Підготовка до друку Юрія Щура
Олександр Олексійович Кузьменко народився 9 лютого 1926 року у селищі Лоцманська Кам’янка (тепер – район на південному сході Соборного району Дніпра), колишньому козацькому поселенні. Власноручно написані спогади зберігаються у приватному архіві Павла Хобота, датуються 1993-1994 роками.
В 6-му класі (1939 р.) нас було 29 чол. – 13 дівчат та 16 хлопців. З нами навчався Ясногор Юрко. У його бабусі десь була скриня з забороненою літературою: творами Кащенка, Яворницького, Грушевського, Дорошенка. Вже тоді ми почали цікавитися цим, особливо трилогією А. Кащенка, написаною в козацько-романтичному дусі – ми виросли на цій землі і, природно, зацікавилися (українською ідеєю). Майже всі хлопці, окрім двох чи трьох то все читали. Ми вже виховувалися на цих наших традиціях. І в 7-му класі продовжувалося – кожен собі придумав прізвисько, розмальовували козацькі грамоти. Це були забавки, але з цього починалося. У травні-червні 1940 р. наш гурт пішов на Кодак (недалеко, від нас 4-5 км) і там якраз була якась екскурсія з міста. Я там побачив перукаря з машинкою. Я підійшов і попрохав підстригти наше заросле волосся і зробити оселедці. Він погодився.
За кілька днів прийшли в школу (після вихідних), директору за наші оселедці вже доповіли. У паралельному класі навчався такий Василь (батько у нього був совактивіст), він за нами весь час слідкував. Ми були свідомі того, що захопленість літературою, захованої в скрині бабусі Юрка, і взагалі наша діяльність може не сподобатися владі. До того ж, О. Девлад, який був Юрковим родичем, попередив нас, щоб ми обережніше себе поводили.
Тож, вірогідно, що Василь і доніс на нас. Як тільки прийшли до школи, зразу ж викликав нас директор – Котівець Андрій Ілліч. Першого – мене, зайшов я у вчительську. Сидить наш перукар Коваленко і директор – до мене: «Так що ти, Кузьменко, організовуєш Запорозьку Січ? Що ти тут, як паршиве кошеня в вапні – в оселедці?». Я мовчу. Директор сказав перукарю і мого оселедця підстригли. Виходжу, а там – ціла вервечка усіх хлопців з оселедцями. Підстригли усіх.
Потім, пам’ятаю наше ставлення до системи. Так, ми брали портрет Сталіна, заходили в кам’яний кар’єр у Кам’янці, ставили портрет і кидали в нього камінцями, хто влучить краще. І в той час цей Василь слідкував за нами, але він не бачив, куди ми кидаємо камінці, бо був угорі.
Перед самим початком війни, може, за пів місяця чи за 10 днів, прийшов додому батько і каже: «Шуро, синок, прийшла повістка в НКВД». Я так і подумав, що з-за мене – можливо, той Василь вже заявив. Аж ось почалася війна і, мабуть, НКВД було вже не до того.
За 4 дні до приходу німців все начальство повтікало. Батькові прийшла повістка до військкомату Жовтневого р-ну (біля площі Комсомольської слави). Там зібралося багато людей – стоять, чекають, а військкомат зачинений. Один чоловік зірвав двері, а там – порожньо, нема нікого.
Тут прийшли німці… Ми з надією чекали, що вони визволять нас від більшовиків. Ми не знали, що вони такі самі, як і ті, з ким вони воюють. Жінки плакали, бо чоловіків забирали на війну, а наша молодь з острахом і водночас надією їх чекала, що вони визволять нас. І багато інших людей після голоду і репресій чекали на німців. А взагалі, було по різному: хто чекав, хто боявся – конкретно сказати не можу.
З приходом німців я і мої однокласники ще 2-3 місяці ходили до сільської школи, аж допоки нова влада її не закрила.
З ОУН я вперше запізнався через Юрка Ясногора, але надалі організаційного контакту я з ним не мав. Зв’язок мав безпосередньо із «Сірком». Приходив до нього на конспіративну квартиру біля 10-ї школи, на 2-му поверсі. Тут я брав матеріали і приносив їх у Лоц-Кам’янку, – це були листівки, газети, брошурки. Дотримувалися конспірації. Я знав із зверхників «Сірка». В мої ланці були Бойко Григорій й Кузьменко Микола. Вони один одного не знали. В них були свої ланки. Хоча конспірувалися ми і в селі, але всі ми були з одного «гнізда», тож, відповідно, здогадувалися, що кожен належить до підпілля, але деталей не знали один про одного, окрім членів своєї ланки. До речі, система розповсюдження інформації працювала ідеально, бо за кілька днів після бою УПА з німцями, ми вже знали про це з деталями події.
Нас попередили, що не дай Бог потрапити до гестапо, – звідти живим ще ніхто не вийшов. Були прецеденти у Києві, тим більше, у Кривому Розі був слідчий Ганс, про якого розповідали, що той вбивав всіх, хто до нього потрапляв.
Якось «Сірко» каже: потрібен папір. А ще, які тільки прийшли німці, батько нам сказав, що жодного дня на німців працювати не будемо, бо через 2-3 роки знову повернуться більшовики, а будемо тільки щось міняти, продавати – з того й житимемо. І кілька перших місяців ми міняли домашні речі на продукти, виїжджаючи на Нікопольщину. Одного разу, після чергового вдалого обміну в одному з радгоспів, нас з батьком пограбувала німецька фельджандармерія, забравши геть усі виміняні продукти. Відповідно, і вдома вже не лишилось речей, які б можна було зміняти. Тоді ми вирішили з батьком взятися за торгівлю. Починали з махорки, якої я наміняв у румунів. Батько крутив цигарки, я продавав на Троїцькому базарі і вже в нас грошенята завелись – це був ходовий товар. Я вже «розкрутився», завів знайомства, мені порадили, що треба розширювати асортимент: познайомитися з якимось німцем на складі, щоб діставати в нього товар і продавати його.
Мені вдалося познайомитися з таким німцем-комірником з казарм ракетного училища. Трохи я вже знав німецьку мову: 800 слів зі школи, та при німцях ще попрактикувався. Ми домовилися з ним, що за рейхсмарки я в нього буду купувати, що мені потрібно. То був такий німець, що за марки і Гітлера продав би. Я купував ножички, запальнички, камінці тощо і перепродував на базарі. Отже, коли «Сірко» наказав мені купити паперу, я прийшов до того німця і запитав за папір. Кімнати казарм були завалені пачками білого фінського паперу. Я як побачив – в мене очі «розійшлися», якраз готовий папір для листівок. Ми домовилися з німцем і таким чином я забезпечив папером Організацію (платив свої і батькові гроші) аж до середини 1943 року.
Одного разу я прийшов на конспіративну квартиру «Сірка». Не встиг піднятися на другий поверх, як почув голос господаря будинку: «Что ти здєсь развьол мазепінщину? Я заявлю в гестапо!». «Сірко» з друкарською машинкою та валізою вже спускався вниз, побачивши мене, крикнув: «Друже, тікаймо!». Згодом «Сірко» знайшов собі хату десь на Чечелівці (вже втретє, перша була на Мандриківці).
«Сірко» дав мені завдання знайти людину в СБ. я мав на приміті вже кандидатуру Сибіри Семена з Мандриківки. Його старшого брата повісили німці, правда, не знаю за що, хоча чутки ходили, що за приналежність до ОУН. Сам Семен переховувався. Тож, на мою думку, він хотів би помститися за брата, а ОУН дала б йому підробні документи. Семен ходив до моєї сусідки – Шевченко Галини. Одного разу, зустрівшись з ним, я завів розмову, запитав, хотів би він працювати в СБ. Семен відповів, що в скорому часі дасть відповідь. Пройшло кілька днів, і він дав згоду. Я познайомив його з «Сірком». Через 2-3 місяці я з ним знову зустрівся. При одній із зустрічей з «Сірком» той виніс мені «наган». «Наган» був семизарядний, але у обоймі знаходилося тільки 4 набої. Сказав, щоб я сховав його до приходу хлопців з СБ. Я розпитав «Сірка», навіщо потрібен цей «наган». Він відповів, що СБ вже достеменно відомо, що житель Лоц-Кам’янки Летучий Борис працює на гестапо і зраджує націоналістів. Я знав цього Летучого – його батька заарештували у 1937 р. і розстріляли. Як тільки прийшли німці, той зголосився працювати в гестапо.
Як я віз від «Сірка» з квартири в районі «Ілліча» (вже 4-ої) «наган», то здавалося, що всі на мене дивляться. Я замотав його у ганчірку, запхав під одяг.
Через певний час, у червні-липні 1942 р., ми з батьком йшли по селу з міста. Дійшовши до крамниці, чую – кличуть. Було вже темно, я роздивився: на лавці сидять хлопці. Я впізнав Сибіру Семена, він представив мені товариша – Дороша Валентина. Вони були озброєні «вальтерами» і гранатами, одягнені у напіввійськову форму. Разом ми пішли до хати Летучого. Мені було боляче на душі і тяжко, бо Борис вчився із моїм братом, батька ж його розстріляли, мама вчила мене в школі німецької мови, для мене була як рідна. Але наказ є наказ – його треба виконувати.
Ми сховалися у дворі, просиділи до 1-ої години ночі, але Летучий не прийшов – можливо відчув, що за ним полюють. Таким чином, ми не дочекалися і, якщо правду сказати, мені стало легше, що його не вбили. Після невдалого замаху я відвів хлопців переночувати до хати свого дядька. Вона стояла поруч моєї, і була порожня. Ми влізли через вибиту шибку в сінях, хлопці полягали, попередивши мене, щоб я їх розбудив ранесенько. Їм від мене треба було йти кудись у Магдалинівський р-н, для виконання вироку чи то на старосту, чи то на начальника поліції. Сам я пішов спати. І проспав – коли прокинувся, то почув вже, як гримить ланцюг на колодязі біля крамниці, жінки набирали воду. Я швиденько перескочив паркан і вскочив у сіні. Але мене помітили. Біля колодязя виникла дискусія між жінками, хто ж це може бути. Поруч жив «активіст» Гарасько Мальований, його дочка вийшла з дому. Вона (звали її Манькою) сказала, що то прибігав хтось до Галини. Ну думаю, слава Богу, що подумали про парубків, а не про щось інше. Хлопці похапцем зібралися, вискочили. Назустріч їм вийшов вже сам Гарасько. Він запитав про документи. Певно, що в них були якісь «аусвайси» і т.ін., але ж при них була і зброя. А Гарасько почав сюрчати свистком. Добре, що поруч не було ні німців, ані поліції. Дорош трохи відіпхнув Гараська і хлопці швидко попростували по вулиці в Мандриківку. Таким чином, Гарасько прийняв їх за парубків, що приходили до Гальки, як подумала його донька, і все це «зам’ялось».
Наш староста Четвертак був вбитий ОУН у 1942 р. влітку. Бойко Григорій з моєї ланки ходив до молодшої доньки старости. Він розповідав, що колись сидів на лавці із своєю подругою, підійшли двоє і запитали: «Тут живе староста, покличте його будь ласка». Дочка Галя побігла кликати батька, а Грицько лишився чекати. Четвертак вийшов, хлопці сказали: «На межі стоїть наша вантажівка, треба допомогти». Втрьох вони відійшли метрів триста від хати – і на межі пролунали постріли – гості випустили в нього кулі. Четвертак затято слугував німцям, навіть одну зі своїх доньок віддав в Німеччину.
Запам’яталось, як я, закінчуючи розклеювати листівки в своєму селі, вирішив останні аркуші причепити начальнику поліції Драгану. За кілька днів зустрів його на базарі в Лоц-Кам’янці біля церкви. Побачивши мене, він підійшов і тихенько каже: «Якщо ти, курво, ще раз причепиш мені листівку, я тебе здам в гестапо». Я йому кажу: «Та ні, що Ви, дядьку»! А він: «Та що ж, я не знаю чия це робота»? Вірогідно, що він знав не тільки про мене.
Тоді я такого страху не відчував, але зараз страшно подумати, що б було, якби він дійсно здав мене в гестапо! Правда, після тієї зустрічі я почав переховуватися в своєї тітки в Вишняках, у балці на Стриженій.
Перед приходом совєтських військ всі були «на колесах», готувалися до відступу – йти в УПА, в Чорний Ліс. Іншого виходу не було, залишатися тут – значило потрапити в НКВД.
Коли прийшла Червона Армія, мене 19 лютого 1944 р. заарештували. Вірогідно, що про мене вже знали раніш, але чекали, щоб мені виповнилося 18 років. Слідство переводив майор Бєлєнькій. Характерно, що випадок з невдалим замахом на Летучого слідчий хотів інтерпретувати як замах на комсомольського активіста.
Суд відбувся 20 лютого 1944 р. Мене засудили по ст.ст. 54-10 ч.2, 54-11 на 8 років, пізніше в таборах додали ще 1 рік. Перебував я спочатку в Печорі, з 1949 р. – в Інті, у 3-му лагпункті у госпколоні.
Звільнився у 1953 р. Пашпорт отримав у 1956-му.
