Григорій Савич Дон народився 19 квітня 1926 року у селищі Лоцманська Кам’янка (тепер – район на південному сході Соборного району Дніпра), колишньому козацькому поселенні. Освіта середня, водій автотранспорту. Власноручно написані спогади зберігаються у приватному архіві Павла Хобота, датуються 12 серпня 1993 року. Підготовка до друку Юрія Щура.
З приходом німців, я пішов вчитися у фельдшерсько-акушерську школу, але потім, бачачи, що з мене фельдшера не вийде – кинув її і пішов працювати. Працював я різноробочим на залізничній станції (там де зараз Південний вокзал) Лоцманка.
Національна свідомість в мене пробудилася ще в школі, коли я і мої друзі зорганізували своєрідну Запорізьку Січ у 6-му класі, під впливом заборонених книжок Кащенка, Грінченка, Грушевського та ін. зі скрині нашого ватажка Ю. Ясногора.
Тож, коли прийшли німці, я і мої друзі були вже готові для сприйняття самостійницької програми ОУН – нас не треба було агітувати, і ми самі шукали зв’язків із націоналістичним підпіллям.
Пам’ятаю, як у фельдшколі мої одногрупники Панкратов і Романов розповіли, що бачили біля лікарні ім. Мечникова, як німці хапали дівчину, а вона, вириваючись, співала: «Україна-мати кличе нас повстати». Мене аж стрясло: «Значить, є тут організація! Але де ж її знайти»?
Чекати довелося недовго. Влітку 1942 р. Ю. Ясногор оповів мені про ОУН і почав давати перші завдання. Я виконував найгрубшу роботу: крав папір з комор транспортного інституту, до якого нас брали на роботу. Потім передавав його своїм зверхникам – М. Оленичу чи М. Кузьменку, вони ж, у свою чергу, віддавали його у типографію на лівому боці Дніпра (так казав М. Кузьменко). Оленич приносив мені вже готові листівки, які я розклеював і в Лоц-Кам’янці і в Мандриківці.
Я загітував до підпілля ОУН також В. Остапенка і В. Лагоду, які увійшли до моєї ланки. Всі ми тоді були повністю поглинуті підпільною роботою, всі наші думки і дії були спрямовані на незалежницьку ідею.
Згадується випадок, як я влітку 1942 р. їхав на товарному поїзді в Запоріжжя – віз листівки Ю. Ясногору, який перебував на практиці в одному з сіл Запорізької обл. У Синельникову німці розганяли людей з платформи, але мене ніхто не чіпав, бо я мав на руці опасок «Дойче рейхсбан» – німецька державна залізниця. Відпрацьована у мене була звичка приховувати острах – і це також допомагало.
Листівки я щасливо довіз і передав Ясногору. Але, коли він повернувся з практики, то повідомив, що не розклеїв їх, бо побоювався викриття.
«Пронесло» мене і ще один раз – взимку 1942 р., коли ми з Ясногором були затримані під час комендантської години і запроторені до будинку сільської школи, яку використовувано як тимчасову в’язницю. Зі мною було багато листівок, але викидати чи палити їх було шкода. Поліцаї обшуку не робили, а через деякий час взагалі нас відпустили.
У нашому селі була і комсомольська організація, якою керував купа-Ткаченко Василь, який до війни навчався в університеті на історико-археологічному відділенні (жив на вул. Переможній). Він працював разом зі мною, знав мої погляди і здогадувався, чим я займаюсь. Ми з ним часто сперечалися. Серед комсомольців був ще один мій знайомий – Шаповал.
Одного разу, коли я розклеїв по селу листівки, він наступного дня відвів мене в бік і сказав: «Ви, націоналісти, в такий спосіб нічого не доб’єтеся, а лише позалякаєте людей». Але ж я відповів, що нічого не знаю про листівки (Зауважу, що хоча я і знав про існування комсомольського підпілля, але їхню діяльність мені нічого не було відомо). Пам’ятаю, як ми з Ясногором вирішили порозмовляти з Купою, щоб схилити його на наш бік і залучити до націоналістичного підпілля. Прийшли до нього додому, але наша розмова нічим не закінчилася – Купа був набагато краще нас ідеологічного підготовлений і переміг нас у дискусії, ще й надавав якихось комуністичних книжок. Але він був порядною людиною. Перед приходом ЧА він сказав мені: «Прийдуть наші – не бійся, я тебе виручу». Сам Купа-Ткаченко з приходом ЧА пішов на фронт і загинув під Дніпропетровськом.
Перед приходом червоних був наказ йти до лісу, в УПА. Наша група зібралася за містом в кількості 40-50 чол. Разом зі мною були Остапенко Василь, Кузьменко Микола, Печений Микола, Драган Петро. Очолював групу «Байда» – кремезний, пересічного зросту років 30-ти. Вдягнутий був у чорну шкірянку, озброєний «вальтером» №1, а також з ним був ще один підпільник «Мартин». По дорозі ми співали. До речі, в т.ч. і «Ми українські повстанці – нащадки славних козаків. Лютує край, горить повстання…». А «Байда» заспівував «Вже грають сурми, близько воля, Вже рветься серце, кличе кров. В огні кується наша доля, Встають заковані з оков».
Недалеко від с. Знам’янка Кіровоградської обл., де мав, на нашу думку, починатися Чорний Ліс, під’їхали до нас на машинах німці – СС чи жандармерія. Почали розпитувати, що ми за люди, бо в цих місцях діяли червоні партизани. Покликали «Байду» – він знав німецьку мову. Але решта розбіглася. Я повернувся додому.
З приходом ЧА мене забрали до війська. Я був останнього року призову (1926) і тому мене і моїх ровесників затримали на місяць на навчання. Решта ж новобранців старшого віку, без будь-якої підготовки, були кинуті на передову під Кривим Рогом і Софієвкою, де більшість з них загинула. Як розповідав мені учасник тих боїв – начальник штабу тієї частини, росіянин, казав: «Ізмєннікі, прєдателі народа, іх надо пєрєстрєлять».
Наприкінці 1943 – початку 1944 рр. почали заарештовувати хлопців з підпілля ОУН. Був заарештований і Ю. Ясногор, який проходив службу разом зі мною. Але мене не чіпали. Правда така «прихильність» до мене пояснювалася іншим – з мене хотіли зробити сексота.
Ще в армії я відчував, що мною цікавляться. Солдат Артьомов з Ворошиловграду, запропонував обмінятися фотографіями, я зрозумів навіщо це і не погодився. Але він наполягав, і довелося скоритися. Потім це фото показували на слідстві чи в таборах хлопцям.
Після служби в армії я повернувся додому. У 50-х рр. почали повертатися з таборів хлопці і тоді ж, з 1954 р., мене почали викликати КГБісти. Спочатку я отримав повістку в військкомат, де на мене вже чекав кагебіст. На «Побєдє» мене відвезли в обласне управління КГБ. Капітан Фісун, який займався мною, почав розпитувати про знайомих, рідних і т.ін., а потім прямо запитав: «Ваше отношеніє к ОУН». Я відповів, що вперше чую про неї. Але він все знав про мене і мені довелося визнати: «що було, то було». Мене тримали в КГБ з 8-ї ранку до 10 вечора. І я, вже висмоктаний допитом, сказав: «Ведіть мене в тюрму». Фісун відповів, що я можу не боятися, мене не посадять. Потім поприходили ще кагебісти і почали казати, щоб я їм допоміг. Поміч в їх розумінні заключалася в тому, щоб я слідкував за своїми товаришами, що повернулися з таборів і доповідав їм. Тут же я дав розписку «про нерозголошення». Але після цієї зустрічі я одразу ж пішов до М. Кузьменка і про все йому те розповів.
Кагебісти почали призначати мені зустрічі – я не приходив. Вони дзвонили на роботу. Фісун лаявся. Коли Фісун пішов на пенсію, то став викликати Карпенко. Але так поступово відчепилися, адже користі від мене їм не було ніякої.
Примітки:
1. Ясногор Юрій, керівник осередку ОУН в Лоц-Кам’янці. Організатор оунівських осередків на території сучасного Запорізького району (правобережна частина) Запорізької області.
2. Оленич Микола («Сірко»), надрайонний провідник Амур-Нижньодніпровського району
3. Кузьменко Микола, керівник оунівської молодіжки у Лоц-Кам’янці, до якої належав Г. Дон.
4. Мандриківка – козацьке селище й сучасна історична місцевість м. Дніпро у Соборному районі міста.
5. Остапенко Василь («Грива»), член ОУН, с. Лоц-Кам’янка.
6. Лагода Григорій («Скеля»), член ОУН, с. Лоц-Кам’янка.
