У видавництві «Літопис УПА» вийшов друком традиційний ілюстрований календар на 2019-й рік. Як і дотепер, він складкається з «текстової» та «ілюстративної» частин (по 50% кожної), але остання вперше присвячена персоналіям-авторам світлин з підпілля. Років 20 тому чи не кожен повстанський знімок вважався великою рідкістю і раритемом, а зараз, коли їхній лік сягнув кількох тисяч (і це при суттєвих обмеженнях на фотографування в суворих умовах функціонування «підземної армії»!), публікацією знімків повстанців нікого не здивуєш. Настав час і вимога «документалізації» таких фотографій – встановлення якомога точнішої дати та місця фіксації, автора сюжету, і – по можливості – з’ясування персональних даних сфотографованих, як також важливих технічних деталей (марка фотоапарата, техніка виготовлення відбитка, використовувані світлочутливі матеріали тощо). Така інформація, якщо вона буде встановлена, перетворює повстанську світлину з розряду ілюстративної у повноцінний історичний документ.
Титульна сторінка календаря на 2019-й рік
Досі, як це не дивно, автори численних – і суто наукових, і популярних публікацій про УПА, охоче ілюструючи свої матеріали повстанськими світлинами, навіть не намагалися з’ясовувати, хто був їхнім автором і в яких умовах фотографував, не кажучи вже про використовувану апаратуру та світлочутливі матеріали (хоча і перше, і друге було дуже складно роздобути як у роки Другої світової війни, так і в післявоєнний період на території СССР – країні, в якій дефіцит будь-чого був не винятком, а правилом).
По-суті дотепер «офіційно» зафіксованими авторами світлин українського підпілля є лише вузьке коло осіб, наприклад Володимир Щигельський-«Бурлака» (див. 13-й том основної серії «Літопису УПА», стор. 163) та Микола Лебедь-«Рубан» (саме він особисто фотографував Перший Великий Збір УГВР 11-15 липня 1944 р., про що написано у 8-му томі основної серії «Літопису УПА», стор. 274). Він же у своїй книзі «УПА: її генеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за УССД» (1946 р.) вперше опублікував низку світлин з підпілля – сюжети з територій оперування відділів УПА-Північ та УПА-Захід, тож Календар розпочато саме зі світлин імовірно Миколи Лебедя та наведених у його публікаціцях, хоча авторство багатьох з них поки-що надійно не встановлене.
Воїнів УПА й учасників Збройного підпілля ОУН фотографували як самі повстанці, так і цивільні фотографи, котрих залучали до цієї небезпечної справи борці за волю України сподіваючись, що ті будуть суворо дотримуватись правил конспірації. З 12-ти фотографів – авторів таких знімків (зрозуміло, що їх було набагато більше, але формат календаря не дає можливості розповісти про інших), як безпосередніми підпільниками описано 8 осіб + 4 цивільних. Помимо фотосюжетів з повстанцями наведено знімки авторів, а про деяких публікується також коротка довідка біографічного характеру.
Календар впорядкували Зенон Боровець, Андрій Мацьків, Дмитро Проданик та автор цих рядків; величезну допомогу у підготовці рукопису надали пп.Ігор Гомзяк і Роман Кулик, а макетування здійснила талановита дизайнер п.Анна Ладик. Якщо у когось виникло бажання отримати видання, слід звернутися листом на електронну адресу lviv@litopysupa.com або [email protected]
Як додаток до сказаного пропоную вашій увазі матеріал про одного з цивільних авторів світлин УПА − п.Михайла Гаруха зі Львова, аби в сучасників склалося розуміння того, наскільки небезпечним було, здавалось би, таке «безневинне» заняття, як фотографування повстанців – за визначенням радянської влади – «запеклих ворогів українського народу»…
10 років за світлину повстанців
Я хочу розповісти про те, які методи застосовували чекісти для боротьби з українським підпіллям і порушити болючу тему зрадництва. Минуло понад півстоліття з тих пір, коли я став жертвою зради, а точніше сказати − власної безпечності й людської підлоти. Моя історія є повчальним прикладом того, як не можна вести підпільну боротьбу і до чого може додуматись ворог…
Михайло Гарух
«…В 30-х роках я, племінник знаного історика Мирона Кордуби і далекий родич Шухевичів навчався в українській гімназії м.Львова. Всі ми належали до «Пласту» і серед іншого відвідували спортивний зал на вулиці Руській. Заняття з гімнастики там проводив керівник «Сокола-батька» Олег Вальчик. Це був атлетично розвинутий мужчина, переконаний (як нам здавалось) патріот України. Його заклики до гартування тіла перед великими подіями склали на мене незабутнє враження.
1941 року, незабаром після приходу до Львова німецьких військ, я зустрів Олега Вальчика на площі Митній у німецькій формі чи то абверу, чи якогось іншого підрозділу. Знаю лиш, що він сказав мені при тій зустрічі: «Я – в групі 1-Z. Це розвідка». На погонах в нього були відзнаки чи то лейтенанта, чи обер-лейтенанта. Більше до 1945 року я з ним не зустрічався.
В роки німецької окупації я займався на театральних курсах Йосипа Гірняка, оскільки з дитинства мріяв про сцену. В ОУН чи УПА не перебував, але всією душею співчував змагам наших людей до незалежності і часом виконував якісь дріб’язкові доручення. Членом ОУН був мій старший брат Петро. Коли до Львова повернулися більшовики, я влаштувався на допоміжну службу в театрі ім.Марії Заньковецької – приймав участь у виготовленні декорацій, потайки мріючи пробитись до виконання якихось ролей. Моїм великим захопленням була фотографія. Я часто виїздив на села, фотографував там усіх бажаючих і цим самим підробляв на прожиття. Брат Петро став директором школи в селі Труханів Сколівського району, і як легалізований член ОУН виконував важливі функції забезпечення підпілля інформацією та відповідними матеріалами. Я періодично їздив до нього в гості, і одного разу під час такої поїздки на польовій дорозі до мене підійшли троє повстанців. Вони забажали сфотографуватись і я виконав їхнє прохання. Згодом привіз їм світлини, а негативи заховав у своїй кімнатці серед книжок. Не задумувався над тим, що ця акція коштуватиме мені 10 років таборів…
Якось, здається це було у вересні 1945 року, йдучи вулицею Личаківською, я зустрів чоловіка, вбраного в куфайку, ватні штани і шапку-вушанку, щільно насунуту на очі. Я відчув, що знаю цю людину, але зустрічний відвернувся і швидко пройшов повз мене. Лише коли він зник, до мене дійшло, що це Олег Вальчик. Було незрозуміло, як він опинився тут, та ще й у такій одежі.
Через деякий час, практично в тому самому місці ми зустрілися знову. На цей раз пан Вальчик не уникнув контакту, а змовницьки кивнув, аби я йшов за ним. Коли ми опинились у безлюдному місці, заговорив. Сказав, що опиратися йому недоцільно, бо він зрозумів – я його опізнав. Отож він, Олег Вальчик, перебуває зараз у підпіллі і має документи на прізвище «Березюк». Буде добре, якщо я стану інформувати його про деякі моменти, бо він виконує функції зв’язку проводу УПА із закордоном. Я дуже здивувався такому одкровенню і він вловив елемент недовіри в моєму погляді. «Не віриш? Тоді ходім зі мною». Вальчик, чи то пак «Березюк» повів мене якимись закоулками в сторону церкви Петра і Павла. Він весь час оглядався по боках, шарпав мене то в один, то в другий під’їзд, заходив до якихось підвалів… Правду кажучи, цю частину Львова я знав непогано, але маневри «Березюка» геть мене заплутали і я втратив чітку орієнтацію в просторі. Нарешті ми опинились в черговому підвалі і «Березюк» почав чаклувати перед заснованими павутинням дверима. Вони відкрились… о мати рідна! В підвальному приміщенні стояла вперше бачена мною, але явно радіоапаратура. Блискучі панелі, кабелі, дроти, акумулятори, батареї, на поличці в ящичку купа радіоламп. Я мав замилування до радіотехніки і бачачи стільки «добра» геть розгубився. Тим часом «Березюк» чимсь клацнув. На панелях засвітились десятки різнокольорових лампочок, шкала частот… «Це наш підпільний радіоцентр, − по–змовницьки зашепотів мені на вухо «Березюк». − Звідси ми підтримуємо зв’язок із закордоном. Передаємо зведення, одержуємо інструкції… Вони повідомляють, коли й куди поставлятимуть зброю, гроші…»
Побачене так мене вразило, що я геть чисто забув про обережність. Особа «Березюка» в моїх очах перетворилась у всесильного богатиря, а наше підпілля – у незбориму потугу. Адже нас підтримує цілий світ!.. Захотілось і мені прилучитись до великих справ і я сказав: «А я недавно фотографував повстанців!»
«Де?! – аж підскочив «Березюк». – Негайно принеси мені відбитки, я передам їх за кордон. Нам потрібно звітувати за підпільну роботу і твої світлини будуть дуже доречні!».
Сповнений гордості за наше підпілля я не йшов, а ніби летів на крилах до своєї домівки. Подумати тільки: у Львові, рахуй під носом МҐБ існує підпільний радіоцентр і я про нього знаю!
Відшукав негативи і приступив до виготовлення світлин. У мене було трохи німецького фотопаперу, який я використовував лише у виняткових випадках. Хай знає заграниця – я зроблю якісні відбитки!
Через якийсь час до Львова з Труханова приїхав брат. Він мав документи на одержання паперу та друкарської машинки. Все це згодом мало поступити у відділ пропаганди ОУН Сколівського району і він попросив, аби я йому допоміг. Ми одержали все необхідне і я супроводжував його до поїзда. Коли сідали у вагон, мені здалося, що в сусідній пройшов «Березюк», але його силует загубився серед інших пасажирів. Зрештою, яке це має значення? Брат поїхав, я повернувся додому.
Другого дня до театру, де я працював, зайшов незнайомець і представився працівником якогось заводу. Їхній колектив бажає здійснити культпохід на одну з театральних вистав. У мої обов’язки входило завдання «організації глядача» і я втішився з вигідної пропозиції. Незнайомець запропонував проїхати з ним і на місці вирішити всі питання. На вулиці стояла зашторена «емка»; всередині там, крім водія, був ще один тип. Я опинився поміж двох здорованів. Двері хряснули і машина рвонула з місця. Через кілька хвилин ми вже були у подвір’ї МҐБ по вулиці Дзержинського. Мене повели наверх і лише тоді я зорієнтувався, що заарештований. Допит розпочався негайно. Офіцер МҐБ без додаткових формальностей запропонував «чистосердечно розповісти» про мої зв’язки з підпіллям, бо їм усе про мене відомо. Я був дуже здивований такою постановкою питання, адже крім фотографування повстанців та оглядин «радіоцентру» нічого про підпілля не знав. Мене побили і вкинули в підвал. Аж третього чи четвертого разу слідчий приніс «речові докази» моєї причетності до підпілля – світлини труханівських повстанців, виготовлені на німецькому фотопапері. Я відразу впізнав те, що передав «Березюку» для відправлення «за кордон» і все зрозумів. Безсила лють і сором за власну наївність наповнили моє тіло з голови до п’ят, але що було робити? Завершилось усе закритим судом, на якому мені «відміряли» 10 років таборів. На станції Труханів в день мого арешту затримали й брата Петра. Хоча в нього були відповідні документи, тюрми він також не уник – я щось бовкнув «Березюку» й про нього…
Наприкінці 50-х, після відбуття строку, я повернувся до Львова. З великими труднощами вдалося прописатись, влаштуватись на роботу. Відтоді я аж до виходу на пенсію працював фотографом у одному науково-дослідному інституті. Часто мене брали для фіксування якихось урочистих подій. І ось в будинку вчених, неподалік університету, відбувалося чергове таке зібрання. Я «озброївся» фотоапаратурою, заходжу в приміщення, а назустріч мені йде… «Березюк»! Побачив мене, розвернувся і розчинився в натовпі. Але я встиг розпитати одного нашого співробітника – а хто це? «То Олег Березюк,− була відповідь.− Працює у видавництві «Вільна Україна». Це видавництво друкувало комуністичні газети. В одній з них, здається «Львівській правді», я прочитав згодом статтю про передовиків «соціалістичного змагання». Вона була підписана «О.Березюк», але більше ніколи з агентом КҐБ Вальчиком-Березюком я не зустрічався. В середині 70-х він помер. Деякі з моїх знайомих також знали «Березюка» як агента КҐБ і провокатора, але коли і як став тренер «Сокола-батька» на стезю зради свого народу, мені незрозуміло й невідомо. Якби я не переконався в тому на «власній шкірі» – нізащо б не повірив…»
Пан Михайло Гарух помер восени 2002 року в селі Оброшино Пустомитівського р-ну Львівської області. Там же й похований.
(Матеріал було опубліковано в газеті «За вільну Україну» замість некролога)
Post scriptum, або слідами аґента ворожих спецслужб
Через понад 10 років (в 2013-му) після написання цього матеріалу, організатори конкурсу «Мій рідний край» надіслали мені на рецензію дослідницьку роботу Марії Воронової – студентки з Маріуполя, скеровану на даний конкурс. Вона називалась «ПОНАД УСЕ ЛЮБОВ ДО УКРАЇНИ (Діяльність ОУН у Маріуполі в роки Другої світової війни)». Мова в ній ішла про діяльність так званих «похідних груп», які революційна ОУН (провідник – Степан Бандера) направляла до східних областей України, окупованих німецькими військами з метою розгортання там національно-патріотичної роботи серед місцевого населення.
Студентка здійснила дуже ретельне дослідження архівних матеріалів як радянських, так і захоплених німецьких спецслужб 1941-44 років стосовно діяльності такої похідної групи в своєму рідному місті – Маріуполі. Цитовані Марією Вороновою документи однозначно засвідчують: похідна група ОУНр на Приазов’ї розгорнула бурхливу діяльність з українізації реґіону, яка не оминула уваги гітлерівських спецслужб.
З метою докладного з’ясування хто і чим займається в українських громадах та організаціях Маріуполя, нацисти скеровують туди свою аґентуру. Серед тих, хто працював проти українських громад, Марія Воронова наводить також… прізвище Вальчика! Ось цей фрагмент: «У березні 1943 року до Маріуполя прибув досвідчений секретний агент ГФП (таємної польової поліції) Олек (Олексій) Вальчик. Його завданням було проникнути в українське націоналістичне підпілля. Важко зрозуміти, що спонукало Олека Вальчика співпрацювати з ГФП. З його минулого відомо, що у 1930 роках він був активним учасником спортивного руху української студентської молоді «Сокіл», членом ОУН /…/. Під час війни став агентом ГФП, його використовували у боротьбі з українськими підпільниками. У березні 1943 року готувалася операція ГФП для викриття підпільних груп різних політичних течій, які вели боротьбу проти влади окупантів. Одночасно проникли в групи підпілля Микола Парфилів, Петро Медведєв та Олек Вальчик − до підпілля ОУН» (примітка: зі спогадів Михайла Гаруха знаємо, що звали аґента Вальчика не Олексій, а Олег; очевидно в німецьких документах він був записаний як «Olek», але це принципового значення не має – головне вірно вказане його прізвище; ГФП – це не цілком точна абревіатура з німецького Geheime Feldpolizei – «Таємна польова поліція»; про цю службу див.: https://ru.wikipedia.org/wiki/Тайная_полевая_полиция − вона була структурним підрозділом Абверу).
Далі Марія Воронова пише: «У травні 1943 року Олек Вальчик надіслав своє перше донесення в Берлін, у якому повідомив, що роботу з поширення діяльності ОУН уже проведено /…/ З травня 1943 року не без участі Олека Вальчика швидко йшло розкриття групи підпільників. Секретний агент свою місію виконав, з’ясував хто керівники та яку роль відігравали у підпіллі. Він зумів зібрати їх у музеї, там всіх і заарештували /…/ Після арешту в 1943 р. окупантами був розстріляний член ОУН Теодор Гриців, якому було лише 29 років. Подібна доля спіткала й інших активних діячів маріупольського підпілля…»
Марія Воронова задає резонне запитання, як же міг боротися проти українських патріотів львів’янин Олег Вальчик – теж ніби член ОУН (але, очевидно, мельниківського крила). Точної відповіді не знаэмо, але судячи з усього це був аґент ще польської таємної поліції – можливо навіть подвійний польсько-німецький, або й потрійний – польсько-німецько-радянський, інкорпорований в ще єдину ОУН під проводом Є.Коновальця з метою моніторингу діяльності потужної як на той час (30-ті роки) політичної організації українських самостійників. Чому німецької? Бо ж не могли німці «просто так» відразу присвоїти офіцерське звання якомусь «унтерменшові» зі Львова відразу після захоплення цього міста в червні 1941-го, але як зазначено вище, Михайло Гарух бачив на власні очі цього суб’єкта з пагонами німецького офіцера на площі Митній!
Відповідно якби московські спецслужби захопили його в полон в процесі відвоювання України від німців і він би не був їм відомий раніше, то таких осіб – колаборантів з нацистами, а тим паче приналежних до Абверу, чекав або негайний розстріл, або як мінімум 10 років сибірських таборів. Тож як бачимо, ренегат Олег Вальчик (згодом «Березюк») спричинився до загибелі чи переслідувань багатьох борців за волю України і його ім’я має бути внесене в списки реальних ворогів нашого народу!
Василь Гуменюк, 19.12.2018 р.
