19 квітня 2021
До 75-річчя СУМ
Микола Тимошик,
доктор філологіних наук, професор, журналіст
У деяких україноцентричних ЗМІ, отож таких, які не належать олігархічним кланам, з’явилася інформація, що у німецькому Мюнхені у квітні цього року збираються відкрити пам’ятний знак із нагоди 75-річчя Спілки Української Молоді.
Упродовж не одного десятиріччя існування ця організація, винятково на засадах добровільності, вміло об’єднувала десятки тисяч розкиданих світами українських дівчат і хлопців. Вона незмінно толерувала такі важливі на чужині чесноти як національна свідомість, чесність, працьовитість, вірність національно-християнським традиціям та ідеалам, виплеканих упродовж століть українською нацією. Це була не соціально-класова, не політична, не конфесійно-релігійна, не станова, а національна організація, в основі якої – головне гасло «Бог і Україна».
Натомість на теренах радянської України виховані правлячою комуно-більшовицькою партією кілька поколінь молодих людей нічого не знали (та й тепер не знають) про феномен СУМу на чужині. Більше того, сучасному загалові невідомий і той факт, що ця молодіжна українська організація була лише відроджена на еміграції, а витоки її слід пізнавати й вивчати в Україні. І що волею історії у драматичний час становлення в наших краях тоталітарної системи СУМу судилося стати альтернативою ВЛКСМ (Всесоюзна ленінська комуністична спілка молоді).
СУМ в Україні: причини постання
У науковій літературі й досі побутують дві діаметрально протилежні точки зору на передумови, причини виникнення Спілки Української Молоді та головні завдання діяльності.
Низка дослідників вважає, що «Спілка Української Молоді», як і «Спілка Визволення України», були проєктом радянських спецслужб кінця 20 – початку 30-х років ХХ століття з метою виявлення і ліквідації національно свідомої частини українського суспільства. Через це, на їхню думку, організація не мала чіткої структури і не була масовою. Цієї думки зокрема дотримуються дослідники В. Пристайко, Ю. Шаповал, В. Прилуцький
Існування СУМ в Україні як реальний факт здебільше доводять дослідники або безпосередні учасники того руху, які після Другої світової війни опинилися в діаспорі. Це зокрема В. Плющ, Є. Онацький, В. Річицький, Я. Деременда.
Історія поступу України до незалежності переконує: молодь, передусім студентська і старша шкільна, ставала головним двигуном головних суспільно-політичних зломів, що прокочувалися в різні епохи українською землею. Варто у цьому контексті згадати хоча б кілька знакових подій недалекого від нас ХХ століття з участю молоді , що вплинули на подальші віхи національної історії:
– бій на станції Крути під Ніжином студентського куреня, що складався в основному з київських студентів, за оборону столиці УРН Києва в січні 1919;
– бій під Базаром частини Української армії в наступі на захоплений більшовиками Київ у листопаді 1921 року;
– студентська революція на граніті 1990 року
– Революція гідності в Києві, що почалася в листопаді 2013 року.
Зазвичай ті події були спонукані не лише діями влади, а й нерішучістю, неоднозгідністю, непослідовністю дій старших провідників національно-визвольного руху.
Поразка Української національної революції 1917-1921 років призвела до поступового зміцнення позицій комуно-більшовицької влади.
Чому?
Тут відіграли роль кілька чинників. Виділимо найголовніші.
Після короткого періоду політики «воєнного комунізму» більшовики пішли на певні послаблення: для задобрювання українського селянства «продрозверстку» було замінено на «продподаток», інтелігенції було обіцяно повсюдну українізацію, в освіті відмінено плату за навчання, вірним дозволено переходити що щойно відновленої Української автокефальної церкви; для молоді створювалися робочі місця на підприємствах. Як сигнал для припинення спротиву радянській владі багато колишніх «самостійників» сприйняли перехід їй на службу низки провідних діячів УНР, з-поміж яких – Микола Хвильовий, Сергій Єфремов. Згодом – Михайло Грушевський.
Радянська пропаганда різними засобами посилювала фальшиві тези про те, що лише у федерації з так званою робітничою радянською Росією і за єдиної дії «з пролетарями великоруськими» можливий культурний і національний розвиток України.
Саме на фоні таких зовні заспокійливих тенденцій розвитку суспільної свідомості в передових колах української молоді знайшлися уми, які, ніби відчуваючи прийдешню катастрофу (а вона вже вимальовувалася на рубежі середини 20-х років), спонукали до появи в столиці України наприкінці 1925 року нової молодіжної організації – Спілки Української Молоді.
Це була принципова альтернатива нав’язаній Москвою комуністичній спілці молоді (ВЛКСМ та її підрозділу в Україні – ЛКСМУ). Про справжню сутність цієї ВЛКСМ досить відверто й сміливо, як на той час, висловився Сергій Єфремов. Ця організація була «найсправжнісіньким болотом, на якому пишно процвітали підлість, зрадництво, безпринципова тупість, кар’єризм та фанатична відданість більшовизмові».
Від початку СУМ позиціонувалася організацією національно свідомої молоді, яка основним завданням діяльності проголошувала боротьбу з більшовизмом за самостійність України. Вона стала символом відродження на східноукраїнських землях здавалося б назавжди притлумленої тоталітарним комуно-більшовицьким режимом націоналістичної ідеї.
Засновники і програма
Засновником і першим очільником СУМу, за документами судової справи проти цієї організації, став Микола Павлушков.
Показовими є штрихи з його біографії. Народився в Тулі. Батько – росіянин, якого 1922 року радвлада заарештувала за «контрреволюційну діяльність» (був священиком). Мати ж походила з родин відомих українських діячів Сергія Єфремова та Володимира Дурдуківського. Після арешту глави родини мати із сином переїздить із Тули до Києва та поселяється в своїх національно свідомих родичів. Микола, який доти не знав української мови, звісно під впливом дядьків, не просто вбирає в себе за короткий час непізнаний досі український світ, а й стає незабаром його ревним захисником.
Одним із осередків формування альтернативного молодіжного руху була Перша Київська трудова школа ім. Шевченка, яку провадив на ту пору вправний педагог і науковий співробітник ВУАН Володимир Дурдуківський (брат матері Миколи Павлушкова). Там від 1923 року діяло Літературне товариство, яке згодом було перейменоване на Товариство Єднання та Згоди (ТЄЗ). Після закінчення цієї школи саме в цьому Товаристві Микола Павлушков розгортає активну громадську роботу, розробляє програму і статут організації.
Засадничим пунктом Програми СУМу була теза про те, що «Україна має бути вирвана з-під узурпаційної окупаційної влади, визволена й перетворена у вільну незалежну Українську Народну Республіку, з усіма демократичними вольностями, з центральною народньою владою, з парламентом, який обирав би відповідальне перед ним міністерство і президента».
Надійними соратниками керівника СУМу стає ще одна суспільно активна та патріотично налаштована молода особистість – Борис Матушевський, родом із Боярки. Їхній батько батько Федор Матушевський був відомим українським громадським діячем, публіцистом і журналістом, першим редактором перших українських газет у Києві – «Громадська Думка» і «Рада», членом Центральної Ради і першим послом УНР у Греції, де й помер 1919 року.
Так у травні 1925 року в Києві постало центральне бюро Спілки Української Молоді (СУМ), зусиллями якого до кінця того року на багатьох теренах України утворилися й почали активну діяльність низові осередки.
Однією з голосних акцій новопосталої молодіжної організації стало поширення листівок у низці навчальних закладів столиці та у Софійському соборі Києва, який на той час був центром відродженої УАПЦ, і в якому наприкінці травня 1925 року відбувалася панахида за вбитим агентом Кремля 25 травня в Парижі провідником УНР Симону Петлюрі.
У листівках містилися сміливі й небезпечні для радянської влади фрази: «Люди, українці!.. Пролилася невинна кров кращого сина України. Доки ж терпіти?..»
1929 року СУМ як «підпільна контрреволюційна організація» була викрита каральними органами радянської влади.
Викриття і знищення
Із документів судової справи над СУМ випливає, що влада вирішила не афішувати факту поширення Україною патріотичного молодіжного руху, щоб не привертати до цього явища більшої кількості юнаків і дівчат.
Показово судили лише двох керівників організації – 26-літнього Миколу Павлушкова та 22-літнього Бориса Матушевського. Обидва на той час були студентами Київського університету. І не в Києві, а Харкові, в рамках процесу «Спілки Визволення України». Як відомо, керівником і організатором СВУ влада визначила тодішнього вченого секретаря Всеукраїнської Академії наук, відомого літературознавця і публіциста Сергія Єфремова.
На лаві підсудних відкритого суду, що проходив упродовж березня-квітня 1930 року у приміщенні Харківського оперного театру, опинилися 45 найактивніших діячів українського національного руху. Вони отримали різні міри покарання – до розстрілу, на 10-15 літ каторги. Згодом «розстрільну» статтю замінили на каторгу. Однак майже ніхто з них із сибірських ГУЛАГів живим не вийшов.
У 1937-му було знищено 300 в’язнів зловісного табору смертників на Соловках. У тому списку значився і Микола Павлушков. Борисові Матушевському тоді пощастило вижити. Після відбуття п’ятирічного покарання в Ярославському політичному ізоляторі він вийшов на волю, поселився в Росії, оскільки в Україні вся патріотична родина була знищена. Але в 1938-му, як політично ненадійний, був удруге заарештований і засланий до Карелії.
Жорстоко придушивши новітній рух української молоді, каструвавши в ньому національну основу, більшовицька влада взялася формувати в підростаючого покоління новий світогляд – «національний за формою, соціалістичний за змістом». У період українізації дозволили видавати твори переконливого прихильника федералізації з Росією Володимира Винниченка, Миколи Хвильового та низки інших українських авторів, зосібно тих, які сповідували «справжні комуністичні ідеї, не зіпсовані Москвою» і які вірили в комуністичну ідею на український, а не московський лад.
З особливою затятістю більшовицький режим взявся затуманювати голови радянських людей по завершенні Другої світової війни. Мільйонними накладами в перекладі українською від дитячих садків, шкіл, до заводських цехів і студентських аудиторій поширювалися поетичні, прозові, драматичні, твори сучасних радянських авторів на історичну тематику. Театри заполонила так звана корнійчуківщина. Державні ансамблі пісні і танцю, капели бандуристів, народні хорові колективи – кругом оновлювався, підганявся під «злобу дня» репертуар, в основі якого було прославлення соціалістичних перетворень і обґрунтування відомої сталінської фрази про те, що «жити стало краще, жити стало веселіше».
Акцент робився на кінематографі. Перед глядачами поставали підмальовані попихачами московської пропаганди агітки про єдинокровність великоросів і малоросів – художні фільми «Богдан Хмельницький», «Тараса Шевченко», «Володимир Мономах».
Здавалося б, свідомість української молоді, яка перебувала під немилосердним пресом безальтернативної комуно-більшовицької пропаганди, навіки взята партією під неусипний контроль.
Втім, більшовицька система не врахувала фактору української діаспори, яка після катастрофи Другої світової війни зуміла так організуватися, що голос її в цивілізованому західному світі звучати потужніше й переконливіше.
Відродження на чужині
1946 року СУМ, немов Сфінкс із попелу, відновився в Німеччині, в таборах фінансованих Америкою вимушених збігців із Східної Европи. Щоб зрозуміти причини масовості цього руху, варто мати на оці такі цифри. За статистичними даними, на початку 1946 року на окупованій союзними військами західній частині Німеччини опинилося 102 тисячі українців; серед них молодь у віці від 10 до 29 років складала понад 44 відсотки.
Тоді в свідомості широких емігрантських кіл сильно вкоріненою була думка про те, що на чужині їм доведеться перебувати недовго. Цивілізований західний світ, мовляв, допоможе українським повстанцям прогнати більшовиків з України, отож, скоре повернення додому не за горами. І повертатися варто достойними синами вільної і незалежної Батьківщини.
Датою заснування СУМу на чужині слід вважати 6 липня 1946 року, коли в Мюнхені уперше зібралися представники існуючих тоді осередків цієї організації в американській зоні окупації Німеччини та намітили план подальших скоординованих дій. Варто назвати тих перших активістів: Я. Рак, М. Сердюк, О. Калинник, К. Кохно, Е. Стахів, , І. Фізер, І. Марченко, І. Вовчук, В. Маркусь, Шанда та Євтушенко.
20-24 березня 1947 року відбувся в Авгсбурзі Перший конгрес Спілки Української Молоді. Там прийнято Програму, затверджено сумівський прапор, емблему та обрано центральний комітет СУМ. На цей час організація налічувала близько чотирьох тисяч членів.
Про те, що це не новопостала організація, а відновлена на статутних засадах її київських засновників, наголошується в першому пункті Програми, де йдеться про завдання СУМ: «…ставлячи перед собою завдання відновити славні традиції одноіменної спілки, ліквідованої антинародним окупаційним режимом в Україні».
Конгрес закликав активно створювати в країнах нового поселення осередки СУМу до конструктивної роботи і водночас до пильності. «Не забуваймо, що знаходимося під постійною обсервацією ворога, який намагається розкласти наші ряди, отруїти душі наші і звести нас на манівці, – наголошується в резолюції конгресу. – Тому будьмо пильні, рішучі і безкомпромісні в боротьбі з ворогом, пам’ятаючи, що з нами Бог і Правда, і що на наше покоління історія кладе велику місію – звільнити Україну і побудувати свою власну Самостійну Соборну Українську Державу!»
Вже на середину 1952 року осередки СУМ існували в 14-ти країнах західного світу. Першими, після Німеччини, вони організаційно оформилися в Австрії, Бельгії (1947), Великій Британії та Канаді (1948), США (1949). Упродовж 1950 року – у Франції, Швеції, Аргентині, Бразилії, Парагваї, Австралії, Тунісі.
Політична ситуація у Східній Европі складалася так, що українським емігрантам довелося звикати з думкою, що чужина буде тривалою в часі. А з поступовим закриттям таборів переміщених осіб на території Німеччини і Австрії, значні маси мешканців цієї, мовлячи словами Уласа Самчука, «плянети Ді-Пі» поступово переміщувалися за океан, а також до Франції та Великої Британії. Там, де формувалися організовані українські громади, поступово відновлювалися й крайові організації СУМ.
Підняти дух юнаків і дівчат, духовно наснажити їх покликане було Слово Митрополита Андрея Шептицького «До української молоді», виголошене ще 1932 року. На чужині його вперше оприлюднила в цю пору газета «Українська Думка», згодом його передруковували в молодіжних осередках СУМу. Ось фрагмент цього мудрого і повчального пастирського послання, віднайденого авторам цих рядків у архівах емірації:
«Бачу у Вас гарячу любов до Батьківщини-України, любов, що йде… не раз до повної пожертви собою. Признаю, що це перша і найважніша прикмета, якою молодь може відзначатися… Та попри цінності маєте ви й деякі хиби, що до них молодість завжди схильна і що через них і найкращі наміри можуть бути не тільки зведені на ніщо, але, навіть, можуть стати шкідливими. Свої гадки і свій спосіб бачити речі ви надто часто хочете накинути іншим… При найбільшій любові до батьків часто вважаєте себе мудрішими і ліпшими від них, легковажите їх раду, а, відкидаючи авторитет віку і досвіду, можете вкінці дійти до відкинення всякого авторитету, навіть авторитету Церкви і Бога… По найменшій жертві для Батьківщини часто бажаєте загального признання і нагороди за цю жертву. «Жертва однієї хвилини» не заступає довголітньої муравлиної праці. Не зривами однієї хвилини, тільки безупинним трудом і многими жертвами, аж до крови і смерти багатьох поколінь, підноситься нарід».
«Звернення воюючої України до всіх українців на еміграції»
Робота осередків СУМ в усьому західному світі повсюди пожвавилася й увиразнилася після того, як у Канаді було оприлюднено. Крайовий Комітет СУМу в Канаді видав цей документ у частині, яка стосувалася української молоді, масовим накладом у формі стилізованого в кращих традиціях українського книговидання плаката 1953 року. У травні 1954 року його передруковує чи не вся українська еміграційна преса. лондонська газета «Українська Думка». Документ поширюється в осередках окремо додрукованими листівками.
Зважаючи на те, що цей актуальний і на сьогодні документ є фактично невідомим в Україні, його варто навести повністю:
«Українська молоде!
Ти на еміграції мусиш піти в авангарді визвольної боротьби, як у ньому йде молодь на Землях. Ти мусиш цілком віддати себе інтересам Воюючої України і бути готовою на кожний її поклик, щоб стати поруч своїх друзів, що зі зброєю в руках борються за визволення народу, за щастя, за радість і творчу працю української молоді у Українській державі. Ти мусиш бути високоорганізованою і активною, мусиш постійно сталити свою ідейність та невпинно підносити свій рівень загального і фахового знання та політичної вироблености. Своє перебування серед інших народів широко використати для того, щоб навчитися всего, що в них доброго й корисного, щоб засвоїти собі їхній досвід праці в усіх галузях життя і державного будівництва. Але пильно зберігай себе перед розкладовими впливами, які розхитували б твою ідейність та підривали моральну стійкість.
Перед тобою, українська молоде, як і перед цілою нашою еміграцією, стоїть завдання зазнайомлювати чужинців з визвольною боротьбою українського народу. Роби це при кожній нагоді і всіма засобами. Використовуй для цього свої особисті знайомства, зв’язки з молоддю інших народів і міжнародніми організаціями молоді . Запалюй молодь усіх народів на боротьбу проти большевизму. Вона найскоріше зрозуміє тебе, бо кожна молодь найживіше обурюється на неправу і насильство і завжди готова боротися проти них.
В Україні в місяці жовтні 1949».
Цей документ підписали: голова підпільної Греко-Католицької церкви отець-професор М. Лаврівський, генерал-хорунжий УПА Р. Лозовський-Чупринка, голова Генерального Секретаріату УГВР В. Коваль та ще 18 чоловік.
Восени 1953 року українська молодь на еміграції вирішила привернути увагу світової спільноти до сумної дати української історії – 20-річчя замовчуваного Москвою голодомору в Україні 1933 року. Окрім організації маніфестацій у більших містах організованого мешкання українців, було підготовлено й випущено серію книжок з метою ознайомлення світової спільноти про справжні масштаби замовчуваного на Заході геноциду українського народжу.
Йдеться про спеціально підготовлені для цього твори місцевих авторів: «В дев’ятім крузі» Осипа Воропая, «Голод імени Сталіна: Україна в 1933 році» Ф. Пігіди-Правобережного та «Комунізм – ворог людства» О. Калинника, що побачили світ упродовж 1952-1955 років.
Офіційним гімном цієї організації був «Сумівський марш». Під музику й слова цього маршу відкривали й закривали імпрези, ходили в походи, проводили спортивні змагання тощо. Автором слів був сумівець В. Лагодин.
Оживимо із кого колись популярного маршу бодай ось ці дві строфи:
Нас зродили заграви й руїни,
У вогні перехресних доріг,
Зойки й кров, месть і гнів України,
Муки й смерть в Соловках матерів.
Ми ОУН легендарні солдати,
Ми УПА непоборні бійці,
Ми сумівці незломні-завзяті
Буревійної долі гінці.
Мали власну пресову мережу
Із найвідоміших на еміграції пресових видань СУМу варто виділити два журнали – мюнхенський «Авангард» та лондонський «Голос Молоді». Звісно, що ці видання упродовж тривалого часу видавалися коштом самої організації і поширювалися по всьому світу власними силами.
Перше число «Авангарду» у Мюнхені у грудні 1946 року. Від початку журнал став організатором життя української молоді в країнах подення.
«Оживимо» зі сторінок цих рідкісних на сьогодні видань кілька повідомлень про різні вчинки, що засвідчують жертовність, небайдужість української молоді. Такі вчинки формували стиль поведінки, спонукали до наслідування.
Напередодні Різдва Христового член СУМу з поселення Копей біля Вольвергамптону, який позначив себе ініціалами Е. Г., переслав на адресу Крайового Комітету СУМ харчову посилку з проханням призначити її для хворих. Посилку цю спрямували до шпиталю, адресу якого повідомила редакція заявникові.
В осередку СУМ в Понтипрілд створено хор. На урочистій академії з відзначення річниці героїв Базару цей хор із успіхом виконав молитву «Боже, послухай Благання…»
Заходами осередку СУМ в гостелі Ківіль проведено свято Різдва Христового. На нього запросили представників міністерства праці Англії, рільничого комітету та менеджера гостелю. Колядували, співали, дивували своїми вишитими нарядами. Англійські гості склали нам подяку та висловлювали своє захоплення з наших колядок і звичаїв.
Комітети осередків СУМ організували конкурс щомісячних стінних газет. Найкращою визнана стінгазета «Трембіта» осередку «Степові Орли» із Вестон-Трент.
За ініціативи осередку СУМ ім. Є Коновальця в поселенні Бобінгтон проведено кілька збірок коштів для підтримку УПА.
Молодь осередку СУМ ім. С. Петлюри в Сліфорді провела кілька святочних сходин з відзначенням пам’яті українських героїв.
В осередку СУМ ім. І. Франка в Сібсон Гостел створена спортова дружина копаного м’яча «Запоріжжа». Також організували читання лекцій з українознавства.
«Ані тортури, ані смерть»
Нашій сьогочасній так званій українській пресі треба повчитися, як розповідати зі своїх сторінок чи передач про найкращих синів у дочок України, тих «не вгнутих українських революціонерів, які своїми героїчними вчинками, своєю кров’ю писали нові сторінки української історії».
От скажімо, про Ольгу Бaсараб. Автор «Голосу Молоді» сфокусував увагу читача лиш на одному факті життєпису, який у польській пресі був сфальшований. Коротко подам канву цієї цінної публікації. Через місяць після весілля чоловік юної патріотки гине і вона вступає в ряди Української Військової Організації, яка діяла на підпольській території України. 9 лютого 1924 року поліція її арештовує і відправляє до катівні. За кілька днів офіційно повідомили, що Ольга повісилася в своїй камері. Таємницю смерті виявили інші українські в’язні: вони віднайшли в її камері закривавлену одіж, а над ліжком нашкрябані нігтем слова: «За кров, за сльози, за руїну / Верни, верни нам Україну» (ч. 2(3), с. 4). Як пізніше повідомлялося в пресі, Ольгу Бесараб закатували у в’язниці наглядачі у нелюдський спосіб.
Частими є нариси про велетів українського духу. Так у перших числах читачі знайомилися з маловідомими фактами з життя Тараса Шевченка, Лесі Українки та їхніми творами.
Зустрічаються і відкриття тем малознаних. Такою можна назвати художньо-документальну сильветку Костянтини Малицької «Княжна Ганна – Анна королева». У той час, коли у радянській пресі оспівувалася Київська Русь як спільна колиска трьох братніх народів, у лондонському журналі для української молоді на переконливих фактах ішлося про витоки Української держави з Х-ХІ століття, про мудру доньку мудрого українського правителя, з яким хотіли породичатися престолонаслідники могутніх европейських держав.
Пізнавальні статті містилися під рубрикою «Учітеся, брати мої». З другого числа редакція почала публікувати уривки з популярної праці І. Огієнка «Українська культура». Почали з розділу «Вплив української культур и на московську». В іншому числі читачам запропоновано матеріал про відродження духовності і способи виховання волі.
Радянське кіно очима наших емігрантів
Зазвичай в основу публікацій на теми життя радянських українців брали опубліковані в західній періодиці відгуки із світової преси – те , чого не мали можливості прочитати радянські глядачі.
Ось як подає журнал «Голос Молоді» оцінки кінооглядача тиражної газети «Дейлі Телеграф» одного з перших кольорових радянських фільмів «Перемога кохання» (режисер Савченко): «примітивний», «без смаку», «нісенітниці в дії», «ярмаркова гра акторів».
У поле зору потрапила і робота київської кіностудії фільм «Подвиг» – «про безмежну мужність совєтських розвідників в дні великої вітчизняної війни». Влучну характеристику совєтських фільмів подає журнал із посиланням на західну, зокрема німецьку, пресу: «Російський фільм любить великі масштаби, він брутальний і відштовхує поведінкою героїв, характерами почувань… Він наскрізь пропагандивний, тенденційний і роблений по-стахановськи – «в кузні».
Подібні оцінки подаються і на «Крейсер Варяг», який московська критика вважала вершком здобутку радянського кінематографа.
Рясний корпус видань, ініційованих, профінансованих і виданих з емблемою цієї організації, за способом поліграфічного втілення можна умовно поділити на дві групи: циклостилеві та високого друку.
Циклостильовим способом видавалися здебільше реферати, брошури, ви шкільні матеріали для вчителів шкіл українознавства та деякі науково-популярні розвідки місцевих авторів. З-поміж них варто виділити: «Визвольна боротьба українського народу», «Україна і Московщина», «Перше листопада 1918 року» . «Як був проголошений ІУ Універсал». За результатами оголошеного конкурсу на кращі п’єси для кумівських театрів випущено кілька п’єс – переможців конкурсу та інсценізацію з творів Івана Франка.
З другої групи видань розголос у громади мали такі книги: «Заповіт Тараса Шевченка» Д. Донцова, «Злочини Москви у Вінниці» В. Коваля, «Виховання волі і характеру» Г. Ващенка (у двох частинах), «Національна свідомість» М. Ломацького, драма «УПА в Карпатах» та інші.
Замість висновків
Знищення від початку становлення Спілки Української Молоді в підрадянській Україні, що унеможливило розгорнути діяльність організації у центрі й на місцях, засвідчує її роль на цьому етапі скоріше як символу відродження на східноукраїнських землях національної ідеї, як потужної альтернативи офіційно нав’язаної Москвою комуністичної спілки молоді.
Стрімке, ніким не регламентоване, відродження СУМ у таборах Ді-Пі на території поруйнованої війною Німеччини засвідчує феномен живучості ідеї національної організації, побудованої винятково на засадах добровільності та сповідування найкращих чеснот свого народу: національної свідомості, чесності, працьовитості, християнських традицій та ідеалів. І цей феномен підтверджують такі статистичні дані: на середин 1952 року дієві осередки СУМ існували в 14-ти країнах західного світу, де замешкала організована українська діаспора.
Від початків становлення СУМ створила цілу мережу друкованих періодичних і книжкових видань, головними завданнями яких були: пропаганда в позабільшовицькому демократичному світі ідей воюючої України; захист і продовження справи УПА, полеглих героїв національно-визвольних змагань українців усіх часів; засвоєння в чужинців їхнього досвіду праці в усіх галузях життя і державного будівництва з тим, що потім використати його у визволеній від більшовиків Україні .
