”, у нього склалося негативне враження. До цих “комітетів” часто входили особи, які проникли у «найменші закутки тутейшого мистецького життя й потихеньку керували ним на свій лад…». Кошиць був розчарований і байдужістю громади не лише по відношенню до нього, а й до української справи взагалі: «Коли б українці хотіли, то могли б мати цю втіху і для себе постійно, і була б користь і для справи і для українського мистецтва. Та ба… всі українські наміри й захват – це солом’яний вогонь, після якого залишається багато попілу і досить несмачного». Кошиць переконався, що співвітчизників «треба “гладити”, а не переконувати», «треба умовляти й просити, щоб витратили гроша на їх же власні потреби» (Відгуки минулого... – С. 34-37, 48).
Стосовно «вісімнадцяти років сидіння без діла», то слід відмітити, що Кошицеве бажання працювати на благо свого народу і бути корисним українській громаді, яка в ті роки не могла похвалитись своєю єдністю та згуртованістю, залишилося лише бажанням. Вже так склалися обставини, що не американські українці, а чужинці, які шанували українське мистецтво і високо цінували талант і працю Кошиця, не дали йому й дружині пропасти з голоду. Вони допомогли зберегти не тільки його виконавську школу, а і його життя. Доказом цього є подальші рядки біографії 66-річного митця: «…А от американці не тільки пам’ятають мій хор, але тепер використовують і пісні. Уже вийшли 42 мої пісні по-англійськи, а розпродаж до того часу (з підрахунку фірми) більше 200 000 примірників. Всі університетські хори на моїй «Скрипці» [«На вулиці скрипка грає»] та «Гей, я козак з України» беруть перші призи на конкурсах…». Кошиць співпрацював з музичним видавництвом Witmark & Son, яке видало цілу серію українських народних пісень в його обробці англійською мовою. Тут годиться додати, що кожна українська пісня в англійському перекладі супроводжувалася короткими відомостями про її історію, стиль і зміст.
Найпрестижніші музичні заклади США запрошували українського дириґента проводити майстер-класи для студентів, давати лекції про українську національну музику. О. Кошиць був запрошений брати участь у роботі конференції вчителів музики (North Central Music Educators Conference, Indianapolis, Indiana, 1935), вести клас хороводства (Ellison White Conservatory of Music, Portland, Oregon, 1939). В 1941 році він підготував «серію докладів» про Україну та українську музику для Колумбійського університету в Нью-Йорку (Columbia University). Ці «доклади» опубліковані окремим виданням у Вінніпезі під назвою «Про українську пісню й музику» (1942) і перевидані в Нью-Йорку у 1970 році.
Чужинці визнавали й цінували знання думки Кошиця щодо аранжування народної пісні, у роботі з якою йому допомагали фундаментальні знання «народної музичної мови», можливості голосових барвів і інтонацій, грунтовний попередній досвід запису пісень. Схоплюючи головне, він звертав «увагу на цікаві, характерні деталі пісні, без яких вона, як дерево без листя».
Пам’ятаючи пораду М. Лисенка: «пісню треба аранжувати так, щоб вона була здатна для виконання самими звичайними сільськими хорами», Маестро Кошиць «мріяв про те, щоб вивести пісню на концертову естраду як самоцінну художню одиницю». Він дотримувався думки, що «хорова обробка пісні повинна дбати не тільки про “вокальність” як загального так і кожного голосу зокрема, але також про типовість рис кожної партії та їх національний характер. Тоді пісня буде і піснею, і вокальною, і природною, в ній не буде відчуватись штучности, видуманости...» (Відгуки минулого… – С. 58). До кожної народної пісні він обдумано підбирав такі способи її мистецького відтворення, щоби слухачі насолоджувалися не лише її красою, її поліфонічним багатством, а щоб вона пробуджувала в них нові спалахи почуттів. В такій обробці пісня дійсно ставала «цілком викінченим … музичним твором» (Спогади. Ч. 2. – С. 236-237).
Кошиць застерігав від спотворення народної пісні модерними композиторами. Звісно, що ритми, темпи часу впливають на розвиток народної пісні. Осучаснений фольклор, опрацьована мелодія пісні з допомогою сучасних технологій (remix), втрачає душу, стає галасливою. Передбачаючи це О.Кошиць зауважував, що для аранжувальника пісні необхідні «знання вокальних можливостей нації», бо «не кожен володіє ключами до цієї тайни, і не кожен розуміє мову пісні, такої розумної у своїй наївності і такої великої у своїй простоті! … тут перш за все потрібне серце, окрилене поетичною уявою, серце перш за все». Без вкладеної композитором у пісню душі і серця вона буде нічим іншим, як «поліцейським протоколом або звітом фінансового інспектора» (Листи до друга. – С. 81).
О. Кошиць надзвичайно тяжко переносив розлуку з рідним краєм, не кажучи вже про душевний біль при втраті рідних та близьких друзів. Таким відданим і вірним другом у його житті був Василь Беневський (1864–1930), з яким впродовж років, як рідному братові, довірявся і в особистому житті, і в мистецькій праці. Час, проведений в родинному колі Беневських у Ставрополі, незбутні події, пов’язані з іменем друга, постійно зринали у його пам’яті і розчулювали до сліз. Почуваючи себе без Беневського «духовно осиротілим», він ще в більшій мірі відчував свою самотність і благав дружину та дочку друга продовжувати писати йому, не «викреслювати» з його життя сім’ю Беневських…
Галина Кравчук, Вінніпеґ, Канада
