В історії української культури маємо непоодинокі випадки, коли про того чи того її діяча знаємо не безпосередньо, а опосередковано. До таких належить й Опанас Васильович Маркович, про якого майже дотепер говорять із означенням-прикладкою – чоловік відомої письменниці Марка Вовчка. Певно, прийшов час вивести Опанаса Марковича «із тіні» дружини-прозаїкині. Направду, цьогорічний ювіляр (народився 8 лютого 1822 року) для української історії загалом та її гуманітаристики зосібна зробив дуже багато. Він, уродженець села Кулажинці на Полтавщині (тепер Гребінківська міська територіальна громада Лубенського району Полтавської області), ваговитий фольклорист та етнограф, історик за освітою й покликанням, самодіяльний композитор, один із тих, «хто попри цинічно неприхований колоніальний гніт, не побоявся стати біля витоків українського національного духу» (Галина Тарасюк), тривко вписав своє ім’я в нашу національну духовну скарбницю.
З давнього козацько-шляхетного роду
Йому було відведено особливу роль в українському соціумі. Ця роль визначена насамперед «першопричинно», адже належав до давнього козацько-шляхетного роду. Сучасний науковець Максим Стріха стверджує: Марковичі – рід «надзвичайно розгалужений, який дав Україні істориків, державних діячів, науковців, який пронизав фактично все життя українського Лівобережжя XVIII–XIX століть, тобто тих земель, де найбільше зберігся дух українського автономізму і де найраніше почалося модерне українське національне відродження». Отже, національні переконання та устремління в Опанаса закладені генетично.
Значний, якщо не вирішальний вплив на формування світоглядних переконань нашого ювіляра мало оточення. Так, у ранньому дитинстві він, заохочений і підтриманий матір’ю Оленою, вчився гри на фортепіано, збирав народні пісні. Професор Володимир Половець, опрацювавши мемуари самого Опанаса Марковича та його сучасників, констатує: Олена Леонтіївна (у дівоцтві Керстен) «старанно записувала ці пісні, робила до них музичний супровід, а потім разом із сином виконували їх перед гостями. З того часу любов до української народної творчості залишалася у нього на все життя, ставши постійною життєвою потребою».
Поборник національного розвою
З-поміж тих, хто вплинув світоглядно – педагоги. Опанас Маркович здобув солідну освіту: закінчив Пирятинське чотирикласне училище (1832 – 1836), 2-гу Київську гімназію (1836 – 1842), історико-філологічний факультет (офіційно – перший відділ філософічного факультету) Київського університету (1842 – 1846), і майже на кожному з етапів навчання майбутньому визначному національно-культурному діячеві зустрічалися небуденні вчителі. Зокрема, у гімназії викладали університетські професори, з-поміж них і Михайло Максимович, далекий родич Марковичів, перший ректор Київського університету. У своєму виші він очолював кафедру російської словесності, але, за словами Романа Кирчева, перетворив її «на катедру українознавства». Під впливом Михайла Олександровича гімназист, а згодом і студент Опанас Маркович стає поборником національного розвою. Його, котрий проймається «гарячою любов’ю до всього рідного, уважають знавцем «малоросійської народності» (Михайло Чалий). Біографісти Опанаса Марковича виокремлюють також уплив на нашого земляка й професора Івана Даниловича Красковського. Тепер до фольклорних пісень Опанас Васильович, взоруючи на вчителя, долучає записи народних казок, переказів, прислів’їв та приказок, групуючи їх тематично.
Перші наукові спроби Опанаса активізував молодий професор Микола Трохимович Костир, котрий «збагатив навчальні програми теорією поезії, драми та прози, критичним аналізом сучасної літератури, опікувався гуманітарною освітою фахівців з різних галузей і підготував курси російської літератури для студентів-юристів та математиків» (Святослав Пилипчук). Завдяки М.Костиреві Маркович 1845 року написав й опублікував дебютну наукову працю «О гадании малороссиян 24 и 30 ноября».
Обертався герой нашої оповіді у колі ровесників, які так само були налаштовані проукраїнськи. Це – Василь Білозерський, теж полтавець за місцем народження, активний діяч національно-визвольного руху, Микола Гулак, один із організаторів-провідників Кирило-Мефодіївського братства, Михайло Чалий, відомий як перший біограф Тараса Шевченка, Олександр Навроцький, вихідець із Полтавської губернії, поет і перекладач та ін.
Ще в роки навчання в університеті Маркович познайомився з Миколою Костомаровим і Пантелеймоном Кулішем. Власне Костомаров разом із нашим ювіляром стояв біля витоків Кирило-Мефодіївського братства (початок січня 1846 – кінець березня 1847). Науковці давнішого і часу теперішнього переконані, що Маркович у товаристві мав свої плани – видання для селян популярних книг та україномовного часопису. Завдання Опанаса Васильовича «цілком збігалося з загальними завданнями братства в освітній галузі» (Володимир Міяковський). Участь у братстві звела Марковича з Тарасом Шевченком.
Після розгрому в 1847 році російським царизмом Кирило-Мефодіївського товариства, «О.Маркович був адміністративно висланий в м.Орел, де перебував під поліційним наглядом. Працюючи на посаді губернського секретаря в канцелярії Орловського губернатора, зблизився з представниками місцевої інтелігенції, зокрема російським етнографом П.Киреєвським, письменником М.Лєсковим та іншими» (Арсен Каспрук). До речі, Микола Лєсков залишив таке свідчення: «Його добре знав і любив та й зобов’язаний йому всім своїм спрямуванням». На засланні Опанас Маркович перебував від 10 червня 1847 року до середини квітня 1850 року.
Дружина – письменниця Марко Вовчок
У період «орловської кари» Опанас Маркович познайомився зі своєю майбутньою дружиною – Марією Вілінською, яка згодом стане відомою українською письменницею Марком Вовчком. Про дошлюбні та пізніші стосунки між Опанасом і Марією детально оповів Василь Доманицький, філолог, історик, фольклорист, бібліограф. Він, спираючись на листування між ними (листи збереглися ще від 1850 року), подає перебіг взаємин між політичним засланцем і юнкою. За словами В. Доманицького, Маркович «пише їй цілі трактати морально-педагогічного змісту, силує її давати йому на письмі найдокладніші звістки про всі свої вчинки і навіть про мислі, і як невмолимий наставник, без жалю карає її за кожне збочення з тієї рівної стежини, що назначив він їй».
У січні 1851 року Опанас Маркович та Марія Вілінська одружуються (йому – повних 28 років, їй – 17). Від лютого цього ж року молоде подружжя замешкало в Україні. Опанас Васильович продовжував записувати етнографічний та фольклорний матеріал. За свідченням його знайомих, записи – аркуші, шматочки паперу, серветки – «ховалися у коробках для капелюхів, навіть у пічнику».
Товариство, кохаюче рідну мову
Марковичі певний час жили в Чернігові, де Опанас Васильович працював у редакції газети «Черниговские губернские ведомости», познайомився з Леонідом Глібовим; у Києві: там він виконував обов’язки бухгалтера в палаті державного майна; у Качанівці, куди Марковича запросив поміщик Василь Тарновський зробити статистичний опис садиби, колекції старожитностей.
Важливою сторінкою буття Марковича стало вчителювання від серпня 1855 року в гімназії містечка Немирів. За словами сучасної письменниці й дослідниці Галини Тарасюк, гімназія – один із осередків «хлопоманства». Там у колі вчителів-однодумців «ведуться розмови про духовне відродження українців-малоросів, про українське письменство, яке так і не оправилось після арештів «братчиків»… згадували про Тараса Шевченка, який і досі пропадав у солдатчині. Опанас, який раніше не афішував свого знайомства з Шевченком на чужих людях, тепер із гордістю ділився молодечими враженнями про буремного Кобзаря, який часто заходив на зібрання кирило-мефодіївських братчиків, читав віршів… І Опанас при цім слові теж починав потиху декламувати то «Сон», то «Кавка», то «І мертвим, і живим…», які вивчив на все життя…» (Галина Тарасюк).
У Немирові уповні розкрився ще один талант Марковича – композиторський: він написав мазику та поставив оперу «Наталка Полтавка». Там же, у подільському містечку, заявила про себе як письменницю дружина Марія. Подружжю затісними стали рамці провінції, тому-то в січні 1859 року Марковичі їдуть до Санкт-Петербурга. Опанас Васильович зустрічався у північній російській столиці з Т.Шевченком, П.Кулішем, І.Тургенєвим та ін.
Разом з дружиною і сином Богданом побував він за кордоном: у Німеччині, Швейцарії, Англії. 19 серпня 1960 року Опанас Васильович самотиною повернувся з далеких мандрів. Від цього часу і до смерті Маркович не бачив ні дружини, ні сина: «Сам живу, без сім’ї, та вже і не приїдуть…».
Скарби для прийдешніх поколінь: зафіксував десятки тисяч пісень, легенд, повір’їв, казок
Важливою сторінкою біографію Марковича була праця в редакції журналу «Основа», який виходив лише від січня 1861 до жовтня 1862 року, але відіграв помітну роль в історії українського письменства, фольклористики, етнографії та освіти.
У свій петербурзький період життя Опанас Васильович важко пережив утрату Тараса Шевченка. І все ж смерть Кобзаря підштовхнула його до активних дій. Зокрема, 27 квітня 1861 року Маркович організував концерт пам’яті поета, а зібрані кошти віддав Шевченковим родичам. За свідченням Опанаса Васильовича, «концерт был больше чем наполовину программы составлен из музыки южнорусской».
Від 1862 року Маркович – знову в Україні; працює на посаді акцизного наглядача в Новгороді-Сіверському на Чернігівщині. Це – офіційна робота нашого краянина, але майже увесь свій час він присвячує «неофіційній» – продовжує збирати зразки фольклору. За скрупульозним вислідом Ольги Рутковської, «Маркович зафіксував десятки тисяч пісень, легенд, повір’їв, казок. Особливою його пристрастю були прислів’я і приказки, яких назбирав близько 50 тисяч. На жаль, через брак коштів цей скарб не зміг надрукувати самостійно». Покладаючи на збірку великі надії, він писав:«Більш за все і перш за все я бажаю, щоб книжка вийшла гарна, щоб її люди читали та щоб з читання була користь. Се б дало етнографові міцні основи, а письменникам – певний склад народної речі і думки народної».
Значне число зібраних зразків паремій (15 тисяч) він подарував полтавцю Матвієві Номису (Симону), який умістив ці матеріали в збірці «Українські приказки, прислів’я і таке інше» (1864). У передмові Матвій Терентійович повідомляв: «Шановний Опанас Васильович сам їх назбирав, тулячись по різних світах і Українах».
Надруковано 15 тисяч зразків народної мудрості із 50 тисяч зібраних Опанасом Марковичем. Як свідчать дослідники спадщини нашого земляка, пошуки решти записів поки що безрезультатні.
У набутку Марковича є також праці «Описание Малороссии» та «Записки о дворянском сословии Черниговской губернии», які й дотепер науково актуальні. Маємо також свідчення, що він написав партитуру опери «Чари» (партитура не збереглася). Оперу Марковича виставляли в Чернігові. Ми знайшли свідчення, що головну роль у ній виконувала Меланія Загорська, котра в останні роки життя Опанаса Васильовича стала його вірною подругою.
Маркович тяжко хворів; прикутий до ліжка, він хотів побачити сина Богдана, але не судилося.
Помер відомий фольклорист, етнограф, громадський діяч Опанас Маркович 1 вересня 1867 р. на в Чернігові від туберкульозу. Як свідчать сучасники, ніякого статку по собі не залишив. Сім’я «тодішнього Чернігівського губернатора С.П.Голіцина та близькі друзі спільними коштами поховали його останки на Болдиній горі біля Іллінської церкви, недалеко від чернігівських печер і поставили на могилі скромний обеліск із сірого мармуру. Поряд з цією могилою в 1913 році поховали видатного українського письменника Михайла Михайловича Коцюбинського» (Володимир Половець).
45 років земного буття було відведено Марковичу, але за цей короткий час він зробив багато. Найголовніша заслуга краянина-ювіляра – вивчення та популяризація українського фольклору. Духовний заповіт прочитуємо ось у цих рядках: «Щоб думка і праця не пропали без сліду та щоб інші люди, що видатніші і щасливіші за мене, вели далі те, що я почав».
залишили його рідні, друзі знайомі. Оприлюднимо їх кілька. Письменник Дмитро Маркович, племінник, побачив свого дядька Опанаса невисоким на зріст, карооким брюнетом із невеликими вусами, який на оточення справляв сильне враження своєю надзвичайною рухливістю. Зі спогадів Дмитра також дізнаємося, що Опанас Васильович ненавидів слово «мужик», що ждав звільнення селян від кріпацтва: «Скоро, скоро сонечко засвітить, хмари розійдуться і люди вільними будуть», – промовляв він.
Цікавим уважаємо спогад небожа Дмитра про роботу Марковича-фольклориста: «До залу ввалився натовп хлопців. Всі чинно розмістились і почали співати колядки. Дядько, весь серйозність, щось пояснював своїй дружині, тітці Марусі. Дядько довго протримав цей натовп і записав їх пісні, а коли вони пішли, поставив ноти на фортепіано і проспівав сам. Я був уражений, як це він точне і добре записав».
Дмитро Вілінський, брат Марка Вовчка, який багато років прожив у родині Марковичів, залишив оригінальний портрет її глави: «Пристрастей у нього ніяких не було. Все його життя, усі його поривання зводилися до малоросійської пісні, театру, приказок і прислів’їв. Він був щирий народник, але того особливого штибу, який, поринувши в козацьку старовину, до того потопав у минулому, що про добробут людини сучасної зовсім не думав. Одне слово, це була людина, ідейна до самозабуття».
У некролозі, уміщеному в журналі «Киевская старина», лейтмотивом звучали слова: «Пішла з життя благородна і талановита людина, сіяч добра, краси і науки». Справді, своїми фольклорно-етнографічними записами наш земляк Опанас Васильович Маркович засвідчив себе невтомним трудівником на ниві національної культури та науки.
Нам, нині сущим, важливо доторкатися до спадщини цього науковця-культурника, пам’ятати, що основи нашої національної ідентичності та державності закладав і цьогорічний земляк-ювіляр Опанас Васильович Маркович.
Віра Мелешко,
завідувач кафедри української літератури
Полтавського національного педагогічного
університету імені В. Г. Короленка
(для Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті)
