Тарас Матвіїв: Мені не соромно, що не стояв осторонь тоді, шість років тому.

– “Позицію, якою командував Тарас, в районі Троїцького, – атакували окупанти. Били зі 120 мм мінометів. Одна з мін потрапила в бліндаж, де було двоє вояків. Бліндаж загорівся і частково обвалився. Тарас першим кинувся на допомогу побратимам й витягнув двох своїх бійців назовні і відніс в безпечне місце. В цей час ще одна міна впала на позицію і осколками смертельно поранила Тараса.”

Світлий, інтелігентний, розумний з широкими непересічними поглядами і думками. Такі, як Тарас Матвіїв, дійсно мали потенціал змінювати Україну. І від розуміння безповоротної втрати дійсно найкращих Людей хочеться плакати…

Професійний журналіст, активний учасник Майдану, один з ініціаторів створення і координатор Пошукова ініціатива Майдану – волонтерської організації, яка після 20 лютого провела величезну роботу по пошуку зниклих. Саме вони організовували експедиції в усі ліси довкола Києва, обстежили цвинтарі, облазили каналізації, проривалися до моргів, писали численні запити до київського крематорію. Завдяки роботі Тараса і його друзів було встановлено місцезнаходження десятків людей.

З початком війни Тарас став активним волонтером, допомагав Армії, боровся з незаконною вирубкою лісу. Був депутатом Жидачівської райради.

Згодом добровольцем воював на сході у складі “Карпатської Січі”. Влітку минулого року закінчив з Львівську академію сухопутних військ ім.Петра Сагайдачного і вже як офіцер ЗСУ захищав батьківщину у складі 24 ОМБр.

Так писав Тарас про свій Майдан:

– Я не святкую день народження. Вже 5 років.
Відколи вкотре повернувся із друзями на майже зруйнований Майдан. 18 лютого. Того дня силовики і тітушки атакували мирний протест під ВР. Десятки людей загинули, серед них Топій, тіло якого ми опізнавали у центральному морзі кілька днів по тому і стриянин Корчак.
Це стало точкою неповернення. Тієї ж ночі ми виїхали потягом з Ходорова на Київ.
З цілковитим усвідомленням можливих наслідків: від арешту до ризику втратити життя. У майже кожного були саморобні броники і біти. Швидше для самозаспокоєння ніж для безпеки.
Вже надранок 19-того наша сотня була серед перших відчайдухів, що прийшли на підмогу і крокували Хрещатиком. Тоді ми ще не знали, що всього за день розпочнеться нова епоха в історії країни.
Через кров до обнови.
Ми не знали про стрільців Кусюка і Якименка, план зачистки «Бумеранг» і панічну втечу верхівки країни. Тоді ще були живі поет Сольчаник і мій земляк Точин, як і пів сотні інших чудових Людей.
Ми не знали про сотню зниклих і що невдовзі будемо групою ентузіастів їх розшукувати.
Кволі барикади із непотребу таки змогли витримати. Смертні люди стали безсмертними. А доти недосяжні зміни стали незворотніми.
..Відтоді мій ДН – це лише день спомину і подяки за всіх, хто пішли, і всіх, хто досі залишається поруч. ”

Минулоріч до річниці початку Революції Гідності він написав:

– ” Мені не соромно, що не стояв осторонь тоді, шість років тому.
Мені не соромно за жоден день від 21 листопада й до 20 лютого 2014 року.
Мені не соромно дивитись в очі батькам загиблих і зниклих.
Не соромно за людей, що стояли праворуч і ліворуч у балаклавах і без. З палицями і без. В Києві чи будь-де. Що звертались до Христа чи Магомета.

Повага. Рівність. Жертовність. Цього ніхто не забере. Як би не старались речники холуйських мас нівелювати, очорнити, стерти навіть згадку про здвиг Майдану. Смак стихійної свободи назавжди в’ївся в пам’ять.

Ті, хто її скуштували бодай одного дня, вже не забудуть. Решті той смак нестерпний.
Коли ж мене запитає нащадок, що я робив у ті страхітливі миті, я знатиму що відповісти. Щонайменше – не стояв осторонь.

Тож мені не соромно. А вам?”

Вічна пам’ять і шана Герою!

Джерело: Майдан 18-20 лютого. Як усе було.