8 січня 2016 р. у с. Маркова Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. відійшов у вічність борець за волю України, колишній підпільник ОУН, багатолітній в’язень радянських таборів Дмитро ВЕРХОЛЯК-“Дуб”.
Нижче подано його спогади про збройну боротьбу за УССД, записані у липні 2010 р. і поміщені у моїй книзі “Шлях боротьби Василя Сенчака-“Ворона”.
Спогади Голови Братства ОУН-УПА Богородчанського
району Верхоляка Дмитра Кузьмича – “Дуба”
Я народився 24 жовтня 1928 р. у с. Манява Богородчанського повіту. Тато Кузьма (Петро) Верхоляк, мама Анастасія (з дому Вінтоняк). У сім’ї було троє дітей і я був наймолодший: брат Михайло (1919 р. н.) і сестра Олена (1923 р. н.). Закінчив семирічну школу в своєму селі (середню освіту здобув уже в таборах).
14 жовтня 1947 р. вступив до лав ОУН, отримав псевдо “Дуб”. Кущовий “Рінь” (Яків Семенів) прийняв присягу, другий раз заприсягнув у присутності командира “Грома” (Микола Твердохліб). Спочатку був стрільцем у помічника станичного “Тиси” (Роман Винник), потім у кущового “Бистрого” (Василь Жидун), а після його загибелі – у кущового “Граніта” (Василь Блискун).
Коли я на Покрову перейшов до підпілля, районним тереновим Солотвинщини був “Орлик” (Василь Михайлюк) із с. Бабче. У вересні 1948 р. провідник був тяжкопоранений чекістами у рідному селі, дострелився сам, щоб обтяжувати своїх охоронців.
“Ворон” (Василь Сенчак) працював у районній референтурі СБ, яку очолював “Зенко” (Іван Скринтович). Після того як “Зенка” перевели на іншу посаду, референтом призначили “Ворона”. Його я добре знав. Улітку 1949 р. я зустрів “Ворона” з бойовиками біля річки у с. Гута і там ми заквартирували. Дівчата від станичного села приносили нам обід і вечерю. Із бойовиків, що тоді були з “Вороном”, пригадую тільки “Орла” (Степан Монастирецький). Він потім розповідав мені про загибель “Ворона” і “Комара” (Роман Білусяк).
Надрайонним референтом СБ Надвірнянщини був “Віктор” (Ярослав Томин), який навесні 1949 р. потрапив у полон до більшовиків і погодився на співпрацю з ворогом.
Я у підпіллі запізнався із своєю майбутньою дружиною Катериною Яцко, псевдо “Мавра” (одружилися 1952 чи 1953 р., обвінчав нас греко- католицький священник). У 1948 р. в с. Манява був поранений (отримав 6 куль у ноги). Навесні 1949 р. переведений до районного осередку, де районним тереновим ОУН Солотвинщини був “Донець” (Василь Бойчук) із с. Молодків. Улітку 1951 р., за вчинок, він був здеградований (понижений в посаді – Авт.) із райпровідника до стрільця, переведений до надрайонної референтури пропаганди, яку очолював “Євген” (Богдан Заславський). Після загибелі “Євгена”, “Донець” і “Незнаний” (Михайло Гуцуляк) повернулися у Солотвинський район. Після захоплення до полону більшовиками надрайонного провідника “Хмари” (Петро Мельник) 14 серпня 1951 р., керівники Карпатського крайового проводу ОУН планували через деякий час призначити “Донця” надрайонним. Зимувати він мав у бункері разом “Потапом” (Дмитро Синяк). Улітку 1952 р. ображений за пониження “Донець” вийшов із бункера, сказав “Потапу”, що йому по справах треба піти у рідне село Молодків. Він прийшов зі зброєю до сільради і сказав голові, щоб той подзвонив у райвідділ УМДБ. Голова перелякався, думаючи, що це провокація і відповів: “Тобі треба, ти і дзвони”. “Донець” подзвонив, через деякий час приїхали чекісти і він добровільно здався ворогам. Він видав дуже багато людей, в т. ч. і мою майбутню дружину Катерину.
Навесні 1950 р. мене перевели у групу зв’язківців окружного проводу Станиславівщини під протекторатом Карпатського крайового проводу ОУН. Групу очолював “Яркий” (Ярослав Обрубанський), до складу групи входили також підпільники “Лис” (Петро Гунда) і “Байда” (Микола Венгрин). Я мав заступити полеглого “Голуба” (дані не встановлено – Авт.) з с. Максимець. Але по дорозі я був поранений і змушений був лікуватися. І вже після виздоровленя, мені вдалося пов’язатися з групою.
Ми обслуговувала три пункти зв’язку в Горганах: біля г. Хом’як, г. Сивуля, г. Станимир. Зв’язківці були в постійному русі: доставляли пошту та супроводжували по терену групи підпільників. Улітку т.р. на полонині Максимець ми мали зустріч з окружним Станиславівщини “Дунаєм” (Богдан Трач). Декілька разів ми приносили пошту директору “Бересту” (Федір Когут) та його дружині “Калина” (Анна-Зиновія Когут). “Береста” я добре знав, до нього ми шанобливо зверталися: “Пане директор”. Перший раз його та дружину побачив під час зустрічі, коли я був ще охоронцем кущового “Граніта”. Вони були разом із “Гомоном” (Михайло Дяченко), який тоді займав пост окружного пропагандиста Станиславівщини. “Калина” працювала коректором “Гомона”, а також писала музику до його віршів.
Частіше приносили та забирали пошту в надрайонного провідника ОУН Надвірнянщини “Варнака” (Григорій Вацеба). З ним у підпіллю перебувала його дружина “Калина” (Марія Бабінчук). Пізніше його з дружиною перевели на Калущину, де вони і загинули.
Восени 1950 р. збудували бункер на присілку Добромирецький с. Рафайлів (тепер с. Бистриця – Авт.) Надвірнянського району. З нами мав зимувати провідник “Клим” (Степан Слободян). Але через те, що бункер побачив лісничий, зверхники вирішили, що “Климу” тут зимувати небезпечно і він пішов у Калущину, де і загинув. Ми щасливо перезимували, шкода що провідник не залишився з нами, був би живий.
Навесні 1951 р. нашу групу зв’язківців розформували, хлопців забрав до себе командир “Грім”, а мене перевели до районної референтури СБ Надвірнянщини, керівником якої був “Деркач” (Михайло Зеленчук).
На початку липня у полон до більшовиків потрапив бойовик надрайонної СБ “Карпенко” (Михайло Березіцький). Командир “Хмара” запитав сотника “Довбуша” (Лука Гринішак): “Чи знаєте Ви, що більшовики взяли пораненим вашого бойовика “Карпенка”? Він може не витримати тортур”. “Довбуш” поспішно пішов до свого бункера, де була машиністка “Ружа” (Ганна Попович). Але вони вже були оточені більшовиками. “Довбушу” з боєм вдалося прорватися, а “Ружа”, поранена в руку, потрапила до ворогів. Її під охороною помістили у військовий шпиталь у м. Надвірна. На нараді провідних людей на чолі з командиром “Громом” було прийнято рішення звільнити її з ворожих рук. Зголосилися три добровольці, старшим призначений есбіст “Вільшенко” (Мирон Свідрук). Акція пройшла успішно.
“Явір” (дані не встановлено – Авт.) був стрільцем у надрайонного теренового “Богдана” (Михайло Іванішак), пізніше був призначений районним пропагандистом Ланчинеччини. Захоплений чекістами 15 вересня 1951 р. разом із сотником “Довбушем” і районним тереновим “Дубом” (Антін Вадюк). Погодився на співпрацю з ворогом. У жовтні навів чекістів на пункт зв’язку з підпільниками Ворохтянського куща, з якими він зимував і там загинули “Грім” (Іван Кульб’як), “Черемош” (Дмитро Гриджук) та “Залізняк” (Володимир Проболовський).
Восени т.р. ми декілька разів змінювали майбутнє місце зимівлі і аж на горі Полєнський (1693 м) збудували хатину на 14 чоловік. Але загинули директор “Берест”, районний тереновий Надвірнянщини “Тарас” (Юрій Гуменюк) та інші підпільники і тому зимували тільки я, “Деркач” та “Ружа”.
Навесні 1952 р. командир “Грім” направив мене у розпорядження майора “Сокола” (Кость Петер), тоді вже окружного провідника ОУН Станиславівщини. Він призначив мене виконуючим обов’язки районного провідника ОУН Солотвинщини.
Упродовж 1952-1953 рр. я з хлопцями (спочатку з “Остапом” (Степан Іванків), а потім із “Яремою” (Михайло Рогів)) зустрічалися з підпільниками Перегінського району, який належав до Калуської округи ОУН. У більшості випадків на пункт зв’язку приходив кущовий “Степовий” (Ярослав Пулик). Але я ніколи не подавав руки, залишав пошту і відходив, а підпільник з іншого терену підходив і забирав. Це напевне і врятувало мене, бо чекісти могли мене вбити, але не зловити живим. Коли прийшов до зв’язкового у с. Луква (Луквиця – Авт.), то отримав дві записку: від командира “Грома” і друга “Зуба” (Дмитро Рогів), в яких вони наказували мені: “Зривай (припиняй – Авт.) зв’язки, бо там зрада”. “Зуб” призначив мені зустріч в урочищі Згари (на гірському хребті), між с. Гута Солотвинського району і с. Рафайлів Надвірнянського району. Під час зустрічі він розповів мені про ту “чорну” зраду.
На початку вересня 1952 р. над с. Пасічна був поранений підпільник “Василько” (Василь Мельник). Його винесла у мішку крізь кільце облавників жінка з с. Стримба. Вона пораненого принесла до себе додому. Але хтось із сусідів повідомив більшовиків. Обістя було було взяте в кільце. У ході перестрілки “Василько” загинув. Більшовики підпалили будинок і його тіло згоріло у вогні.
Зиму 1952-1953 р.р. я з “Деркачем” та “Яремою” зимували у криївці в селі Маркова, “Остап” і “Яркий” – в іншому місці.
У ніч на 9 квітня 1954 р. на присілку Шарлів с. Манява, натрапивши на чекістську засідку, загинув підпільник “Ярема”. “Зуб” тієї ночі пов’язався зі мною і повідомив про загибель побратима.
Зими 1953-1954 р. та 1954-1955 р. мені з дружиною довелося перебути у криївці в с. Маркова.
У ніч із 8 на 9 липня 1955 р. біля урочища Любінець (коло будинку “глухого”) я мав зв’язок із “Остапом”. Я зі своєю дружиною пішли до місця зустрічі. Не доходячи декілька сот метрів, я залишив її в кущах і далі пішов сам. Підійшовши до обумовленого місця, я побачив “Остапа”, який на мене вже чекав. Мені здався підозрілим його погляд. Він підійшов, подав руку для привітання, я також подав. “Остап” міцно стиснув мою долоню так, що я не міг її вирвати. Я обхопив його за тулуб іншою рукою і, борячись, ми разом упали на землю. Під час падіння я помітив, що він прив’язаний до чогось мотузкою. У цей час на мене накинулися декілька ворогів, я протягнув їх на собі декілька метрів, але звільнитися не зміг. Я сильно закричав “зрада”, хоча мені закривали рот і впевнений, що “Зуб” та “Богдан”, які знаходилися на сусідній горі, мене почули. Мені зв’язали руки за спину і повели до машини.
Моя дружина повідомила про мій арешт довірених осіб. А через два місяці і її арештували.
9-16 лютого 1956 р. військовий трибунал Прикарпатського округу засудив заарештованих підпільників до розстрілу. 30 травня т.р. розстріл відмінили мені, “Деркачу” і “Яркому”, який замінено на 25-річне ув’язнення. Звільнився у 1980 р. Проживаю самий, дружина померла десять років тому назад. Очолюю Братство ОУН-УПА Богородчанського району.
Дмитро ПРОДАНИК,
представник Історичного клубу “Холодний Яр” на Буковині
