Вперше я познайомилась із п. Святославом у «Владімірской» в’язниці в 1970 році.
Приїхала із Львова до Одеси одружуватись із Валерієм Гнатенком. Був квітень. В Одесі майже літо. В цей час Ніна Строката, – дружина С. Караванського, – збиралась на пересуд Караванського у Владімір, де він сидів у в’язниці. Була дуже занепокоєна долею свого чоловіка. Їй потрібна була моральна підтримка, – і вона запитала мене чи я не змогла б поїхати із нею. Я відповіла що мені потрібно перенести дату одруження на пізніший час. Ми з Валерієм Гнатенком так і зробили, і я поїхала її супроводжувати. Зупинились у Москві на помешкані Людмили Алєксєєвої, яка була активною у правозахисному русі. Вона, -Людмила, – підшукала адвоката. Адвокат був Ромм. Пригадую, що тих грошей, що дав мені Чорновіл на адвоката не вистачило, і я телефонувала до Києва до п. Льолі Світличної, попросила вислати на моє імя ще 200 крб. Там у Володимирській в’язниці я вперше побачила Караванського, зовсім випадково: його конвоїри вели коридором до судової кімнати, де був процес, а я стояла в коридорі з букетиком підсніжників (було дуже холодно, я легко вбрана і варта пожаліла мене й впустила до будинку). Якось інтуітивно впізнала й обізвалася: «Пане Святославе?». Він став і оглянувся, а я втицьнула йому букетик у руки. Після того мене вже не жаліли й вигнали надвір. Пішла оглядати фрески Рубльова в чудових церквах руської архітектури. Важко було сприймати мистецькі твори, коли поряд в’язниця із великими пацюками і люди мучаться по 30-40 років у камерах.
Вперше я познайомилась із харківськими виданнями книжок у домашній бібліотеці Караванських. Святослава батьки перед революцією були власниками книгарні в Одесі. Переправили ми цю бібліотеку у Нальчик з такої нагоди: Із Одеси Марія Овдієнко , яка тоді вчилася на факультеті української філології й мешкала у Ніни Строкатої, зателефонувала до Адріани Іванівни Труш, яка мешкала по сусідстві зі мною у Львові, повідомила про арешт Ніни Строкатої. Я повідомила про це Славка Чорновола. Протягом короткого часу Чорновіл прийшов до мене із пропозицією, щоб я поїхала до Москви познайомити московські кола дисидентів із текстом документу громадського комітету в захист Ніни Строкатої. Їх було три. Перша – це Комітет прав людини в СРСР (Валерій Чалідзе, голова); друга група Петра Якіра з колом осіб, що публікували «Хронику текущих событий», і третя головою якої був онук Єсєніна, Олександр Вольпін. В Москві я зупинилась у Люди Алєксєєвої. Ми підійшли до Чалідзе. Чалідзе узгодив з Андрієм Сахаровим. Рішення Комітету було таке: вони не можуть підтримати коли це стосується однієї особи. Вольнін також відмовив. Залишився Якір. Якір погодився. Але ще не було підписів киян. Остаточно документ так і не пішов у дію, бо в січні 1972 року відбулись поголовні арешти в Україні. Тоді ж у Москві Чалідзе мені порадив адвоката для Ніни Полторацького, який мешкав в Одесі. Суд призначили на 3 травня 1972 року. Ми порадилися з Валерієм, що було б добре поїхати 1 травня, бо гебешники святкуватимуть і не принесуть мені чергової повістки в слідчий відділ. Їхала в порожньому вагоні поїзду Львів-Одеса. Другого травня зустріла знайомих одеситів. Ми усі повідомили друзів Ніни, співробітників з медичного інституту. На третього травня, коли я підійшла до будинку суду, то очам не повірила, натовпи народу. Важко було дібратись до дверей. Я прийшла з квітами і за кілька хвилин у багатьох людей також з’явились квіти. Я порадила Ніниній співробітниці з інституту писати на ім’я голови суду заяви про те, щоб суд був відкритим. Коли з машини вивели Ніну Караванську під конвоєм, її засипали квітами, і хвиля людей кричала: «Смотрите, эти гады судять женщину, которая нас во время эпидемии холеры спасала, рискуя своей жизнью!» На суд пустили усіх, окрім мене. Мені голова суду і прокурор вручили повістку у слідчий відділ Львова по справі Чорновола, квиток на літак, під конвоєм посадили у літак. Ніну засудили на чотири роки. Після повернення Ніна зупинилась у Тарусі, біля 150 км. Від Москви. Я приїздила до неї з чоловіком, малим сином, з Оленкою Антонів.
Після того як Ніна із Святославом еміґрували у 1979 році ми листувались. У мене збереглись листи. Я еміґрувала у 1988 році після страшної трагедії – смерті мого чоловіка, з мамою і сином. Тут упродовж усього часу ми були в контакті з Ніною і Святославом. Я редагувала у видавництві «Пролог» – самвидавський журнал «Євшан Зілля», редакторами якого були Ігор та Ірина Калинці. Працю Ірини Калинець «Слово о полку ігоревім» я попросила Святослава Караванського відредагувати, оскільки я не спеціаліст у цій галузі. Він це скрупульозно зробив. Ірина опублікувала цю працю, редаговану паном Святославом. Вічна Вам Слава дорогі почесні батьки мого сина Ніно та Святославе.
Стефанія Гнатенко-Гулик
