Автор
Ілюстратор
Було помилкою сподіватися, що таксі виявиться доступним у День подяки у Сполучених Штатах, навіть після того, як я дотримався поради, наданої конс’єржем мерілендського готелю, і замовив авто за кілька годин наперед. Минула година після очікуваного приїзду, а потім ще 30 хвилин, перш ніж я нарешті здався і завантажив додаток Uber — щось, від чого я утримувався через страхи щодо збору та продажу даних тим, хто захоче їх придбати. Чорно-біла іконка зʼявилася на моєму мобільному телефоні, прямо поруч із додатком автобусів Peter Pan, який я також встановив, обмінюючи свою конфіденційність на зручність — небажаний quid pro quo, — подорожуючи східним узбережжям від Род Айленду, де я був тиждень тому на похоронах у родині, через Нью Йорк і на південь до Вашинґтону, де я сів у метро, щоби дістатися до готелю, найближчого до моєї точки призначення в штаті Меріленді.
Було холодно, сіро і дощило, і люди на вулиці були вбрані в парки, що спонукало мене усміхатися всередині. Я приїхав сюди з Вінніпеґу, де сніг і температура нижче нуля приходять вчасно на Геловін, і будь-які гарбузи, залишені надворі, до третього тижня листопада втрачають свою форму. Але тут, нижче від межі Мейсон-Діксон, що ділить півкулі США, тримати гарбузи цілими на веранді не було проблемою. Формально я був на півдні, але флора, здається, була переважно знайомою; те, що я десь інде, мені показала летюча фауна: дятли, розміром із канадських великих воронів, і найкрасивіші сині та помаранчеві птахи (тут, у Балтиморі, блакитні сойки з Торонто мирно співіснують із їхніми суперниками в цьому куточку штату — іволгами).1
Водій Uber заїхав до комплексу кондомініумів, просторого і витягнутого, схожого на величезний мотель, що складається з триповерхових будівель, передній фасад кожної з яких увінчували балкони, — продукт шаблонної архітектури, що позбавлена місцевих акцентів і могла б розташовуватися будь-де в Північній Америці. Проте я легко впізнав своє місце дестинації — це був найзеленіший з усієї групи блок. Серед голих дерев, які зливалися з тлом тьмяно-бежевої цегли, яскраві вибухові барви рослин на балконі кричали: “Тут живуть українці!”. Передні двері були трохи привідчиненими в очікуванні мого приходу, але двері з москітною сіткою — зачинені, щоби захистити малюків, включно з тодлером, усередині, який міг розігнатися від нуля до 60 за одну мить, як це буває.
Вона підійшла до входу, жінка-вартова, не для того, щоби заборонити увійти, а для того, щоби переконатися, що малюк не втрапить у небезпеку. Ґлорія Единак відчинила двері і тепло привітала мене у своєму домі. Ми декілька разів розмовляли по телефону, і вона доброзичливо запросила мене відсвяткувати День подяки разом із її сімʼєю в США. Попереднього місяця ми вже відзначали День подяки в Канаді, але мені не було важко перенаправити свого внутрішнього Гоббіта; як україно-канадець я виріс, святкуючи два Різдва і два Великодня, тому “другий День подяки” був так само зрозумілим, як “другий сніданок” для героїв фентезі Толкіна.
Я приніс із собою пляшку просекко і упаковку з шести пляшок місцевого крафтового пива, купленого, бо на етикетці було написано слово “Перемога”, і я знав, що мої господарі розділять цей сентимент. Перемога була чимось найбажанішим у який-би-там-не-був-день повномасштабного вторгнення Росії в Україну — на той час, це був восьмий місяць ескалації війни, яку Росія розпочала в лютому 2014 року і яка нарешті досягла точки, набувши повномасштабних обсягів, після якої світ визнав її існування.
Цей візит був повʼязаний з історією (приквелом до війни) настільки ж, як і з її геноцидною природою, хоча я б ніколи не купив пиво під назвою “Геноцид”, незважаючи на те, що існують безліч солодових напоїв зі смертельною загрозою та руйнуванням у їхніх назвах.
“Перемога” — набагато приємніша концепція, і крім позитивного, патріотичного та життєствердного повідомлення в контексті війни, що триває, я також сподівався, що цей візит допоможе мені перемогти в ще одній битві, яку я зараз веду: дізнатися, хто або що стоїть за передчасною смертю американця, з яким я познайомився і якого полюбив (у платонічному сенсі цього слова) в Україні.
Будучи за пів світу від України, де історія була (і є) буквально в процесі творення, і розуміючи, що історія — це процес, я усвідомив, що Україну найбільш інтимно можна пізнати, живучи там, чого і намагався досягти Джеймс Мейс 30 років тому.
“Ваші мертві вибрали мене”, — скаже Мейс українцям набагато пізніше, пояснюючи, що відбувається з тим, хто занурюється в геноцид іншого народу. “Як не можна займатися історією Голокосту і не стати хоч би напів євреєм, так само не можна займатися історією дослідження Голодомору і не стати хоча б напів українцем. Я втратив над цією роботою достатньо років, щоб Україна стала більшою частиною мого життя. Зрештою, словами Мартіна Лютера, тут я стою, бо інакше не можу”.
Це було справді особливою честю відсвяткувати американське свято, повʼязане зі збором урожаю, з Ґлорією, першою дружиною мого друга Джеймса Мейса, його сином Віллом та онуками — Маркіяном і Софією.
Я бачив Джеймса в усіх трьох, але непомильно — у його сині Віллі: у нього був той самий жартівливий блиск в очах і та ж напів постійна усмішка, яку я вперше помітив чверть сторіччя тому в Посольстві Канади в Києві, де експати щомісяця збиралися, щоби пити канадське пиво і їсти піцу з “Везувіо”, що також була власністю канадця. Ці вечори в Посольстві Канади були оазами дому на відстані в пів світу, і саме там я вперше зустрів Джеймса в 1998 році, через 5 років після того, як він переїхав до Києва.
Ми курили багато цигарок і пили багато коньяку, коли зустрічалися разом. Мейс удосконалив артикульований видих диму через ніздрі. Його голос був і хрипким, і ніжним, а обличчя — настільки круглим, що це змушувало мене гадати, а чи має він хоч якесь українське коріння. Він був людиною-плюшевим ведмедиком, якого хотілося взяти в обійми в його твідовому піджаку. Для мене він був живою легендою, ветераном із передової боротьби за історичну правду та справедливість. І в Києві наприкінці 1990-х років він мав ту роботу мрії, яку я сподівався мати: писати та редагувати англомовну газету у вільній столиці України.
Джеймс Ернест Мейс народився в Маскоґі, штат Оклагома, у 1952 році, там він виростав і навчався до здобуття рівня бакалавра в Університеті Оклагоми. Післяуніверситетські студії привели його на північ — до Енн Арбора в Мічиґані, куди він прибув як довговолосий гіппі, що виступав проти війни у Вʼєтнамі.
“Захоплюючись радикалізмом і марксизмом серед багатьох інших, я вирішив вивчити російську мову і подав заявку на вступ до аспірантури, щоб вивчати російську історію. Зрештою, я подумав, аспірантура заодно зможе продовжити мою відстрочку від призову до війська, а університетська атмосфера мені сподобалась настільки, що я не міг уявити іншої професії, окрім викладання в університеті”, — писав Мейс декілька років потому у власній колонці, що виходила в щотижневій англомовній дайджест-версії газети “День” у Києві.
Мало хто насправді у Вашинґтоні часів Рейґана знав, що Мейс уже тоді навчився співати “Ще не вмерла Україна”…
Мейс володів чудовим тенором і був не проти його використання, співаючи пісні, такі як “Okie from Muskogee” від легендарного кантрі-музиканта Каліфорнії Мерла Гаґґарда. Випущена в 1969 році, за рік до того, як Мейсу виповнилося 18 років, ця пісня була тією, яку він виконував на своєму весіллі — під час святкування одруження з господинею дому, де я гостював, україно-американкою Ґлорією Единак — у 1983 році.
У цій гітовій пісні окі2 описані як такі, що не “курять марихуану в Маскоґі”, не “вживають ЛСД”, не “палять свої повістки на Мейн-стріт”, не “влаштувують вечірок-кохання”, не “відрощують довге і кудлате волосся”, а Маскоґі зображено як місце, де окі і навіть “негульвіси веселяться” і де американські прапори “Давня слава” все ще здіймаються у середмісті.
Інформація про життя Мейса як студента Університету Оклагоми обмежується його резюме, фотографією з випуску та його власними записами про організацію протесту проти війни, яку він не підтримував з ідеологічних підстав, але також і з практичної причини: він не хотів відправитися воювати у Вʼєтнамській війні (1955–1975). Джим, як кликали його друзі, був русофілом з лівацькими поглядами, який шукав спосіб відстрочити свій призов і зробив це, вступивши до аспірантури Університету Мічиґану наприкінці 1970-х років, де він осягнув досвід, що перевернув його життя, — знайомство з українцями і вивчення їхньої мови на шляху до здобуття ступеню доктора наук. Його дисертація “Комунізм та дилеми національного визволення. Націонал-комунізм у совєцькій Україні 1918–1933 років” була опублікована того ж року, коли він одружився з Ґлорією, — у 1983-му. Саме в Університеті Мічиґану Джеймс вперше зустрів професора Романа Шпорлюка, який познайомив його зі страченим літературним відродженням України — “розстріляним відродженням” — та письменниками, як-от Микола Хвильовий (1893–1933) — український поет-большевик і прозаїк з Харківщини, який поєднував революційне завзяття до соціальної справедливості і прагнення національного визволення, закликаючи відійти якнайдалі від московського врядування й обрати натомість Європу.
У вересні 1984 року за Резолюцією Сенату S2458 (98-е скликання Конґресу) була створена Комісія США з питань Голодомору в Україні. Це був “гібридний тип комісії, подібний до конґресового комітету”, як пояснював Мейс українцям через багато років, оскільки до її складу входили представники президентської адміністрації, приватні особи (з української громади у США) та законодавці обох палат.
Мейс почав працювати виконавчим директором Комісії у 1986 році, частково обраний через його експертизу і частково через те, що він не був українцем. Велике значення надавалося індіанському корінню Мейса, оскільки істеблішмент вважав, що Комісією повинен керувати будь-хто, тільки не українець. Мало хто насправді у Вашинґтоні часів Рейґана знав, що Мейс уже тоді навчився співати “Ще не вмерла Україна” — український національний гімн, який був заборонений у Совєцькому Союзі. Комісія надала свій заключний звіт до Конґресу у квітні 1988 року, засудивши Сталіна та його оточення за вчинення геноциду проти українців у 1932–1933 роках.
