Тривалий час процеси декомунізації у Гадячі дехто штучно стримував: протягом восьми років лишалися комуноназви вулиць, які мали бути перейменовані ще навесні 2016 року, декомунізували ж їх лише у квітні 2022 року, коли за наполяганням Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті (УІНП) було перейменовано 32 вулиці, провулки і площу, в тому числі й такі одіозні, як Дзержинського, Калініна, Комсомольську, Крупської, Радянську, Чапаєва. А старт деколонізації був зумовлений ухваленням Закону «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії». Тож у липні, серпні і вересні відбулося громадське обговорення нових назв першої черги, згодом засідання топонімічної комісії, а потім депутати міської ради на сесії затвердили 17 нових назв вулиць Гадяча. До другої черги перейменувань увійшли 23 об’єкти топонімії, які звеличують росію і СРСР. Пропозиції щодо них прийматимуть по 30 грудня ц. р.
Увічнили автора проєкту Гадяцького договору
За ініціативи представника УІНП в Полтавській області Олега Пустовгара та депутатки Гадяцької міської ради Катерини Кулик вулицю і провулок Павлова депутати Гадяцької міської ради перейменували на честь Юрія Немирича (1612–1659) – автора проєкту знаменитого Гадяцького договору, державного і військового діяча Гетьманщини, полковника Війська Запорозького, канцлера Великого князівства Руського. Народився у містечку Черняхів на Житомирщині. Походив зі старовинної аристократичної родини. Охрещений при народженні в протестантському віросповіданні, до якого перейшов його батько – київський підкоморій Степан Немирич. Освіту здобував спочатку в академії міста Раків (Польща), а потім упродовж 1630–34 навчався в університетах Лейдена, Амстердама, Оксфорда і Кембриджа. Завершивши навчання в Сорбонні, написав і видав у Парижі твір «Розвідка про Московську війну», присвячений порівняльному аналізові політичного ладу Речі Посполитої і Московського царства. Перу Немирича належить також низка праць теологічно-протестантського спрямування, у т. ч. видрукуваний у Парижі трактат «Опис і виклад духовного арсеналу християн». Брав участь у війні проти Московського царства 1632–1634 р.
Шляхетський герб Немирича Клямри
Юрій Немирич представляв інтереси київської шляхти в сеймах Речі Посполитої, де здобув авторитет красномовного лідера. Як протестант у 1646 році зазнав переслідувань з боку королівської влади, був позбавлений значної кількості маєтків і засуджений до вигнання з Речі Посполитої.
Прибув до Чигирина, прийняв православ’я, вдався під протекцію Війська Запорозького та отримав від гетьмана Хмельницького звання козацького полковника, відповідав за дипломатичні зносини Гетьманщини із Швецією і Трансильванією. Після сходження на гетьманство Івана Виговського ввійшов до його оточення. У жовтні 1657 року брав участь у розробці положень українсько-шведського договору.
На початку 1658 року мав істотний вплив на перебіг українсько-польських переговорів. Усвідомлював всю згубність для Гетьманщини промосковського зовнішньополітичного курсу. На початку серпня 1658 р. влада Гетьманщини відкрито виступила проти Москви, що почала втручатися у внутрішньополітичне життя України. Тобто вже через три роки після Переяславської угоди з Московським царством вдалася до її денонсації, уклавши 16 вересня 1658 р. у місті Гадяч на Полтавщині договір, що став першою спробою євроінтеграції України. Гадяцький договір 1658 року готувався Юрієм Немиричем і був підписаний між гетьманом України Іваном Виговським та польським урядом. Документ складався з чотирьох розділів, які передбачали, що Гетьманщина як незалежна держава входила на рівних правах з Польщею і Литвою до складу конфедеративного державного утворення. Територію Гетьманщини складали Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства. Вища законодавча влада належала національним зборам депутатів, які обиралися від усіх земель князівства. Виконавчу владу здійснював гетьман, який обирався довічно й затверджувався королем. Вибір кандидатів на гетьмана мали здійснювати спільно всі стани українського суспільства — козацтво, шляхта і духовенство. Гетьман очолював збройні сили України. Встановлювалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія і вищий судовий трибунал. Все діловодство мало вестися українською мовою. У Києві або іншому місті передбачалося створити монетний двір для карбування власної монети. Армія Гетьманщини мала складатися з 30 тисяч козаків і 10 тисяч найманого війська. Польським військам заборонялося перебувати на території Гетьманщини. У випадку воєнних дій в Україні польські війська, які знаходились на її території, переходили під командування гетьмана. Гарантувалися права та привілеї козацтва. На подання гетьмана щороку сто козаків з кожного полку мали прийматися до шляхетського стану. Православні віруючі зрівнювались у правах з католиками. Греко-католицька (уніатська) церква зберігалася, але не могла поширюватись на нові території. Київська Колегія (Києво-Могилянська Колегія) отримувала такі ж права, як і Краківський університет. Другу академію або університет мали заснувати в іншому місті України. Планувалося відкрити гімназії, колегії та друкарні, «скільки буде потрібно».
Саме Гадяцький договір став причиною агресії Московщини проти Гетьманщини. У липні 1659 р. під Конотопом козацькі війська під командуванням Івана Виговського при підтримці татарської кінноти завдали поразки московським окупаційним військам, що вторглися на Лівобережну Україну. Тоді війську Виговського і союзників вдалося вщент розбити московського ворога під Конотопом. Юрій Немирич теж брав участь у цій переможній битві.
Виявом поваги до Михайла Грушевського
як «батька української історії», його унікального наукового доробку стало перейменування вулиці і провулка Тімірязєва. У їхніх нових назвах пошанували автора ідеї неперервності історичного процесу творення української нації, яку закладено у головній праці життя цього літописця української історії — 10-томній «Історії України-Руси». Михайло Грушевський – видатний історик й державний і громадсько-політичний діяч, літературознавець, письменник, публіцист, академік Всеукраїнської академії наук, натхненник українського національного руху, очільник Наукового Товариства імені Т. Г. Шевченка у Львові, голова Української Центральної Ради. Саме під керівництвом Михайла Грушевського Центральна Рада еволюціонувала від вимог національно-культурної автономії до проголошення незалежної Української Народної Республіки.
Діячі української культури у назвах вулиць Гадяча
Провулок Чкалова перейменовано на честь земляка Петра Одарченка. Майбутній український мовознавець, літературний оглядач, педагог народився у селі Римарівка неподалік Гадяча. Закінчивши у 1913 році сільську школу, перейшов до Гадяцької гімназії. Юність минала у будинку Драгоманових, у щоденному спілкуванні з Оленою Пчілкою, в розмовах про Михайла Драгоманова і Панаса Мирного, читанні кращих творів українського письменства. Після закінчення гімназії і педагогічних курсів восени у 1920 р. одержав призначення на посаду вчителя початкової школи на хуторі Мельниково-Кулебин, де працював до 1923 р. Півроку навчався в Полтавському відділі історико-філологічного факультету Харківського університету, з 1923 року — студент Ніжинського інституту народної освіти. Упродовж навчання був секретарем семінару української літератури підвищеного типу, головою краєзнавчого гуртка, регулярно надсилав до Етнографічної Комісії ВУАН народні пісні, збирав етнографічні матеріали за спеціальними темами. Дипломну роботу «Фольклор у краєзнавчій роботі трудшколи» підготував на рівні дисертації. Після завершення навчання — аспірантура при кафедрі української мови та літератури. Наукова праця була зосереджена на вивченні життя та творчості Лесі Українки та написанні дисертації «Стиль Лесі Українки». 1942 – виїхав до Польщі. Викладав мову в Православній духовній академії. В кінці 1944 р. виїхав до Відня, потім до Баварії, перебував у таборі DP в Авгсбурзі. 1950 – переїхав з родиною до Нью-Йорка. Отримав наукову стипендію, наслідком була розвідка «Тарас Шевченко в радянській літературній критиці» (надрукована англійською мовою в науковому збірнику УВАН). 1952–1954 — працював у бібліотеці Конгресу США. 1955–1973 — в «Голосі Америки» на посаді перекладача й редактора. У вільний час продовжував літературознавчі студії, досліджував творчість Тараса Шевченка, Лесі Українки, Олени Пчілки. Шевченкознавчі праці ввійшли до книги «Тарас Шевченко і українська література» (Смолоскип, 1994). З 1962 р. — дійсний член Української Вільної Академії наук у США. Член Спілки письменників «Слово». Останні роки прожив у штаті Меріленд (США). Найвагомішим здобутком у дослідженні творчості Шевченка є праця «Шевченко в радянській літературній критиці 1920–1981 рр.». Цінними є наукові дослідження П. Одарченка про творчість видатних українських письменників Олени Пчілки, Володимира Винниченка, Михайла Драгоманова, Грицька Чупринки, Василя Симоненка. Є автором понад 500 праць.
Назву, яка звеличувала трубадура росіян Алєксандра Пушкіна, стерли з топонімії Гадяча. Натомість увічнили пам’ять Василя Стуса – поета рідкісного таланту, який обрав долю борця. Із 47-ми років життя 13 провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах, на Колимі, на каторжній роботі в шахті. Його позбавляли побачень з рідними, вилучали вірші, листи й рукописи, знущалися фізично й намагалися знищити морально. У 1968-му році він був одним із підписантів «Листа 139-ти», адресованого Генсеку ЦК КПРС Леоніду Брежнєву та першому секретареві КПУ Миколі Підгорному. У листі українська інтелігенція вимагала припинити незаконні політичні арешти та утиски інакомислячих. Направляв відкриті листи до Спілки письменників та центральних партійних органів, в яких критикував тоталітарну радянську систему, спрямовану на порушення та знищення прав і свобод людини в СРСР. Двічі відбував покарання в таборах. У 1976-му році, відбуваючи перше покарання, написав відмову від громадянства СРСР: «…Бути радянським громадянином — значить бути рабом…». Часто потрапляв до карцеру. Оголошував голодування на знак протесту проти жорстокого поводження з ув’язненими. Після другого арешту адвокатом Василя Стуса було призначено Віктора Медведчука, який без згоди на те обвинуваченого на судовому засіданні визнав його «провину». Тоді Стуса засудили до 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Детальніше на сайті УІНП https://tinyurl.mobi/W8Tb
Пров. Лєрмонтова перейменували на честь Михайла Старицького – одного із засновників українського театру корифеїв, автора п’єси «За двома зайцями», драматурга. З дванадцяти років залишився сиротою і виховувався у Лисенків. Мати Старицького походила з цієї родини. Опікуном Михайла був Віталій Лисенко, син якого Микола став засновником української національної музики. Хлопці були майже однолітками і потоваришували. Вони разом вчилися у Харківському, потім Київському університеті, були учасниками київської Громади, власним коштом заснували та утримували недільні школи, разом розвивали український театр. Після бурхливого київського життя Михайло Старицький повернувся на Полтавщину до батьківського маєтку. Якось на вечорницях він побачив селянку Степаниду і закохався. Ця дівчина надихнула Старицького на написання слів чудової пісні «Ніч яка місячна». Призначивши їй зустріч, аби освідчитись, чекаючи кохану увечері біля річки Старицький вигадав рядки: «Ніч яка місячна, ясная, зоряна, видно, хоч голки збирай! Вийди, коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай!». Та дівчина була заручена, тож своє кохання і сімейний затишок Старицький знайшов із Софією Лисенко (сестрою друга Миколи Лисенка). Із родиною Старицький деякий час жив на Поділлі, там він купив маєток. 1871-го перебралися до Києва. Співзасновик Товариства українських акторів. Першою виставою, яку поставили була «Різдвяна ніч» за мотивами повісті Миколи Гоголя. Згодом вони поставили більше десятка власних п’єс. Очільник першої української професійної театральної трупи. Написав та видав поезії, п’єси «Маруся Богуславка», «Остання ніч», романи «Буря», «Розбійники», повісті «Заклятий скарб», «Облога Буші». Помер Михайло Старицький 27 квітня 1904-го, похований на Байковому цвинтарі у Києві. Детальніше на сайті УІНП https://tinyurl.mobi/ZwuE
Провулок Паніфілова назвали на пошану Катерини Білокур – видатної української художниці, майстрині народного декоративного живопису, представниці «наївного мистецтва»
Увічнили пам’ять творців Державного Гімну України
Провулок Матросова назвали на честь Михайла Вербицького – священика УГКЦ, композитора та хорового диригента, автора мелодії державного гімну, віртуоза-гітариста. Детальніше на сайті УІНП https://tinyurl.mobi/ZwvE А провулок Маяковського тепер має назву Павла Чубинського – фольклориста, етнографа і громадського діяча, відомого загалу як автор тексту «Ще не вмерла Україна».
Повернули історичні назви:
вулиці Горького – Надгірна, а провулку Некрасова – Спаський.
На честь єднання української Нації в протистоянні російським загарбникам провулку Чехова надали назву Патріотичний, а вулиці і провулку Тітова –Єдності. Вулицю Толстого перейменували на Благодатну, а Ломоносова на Затишну. «Ломоносов Міхаїл — уродженець села Денисівка Московського царства, російський учений-натураліст, геохімік. Художник: автор мозаїчного портрета московського царя, ката Гетьманщини Петра I та картини для монумента Петрові — „Полтавська баталія“ (про Полтавську битву, наслідком якої стали знищення Гетьманщини та поява Російської імперії). Поет: автор трактатів з російського віршування та од російській армії й царям; ці оди були обов’язковою частиною всіх урочистостей при дворах російських імператорів»,— розповіли у Полтавському офісі УІНП.
Полтавський офіс УІНП
