Великі постаті з українського минулого не такі вже й далекі від нас. Цю банальність виправдовую свіжим спогадом: 1994 року в Москві брав участь в організації учти у пам’ять про Степана Бандеру. Тоді відзначали 35-у річницю загибелі провідника ОУН.
До єдиної Бібліотеки української літератури у «вільній» Російській Федерації прийшли лідери десятків національних громад. Це була демонстрація солідарності європейців перед лицем московського тероризму, який знову точив свої кігтики у вільній Ічкерії.
Більшість відчувала: яким близьким у часі був постріл агента КГБ у Мюнхені! І якою близькою постаттю у часі є сам Бандера.
Сьогодні ж відзначаємо 35-ту річницю з дня смерті Романа Бжеського. І знову – як близько той 1982 рік!
Бжеський – грізний візаві Московської імперії, інтелектуал та учасник Української революції. Один із грона велетів нашого консерватизму, християнської дії – серед яких Дмитро Донцов, Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Євген Онацький, Микола Міхновський.
Більшість цих людей – не просто його сучасники. Це побратими «в дусі» і вірні друзі на шляхах еміграції.
Не кожному з перелічених щастило на велику аудиторію – така вже доля українських «правих» (виняток хіба для Донцова). Але навіть на тлі Мосендза та Онацького, навряд чи знайдемо більш «замовчуваного» автора, ніж Бжеський.
Народжений у Ніжині 23 березня 1897 року, Бжеський був сином поляка та станової козачки зі старшинського роду. Це важливо знати. Бо польська кров дала йому організованість і безкомпромісність у поглядах, а українська – глибокий естетизм та посвяту в боротьбі за Україну. Ну і сам гетьманський ґрунт Лівобережжя – це аристократія, нація, «малий народ».
Молодий Бжеський був як магніт втягнутий в Українську громаду задушливого, імперського Чернігова. Він стає членом «Братства самостійників». Поруч довготелесі й тонкошиї Євген Онацький, Павло Тичина, Аркадій Казка та Еллан-Блакитний. Частину цього кола вбила «спокуса Москви», інша – загинула в досі неописаному істориками підпіллі «УССР», сам Бжеський опинився в міжвоєнній Польщі, де – уявіть! – 17 разів зазнавав арештів.
Згодом Чехія, ді-пі табори у Німеччині і, нарешті, США.
Долі Бжеського, як синім крилом, торкалися біографії багатьох великих. Під час Другої світової він у тісному контакті із Оленою Телігою, Олегом Ольжичем та його батьком – Олександром Олесем. Будучи в екстремальних умовах, Бжеський ніколи не легковажив безпекою та думкою про «стаєрську дистанцію»: не штука героїчно загинути. Як вберегти свою голову для «проекту Україна»? Звідси його контраверсійний осуд самозаклання групи Теліги в Києві.
Після Другої світової Бжеський не стає «експонатом» довоєнної еміграції – навпаки, він стає тим, чиї твори лягають тяжким динамітом під мури Кремля. При чому він усвідомив просту істину: щоб убити Москву слід побачити глибоку природу її влади в Україні. Для цього він запроваджує цілком самостійний жанр інтелекутальних розслідувань. Відтоді його перо не знало табу в іменах, глорифікованих подій – «священних» предметів модерної історії України.
Одним із перших Бжеський підірвав постамент демона української історії – Михайла Драгоманова. Цей постамент захитався ще силою Дмитра Донцова. Але саме Бжеський пішов до кінця, провівши розтин всього сучасного національного наративу, показавши фатальність та відтворюваність «бацили Драгоманова».
Скажу чесно, читаючи твір «Національно-політичні погляди М. Драгоманова, їх вплив та значення», відчував напади нудоти, фізичної огиди – до тієї корозії духу, яку зазнала Україна під впливом агента ІІІ-го відділення Міністерства внутрішніх справ Російської імперії. При чому Бжеський не мав завдання справити аж такий афект на читача.
До 1980 року – останнього видання цього твору, доповненого і вчетверте перевіреного – Бжеський підійшов як наш нелукавий суддя. Йому можна було б закинути приватну екзальтованість – на темі Драгоманова. Якби не серія інших видань: «Що нам дав Микола Хвильовий?» та «Чолові представники українського виродження: Микола Куліш, Юрія Яновський…».
Саме там Бжеський оприлюднив страшний факт: скверна московського большевизму – справа рук інтелектуальних маніпуляцій Михайла Драгоманова, який розщепив українську душу і спокусив її блекотою московської «дводушности». Фактично, вихопивши нашу расу із кола еллінської цивілізації, клейнодом якої є витворений античною філософією силогізм (міркування, що складається з трьох простих атрибутивних висловлювань: двох засновків і одного висновку).
Може хто подумає, що Бжеський складний філософ? Гай-гай. Бжеський – це стиль мислення громадянина Війська Запорозького Городового, отої Гетьманщини Мазепи й Апостола, Григорія Політики і Новгород-Сіверського старшинського гуртка. Це цілість української психіки, єдність слова і дії, радість у Бозі, чистота – все те, що береглося непорушно до перемоги «драгоманівщини».
Саме Бжеський довів: не народ був «не готовий» до викликів ХХ століття, а гнилий, скуйовджений соціалістичний провід, який десятиліттями перед тим скнів у мімікруючій москвофілії. Інтелігенція, яка була вихована колонізатором, і, за висловом Ґанді, була найбільшим ворогом нації.
Хіба ж не відчуваємо: саме ця «порода» сьогодні керує Україною, скніючи у новій-старій москвофілії, беручи участь у демонічному спектаклі «гібридної війни» з нашим прадавнім ворогом – Московщиною.
Неявні імпульси української поразки можна найкраще розпізнати у двотомному творі Бжеського «Нариси з історії Українських визвольних змагань 1917—1922 рр. (Про що історія мовчить)». Це така собі Еліада українського ХХ століття. Бжеський видав цю працю ще аж 1966 року, у Детройті. У цей час у СССР Юра Гагарін вже злітав у космос, а покріпачений український народ не заслужив у Совєцькому Союзі навіть на елементарний паспорт – така повнота ненависті Москви була до українців і до, і після Другої світової війни.
Додамо: аналітичний розум Бжеського не знав перепон. Досліджуючи ідеологічні явища, він показав себе і як вправний статистик імперії. Так, із відкритих джерел СССР, Бжеський провів … сенсаційний аудит економічних крадіжок москалів! Вилущені факти він помістив у черговому шедеврі – «Біла книга. Національна і соціальна політика совєтів на службі московського імперіалізму». Видана у вільному світі 1948 року, вона єдиний раз побачила світ в Україні 2008 року і зараз знову, вважай, є раритетом.
Між тим, у книзі Бжеський окремо розкрив феномен Москви. Як окремого економічного серця імперії. Йому вдалося розтлумачити невидиму для світу «московську агломерацію» – імперію в імперії, межі якої визначив у математичному радіусі – 200 кілометрів. Пізніше сама Москва пішла на публічне оприлюднення якихось «неконституційних» меж всередині країни. Крім «закритих міст» трьох категорій, всім відомого ГУЛАГу, Москва застосовувала й таку форму захисту «московської аристократії» як депортацію «непотрібного населення» за «101-ий кілометр»! Для когось це стало очевидним у часи Брежнєва. А для Бжеського – як цілість – ще 1946 року.
Феноменально, живучи в самому СССР люди могли не розуміти й не бачити питомих московських технологій. Натомість Бжеський їх вловив, ідентифікував та узагальнив – ніколи не живши у тій глибоко законспірованій та заплутаній для внутрішнього й зовнішнього ока реальності. І, звісно, він усім своїм єством працював на скору погибель Москви – епіцентру експериментів з людським духом, вічного сторожа прогноєного, але не мертвого українського серця.
Що ж, півстоліття з дня загибелі Степана Бандери було потрібно аби його Батьківщина почала масово давати його ім’я вулицям, проспектам, площам. На Бжеського теж чекає золотий вінець від України. І хай поки лише одна вуличка імені Романа Бжеського з’явилася у його рідному Чернігові, хай поки просто кімната-музей його імени оселилася в книгарні Intermezzo. Саме там, у цьому місті, починався політик-Бжеський, людина-Бжеський, і Бжеський – суддя для української нації, що піддалася московській блекоті.
Це тільки початок.
Ростислав Мартинюк
