Світ героїв виникає з першими міфологічними уявленнями людей, які вважали героїв напівбогами, нащадками смертних та богів. Герой здійснює вчинки, які роблять його важливим для пам’яті майбутніх поколінь і саме в такий спосіб здобувають своє безсмертя. Якщо говорити про добу національних героїв, а Степана Бандеру варто віднести саме до них – то національні герої діють в інтересах свого народу, своєї нації. Саме інтереси цієї спільноти вони обстоюють або намагаються захистити.
Народження націй та їхня боротьба за незалежність створює не тільки історичні праці, присвячені аналізу подій, які сталися, але і супроводжуються створенням народного епосу, який часто ідеалізує героїв, намагаючись в такий спосіб закарбувати вчинки або життя окремих людей.
Постать Степана Бандери як національного героя України пережила чимало за минулий час. Зусиллями польської, німецької, російської, власне радянської пропаганди він демонізувався та представлявся виключно в чорному кольорі. Українська народна пам’ять, особливо в тих місцевостях, де найбільш активно діяв Спротив, навпаки ідеалізувала та оспівувала вчинки керівника Організації Українських Націоналістів.
Наразі чимало зусиль як польської офіційної влади, так і російської, спрямовані на формування такого образу Степана Бандери, який би мав примусити Україну та українських громадян відчувати сором та почуття провини за «не такого» національного героя. Для досягнення такого результату йдуть в хід не тільки сфальшовані матеріали або вигадані звинувачення, а й відверті плітки, які неможливо обговорювати всерйоз.
Спробуємо подивитися на національних героїв Ізраїлю та Фінляндії. На обкладинці американського журналу «TIME» ви можете побачити Менахіма Бегіна, а з фотографії часів радянсько-фінської війни 1939-1940-х років – снайпер Сімо Хайха. За голову першого Британська імперія обіцяла 10 тисяч фунтів стерлінгів. За іншим полювали елітні підрозділи радянських снайперів.
Різні долі. Різні люди. Однак об’єднує їх те, що оцінка їхнього життя та діяльності не збігається у різних народів. Менахім Бегін є героєм Ізраїлю, але з цією тезою не погодиться жодна арабська держава Близького Сходу, а тим більше Велика Британія. Сімо Хайхо – снайпер фінської армії, який забрав життя мінімум 700 радянських військових, точно не буде вшановуватися сучасними чи майбутніми представниками Російської Федерації, яка оголосила себе правонаступницею Радянського Союзу.
Боротьба за державну незалежність та здобуття права на самостійне життя на теренах всього світу для бездержавних націй дуже нечасто виглядала як безкровний шлях, освячений демократичними виборами, референдумами чи іншими формами народного волевиявлення. Найчастіше, це був шлях боротьби, яка починалася як індивідуальний терор проти окупантів та їх посібників, а пізніше переростала в загальнонаціональне повстання.
В березні 2018 року віце-міністр Міністерства закордонних справ Польщі Бартош Ціхоцький зробив офіційну заяву до української сторони, в якій повідомив, що українці мають робити в царині історичної пам’яті: «Не порівнюйте Бандеру до Пілсудського, а УПА до Армії Крайової».
Чому саме проти таких аналогій виступив польський дипломат? Чому не можна порівнювати саме цих діячів з польської та української історії?
Відповідь несподівано криється у біографіях Юзефа Пілсудського та Степана Бандери. Попри те, що нам наполегливо боронять здійснювати будь-які порівняння, давайте спробуємо заглянути за завісу цієї заборони. Можливо, вона виявиться більш цікавою, ніж ми можемо собі уявити.
Юзеф Пілсудський національний герой Польщі, справедливо вважається одним із головних засновників нової Польської держави, яка постала на уламках Російської імперії. Чимало сучасників знали його за псевдом «Комендант», яке він носив за часів революційної боротьби та під час змагань за незалежність. Однак, мало хто знає серед українського громадянства, що Пілсудський був вельми успішним організатором Бойової організації Польської партії соціалістичної, терористичної організації, яка існувала протягом 1904-1911 років. Почавши зі збройного захисту мітингів у різних містах Царства Польського, організація достатньо швидко переключилася на пограбування банків та поштових відділень, організацію замахів на російську окупаційну адміністрацію, керівництво поліцейських дільниць, російських військових, які перебували в гарнізонах. Тільки за два найінтенсивніші роки діяльності 1904-1907 рр. бойовиками було здійснено 2500 терористичних актів.
Юзеф Пілсудський під час своєї доповіді на конференції Польської партії соціалістичної в 1910 році, присвяченій історії Бойової організації, так окреслив її історичну місію та призначення:
«Головна заслуга Бойової організації – порятунок ідеї збройного опору, який був би убитий, цілком зруйнований без боротьби Бойової організації. В суспільстві стало б звичним переконання, що збройна боротьба є абсолютно неможливою, якщо вона не виникає в часі повного ослаблення та дезорганізації [російського] царату.
Бойова організація готувала населення до збройної боротьби, запроваджувала віру в можливість збройного опору. Бойова організація змогла обстріляти поле, подавши численні приклади збройної боротьби, опанувавши її. Крім того, Бойова організація була зосереджена на боротьбі за незалежність і навіть після розламу Бойової організації, присвячена саме їй».
Однією з найбільш відомих подій, які пов’язані з історією діяльності Бойової організації Польської партії соціалістичної, є «Кривава середа» – 15 серпня 1906 року. Цього дня було здійснено близько 100 терористичних актів у 19 містах Царства Польського, в часі яких було вбито 80 російських урядовців, поліції, агентів охранки, 200 російських військовослужбовців, а також близько 100 мирних мешканців.
Микола Посівнич, який багато років займається вивченням історії ОУН та УПА, наводить інформацію про 61 замах, здійснений Українською Військовою Організацією та Організацією Українських Націоналістів за період з 1920 до 1939 року.
Тобто, за 19 років діяльності двох організацій було здійснено 61 замах. Звичайно, було б вкрай цинічно порівнювати кількість вбитих Бойовою організацією Польської партії соціалістичної та УВО/ОУН. Однак, навіть побіжний погляд на всі три структури говорить, що спільним у діяльності всіх трьох організацій була боротьба за незалежність власних народів, яка була спрямована проти окупаційної адміністрації та її поплічників, поліції та військових структур.
Але. Існує велике «але», яке полягає в тому, що значна частина сучасних польських політиків та істориків відмовляється визнавати факт окупації Галичини та Волині внаслідок укладення угоди між Польщею та Радянським Союзом у 1921 році. Ба більше, виходячи з цієї відмови, заперечується право українців Галичини та Волині здійснювати громадський опір, а відповідно й збройну боротьбу проти польської адміністрації.
Цікаво, що не всі польські політики, які були свідками антиукраїнської та репресивної політики Варшави й Юзефа Пілсудського щодо Галичини та Волині, поділяли саме такий погляд. В листопаді 1932 року відбувся резонансний суд над Дмитром Біласом, Василем Данилишиним та Маріяном Жураківським.
Як повідомляє газета «Діло» за 12 грудня 1932 року, одразу чотири колишніх учасники Бойової організації Польської партії соціалістичної Antoni Purtal, Kazimierz Dobrowolski, Tomasz Arciszewski, Jan Kwapiński звернулися до Президента Польщі Ігнація Мосціцького з проханням про помилування бойовиків ОУН. Хто ж були ці люди? Двоє з них були депутатами Сейму, решта посідали високі посади в уряді міста Лодзь, а також були важливими учасниками майбутнього польського руху Опору проти нацистської Німеччини.
Помилуваний був тільки Маріян Жураківський, який отримав 15 років тюрми замість смертної кари. Дмитро Білас та Василь Данилишин були страчені в львівській тюрмі «Бригідки» в часі Різдва 24 грудня 1932 року, а їхні тіла влада відмовила передати рідним.
13 грудня 2018 року посол Ізраїлю в Україні Джоел Ліон заявив, що він «був шокований» через рішення Львівської обласної ради проголосити 2019-й рік роком Провідника ОУН Степана Бандери.
«Я не можу зрозуміти, як прославляння тих, хто безпосередньо брав участь в жахливих антисемітських злочинах, допомагає боротися з антисемітизмом та ксенофобією. Україна не повинна забувати про злочини, скоєні проти українських євреїв, і жодним чином не відзначати їх через ушанування їх виконавців».
Ця заява є зразком розпалювання ворожнечі, адже Степан Бандера як керівник ОУН не мав жодного відношення до організованого німецькою владою Голокосту на території України. Не існує жодного історичного документу, який би підтверджував тези ізраїльського посла про те, що мовляв Степан Бандера брав участь в якихось антисемітських злочинах або був їхнім безпосереднім виконавцем. Більше того, Степан Бандера, як і більшість керівництва ОУН були заарештовані та перебували в німецьких концтаборах, у тому числі в концтаборах смерті, поруч з єврейським населенням всієї Європи.
Що ж ховає від нас і чому вчить історія боротьби єврейського народу за свою незалежність? Як мінімум цікавою є сторінка боротьби у період Другої Світової війни та після неї.
Варто ознайомитися з діяльністю терористичної організації Ірґун цвай леумі (Національна військова організація), яка запровадила боротьбу проти британського панування на території Палестини, що перебувала під контролем Британської імперії. З 1937 до 1948 року ними було знищено близько 500 осіб, які належали до британської армії, представників арабського населення і звичайно, євреїв. Терористичні акти часто відбувалися на території ринків, відповідно, були численні жертви й серед мирних мешканців.
Найбільш відомою спецоперацією Ірґун цвай леумі стало закладання вибухівки у приміщенні готелю «Цар Давид» в Єрусалимі, яка забрала життя 91 особи. Це сталося 22 липня 1946 року. На той час у приміщенні готелю знаходився штаб розвідки британської армії, резиденції короля Іспанії, короля Болгарії та монарха Греції.
Керівником терористичного акту та організації Ірґун цвай леумі в цей час був майбутній прем’єр-міністр Ізраїлю Менахім Бегін. В 1970-х роках він отримав Нобелівську премію миру.
Після отримання незалежності практично весь склад Ірґун цвай леумі перейшов до складу армії Ізраїлю – ЦАХАЛу.
В липні 2006 року в Ізраїлі відбувалися заходи, присвячені вибуху в готелі «Цар Давид» в Єрусалимі. У них брали участь ветерани боротьби за незалежність Ізраїлю, колишні бойовики Ірґун цвай леумі. Британський посол виступив проти розміщення на місце трагедії пам’ятної дошки, оскільки єврейська сторона уточнювала, що головна провина за трагедію лежить на британській владі, яка не здійснила вчасну евакуацію готелю після телефонного дзвінка до французького посольства та редакції газети «Палестина пост».
Як бачимо, шлях до свободи єврейського народу лежав через терористичні акти, спрямовані проти арабів та британської адміністрації на території Палестини. Сучасний уряд Ізраїлю не поспішає приносити жодних вибачень за минулу боротьбу проти Британської імперії, а тим більше засуджувати творців держави Ізраїль за їхню боротьбу за свободу.
Саме тому, коли ми бачимо зусилля будь-яких сусідів навчати українців національної історії або вимагати ревізії національних героїв, ми маємо право сприймати такі вчинки як акти гуманітарної агресії.
Поза сумнівами, вивчення власної історії, пошуки критичних оцінок та перевірка фактів, це робота для дослідницьких інститутів та істориків, яка мусить тривати.
Те, що 110 річницю з дня народження Степана Бандери ми зустріли без доброї сучасної історичної монографії, присвяченій керівнику Організації Українських Націоналістів, теж симптоматично. Попри відкриті архіви багатьох країн та спецслужб, поки не відомо про такі намагання науковців.
Можливо, саме тоді, коли настане «дорослість» українського суспільства, варто очікувати на появу такої монографії, яка буде написана без огляду на сусідів та їхні політичні потягнення і стане якісною працею, що ілюструватиме важкий шлях до незалежності.
Станіслав Федорчук
