Інформаційний матеріал Українського інституту національної пам’яті про історично населену українцями територію РФ
У цьому інформаційному матеріалі розшифровуємо, що означає формулювання «історично населені українцями території РФ». Йтиметься про Стародубщину. Також про спільну історію українців та цих територій. Ці землі нині перебувають у складі РФ.
Стародубщина–
історичний регіон у межах сучасної Брянської області РФ, який приблизно відповідає території чотирьох північних повітів колишньої Чернігівської губернії: Стародубського, Новозибківського, Мглинського і Суразького.
В часи Русі майбутня Стародубщина належала до Чернігівської землі та князівства. На зламі ХІІ та ХІІІ століть Стародуб став центром власного удільного князівства.
Згодом території Стародубщини увійшли до складу Великого князівства Литовського. Після чергової московсько-литовської війни у 1503 році Стародубське князівство опинилося у складі Московського царства. Втім на початку XVII століття внаслідок вдалого спільного походу польського королевича Владислава Вази, що претендував на московський трон, та козацького війська на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним, Стародубщина повернулася у Велике Князівство Литовське вже у складі Речі Посполитої. Це був час інтенсивного економічного розвитку. Стародуб, а також міста Почеп, Погар, Мглин, Новгород-Сіверський отримали магдебурзьке право.
За часів національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького на цей край поширюється козацька адміністрація. Близькі до сучасних північні, східні та західні межі Стародубщини з’являються після Зборівської угоди 1649 року. В цей час регіон входить до різних козацьких полків. А у 1663 році створено Стародубський полк, який виокремили з Ніжинського.
У складі Гетьманщини Стародубський полк був центром козацького літописання. Саме тут з’явився один з перших Літопис Самовидця. Також у Стародубі був знайдений рукопис Історії Русів. Після ліквідації козацького самоврядування у 1782 році Стародубщина опинилася в складі Новгород-Сіверського намісництва, з 1796-го – у другій Малоросійській губернії, а з 1802 року і до повалення Російської імперії – в Чернігівській губернії. Протягом 270 років з часів Хмельниччини Стародубщина безперервно перебувала у складі козацької держави або адміністративних утворень з центрами на українському Лівобережжі. Зі Стародубщиною були пов’язані чимало діячів української історії. Місцеве коріння мали Микола Миклухо-Маклай, Леся Українка, Павло Скоропадський.
Ще за часів Гетьманщини Стародубщина стала об’єктом колонізації білорусами та російськими старообрядцями, які рятувалися від царських репресій. Згодом вони істотно змінили етнічний та культурний ландшафт регіону. Етнографічні карти 2-ї половини ХІХ століття вже фіксують переважно білоруський характер Суразького повіту, а перший російський перепис 1897 року вже констатував абсолютну меншість українського населення в усіх чотирьох повітах Стародубщини.
В листопаді 1917 року Стародубщина разом з усією Чернігівською губернією увійшла до Української Народної Республіки за ІІІ Універсалом Центральної Ради. Протягом 1918 року значну частину Стародубщини, включно з самим Стародубом, контролювала Українська Держава гетьмана Скоропадського.
Лише у лютому 1919 року на нараді у Москві ухвалили рішення про кордони між УСРР та РСФРР, за яким Стародубський, Мглинський, Суразький та Новозибківський повіти Чернігівської губернії визнавалися частиною РСФРР. Остаточно північний кордон оформився у 1925 році після передачі Росією незначної частки земель Стародубщини до складу УСРР.
За матеріалами офіційного сайту УІНП https://tinyurl.mobi/3bN9I
