Щур Юрій
Учасник похідних груп ОУН-р, майбутній організатор ланок підпілля на Мелітопольщині, Іван Молодій («Сошенко») згадував, що «у всіх селах на своїй дорозі організували ми від імени Української Держави нові сільські управи, розпускали колгоспи, а вибрані людністю земельні комісії відразу ділили між селян колгоспну земля й інвентар».
Така діяльність не залишилася непомітною для радянських органів державної безпеки. Вже 16 серпня 1941 року керівник НКВС УРСР Сергієнко підписав листа на ім’я керівників периферійних структур у якому наголошувалося на активній організаційній діяльності членів ОУН на територіях, залишених радянською владою. Крім того, акцентувалася увага на посиленні антирадянських настроїв жителів Наддніпрянської України. Разом із тим, місцеві органи держбезпеки не вели належної діяльності з виявлення українських націоналістичних осередків. Деякі управління встигли навіть вивезти на евакуацію оперативні дані й обліки, що суттєво ускладнювало роботу.
Виходячи з цього, пропонувалося здійснити ряд заходів. Зокрема, активізувати розробку усіх агентурних справ, справ-формулярів та інших матеріалів на українських націоналістів з розрахунку оперативної ліквідації в найближчий час. Паралельно з цим необхідно було мобілізувати усю наявну агентуру на боротьбу з націоналістами, не забуваючи про нові вербування. Усіх встановлених націоналістів, які переховувалися від арешту, необхідно було знайти. Відвертих ворогів радянської влади, які вже були репресовані й повернулися з місць ув’язнення і на кого не було достатніх матеріалів для арешту – вислати якнайдалі від зони бойових дій. Особливу увагу «чекістам» необхідно було звернути на українців із Західної України, які перебували на Наддніпрянщині, для того, щоб не допустити їх активних антирадянських дій (справедливо вважаючи, що частина із них може бути належною до ОУН).
Двома днями раніше про посилення боротьби з українськими націоналістами наголошував і заступник наркома внутрішніх справ СРСР Меркулов. У директиві №364 від 14 серпня 1941 року останній зазначив, зокрема, що органами НКВС у східних областях України вже ліквідовано ряд націоналістичних організацій, які готувалися до організації «п’ятої колони». З метою припинення діяльності українських націоналістів та посилення боротьби з «української націоналістичної контрреволюцією» Меркулов визначив за необхідне посилити контроль й активізувати агентурну розробку.
Результати не забарилися. Так, зокрема, управлінням НКВС Сумської області, «з метою попередження ворожої діяльності контрреволюційно налаштованих елементів» з 22 червня по 7 серпня 1941 року було здійснено 297 арештів, з них 75 осіб у м. Суми, 222 – по районам області. Крім того, готувалися матеріали для адміністративної висилки 237 осіб (Суми – 64 особи, по районам – 173).
Полтавське управління НКВС з 26 по 28 серпня 1941 року заарештувало 11 осіб, з них за «контрреволюційну агітацію» – 4. У цей же час було завершено 45 слідчих справ (36 із них за ту ж таки агітацію). Зупинятися на цьому специ не збиралися, оскільки у «залишку» ще перебувала 321 особа, яку чекав арешт за антирадянську агітацію.
Ще у 20-х числах липня на території Сталінської (Донецької) області було заарештовано 85 осіб «антирадянського елементу, що активізував контрреволюційну діяльність у зв’язку з війною». Викриті у результаті використання й реалізації агентурних даних «антирадянські прояви» здійснювалися, в основному, куркулями та колишніми репресованими.
Не забували й про вихідців із Західної України. Так, наприклад, у липні 1941 року за підозрою в приналежності до ОУН був заарештований уродженець Тернопільщини Василь Мілан, який проживав у другому селищі (робочому) лівого берега м. Запоріжжя. Незважаючи на те, що доказів проти заарештованого в слідчих не було, а сам він заперечував членство в ОУН, Особливою Нарадою В. Мілан був засуджений до 5 років виправно-трудових таборів.
Подібна історія ще одного тернополянина, Гриня Моцика, який був завербований на роботи і в 1940 році приїхав до Запоріжжя. Працюючи в тресті «Запоріжбуд», він був заарештований 6 серпня 1941 року як підозрюваний у приналежності до ОУН. На допитах свою участь у оунівському підпіллі заперечував, однак розділив долю В. Мілана: Особливою нарадою 8 липня 1942 року був засуджений до 3 років виправно-трудових таборів і відправлений в Усольтаб Башкирської РСР.
Таким чином, ще на початку німецько-радянської війни керівництво радянських спецслужб повною мірою усвідомлювало небезпеку, яку для них несли на землі Наддніпрянщині члени похідних груп ОУН. І не в останню чергу через це, на території Східноукраїнських земель були «зачищені» націоналістичні осередки та «острівки» антирадянської непокори, які могли стати первинною базою для розгортання широко розгалуженого підпілля.
